«П'ятиборство» з бідністю

«Спадкова бідність» і вибори

      Одним із найвагоміших питань, на які звертатимуть увагу виборці в президентській кампанії нинішнього року, буде спроможність кандидатів забезпечити українців роботою і належними зарплатами. Державі, на жаль, нічим похвалитися за роки безсистемної, непродуманої соціально-економічної політики, яку здійснювали ціною здоров'я і соціальних втрат громадян. Ми відчули це на своїй шкурі або бачили на свої очі: катастрофічне зближення рівнів прибутків і споживання, коротка тривалість життя, епідемії туберкульозу і СНІДу, прояви абсолютної бідності. Дані дослідників вражають: бідними в Україні є 80 відсотків сімей, у яких хтось працює, не кажучи вже про соціально вразливі групи населення! Рівень життя в Україні є сьогодні одним із найнижчих у Європі, навіть якщо порівнювати з країнами колишнього СРСР. Відповідно, напрочуд низьким є рівень платоспроможності населення, що стоїть у ряду інших чинників непривабливості українського ринку для інвесторів. Але, зрозуміло, проблеми інвесторів не можуть сприйматися тими, хто сьогодні майже весь свій прибуток витрачає на проїдання або просто виживання, вимушено обходячись без книг, одягу, відпочинку. Соціологи стосовно України зараз уже вживають такий ганебний термін, як «спадкова бідність», який означає, що через фінансову неспроможність нове покоління буде змушене відтворювати спосіб життя батьків. Тобто молодь не бачить свого майбутнього в цій державі.

      Хотілося б бути впевненими, що ті, хто заявив про готовність балотуватися в президенти, цим самим засвідчили готовність узяти на себе розв'язання всіх, без перебільшення, болючих соціальних проблем українців. Хотілося б думати і про готовність, і про адекватне розуміння ними джерел нинішнього становища суспільства і, відповідно, шляхів для виходу із його складного стану.

«Соціалка»: що є і що робити?

      «Соціальність» держави можна означити як її діяльність, спрямовану на реалізацію потреб громадян, на відміну від функцій держави, покликаних відтворювати і посилювати (захищати) саму державу. Відтак маємо з'ясувати, як у баченні кандидатів у президенти мають реалізовуватися гарантовані Конституцією права людей на працю, на охорону здоров'я, на освіту, на житло. Це питання, найбільше дотичні до кожної родини в Україні. І це, без перебільшення, проблеми, за спроможністю вирішити які найперше будуть оцінені шанси кандидатів потрафити бажанням виборців.

      Ключовими питаннями, які визначають бачення кандидатами в президенти суті соціальної політики, мають бути питання про організацію трудових відносин в Україні. Що таке, на їхню думку, праця і якою на даному етапі розвитку України може бути її мета: праця як засіб виживання чи засіб самореалізації? Відповідно, який рівень життя претенденти на найвищу державну посаду вважають оптимальним? Що повинна робити держава у сфері соціального захисту, тобто підтримки непрацездатних (літніх людей, дітей, осіб з особливими потребами тощо)?

      Основоположним тут має бути з'ясування відповіді на питання: який рівень оплати за послуги людей  держава визнає як мінімальний, нижче якого він не повинен опускатися? Адже від мінімального рівня зарплат залежить обрахунок усіх інших соціальних послуг. А бідність в Україні зумовлена, якщо говорити мовою економістів, низькою ціною робочої сили (переходячи на мову громадян — малою заробітною платою).

      Варіанти кандидатських розбіжностей у відповідях визначаються баченням місця й ролі держави у соціальних процесах і можуть існувати у спектрі думок від державно-патерналістських до ліберальних. У першому випадку маємо таке бачення, що держава повинна опікуватися всіма вищевказаними проблемами і розв'язувати їх; відтак держава є центральним і невід'ємним організатором та посередником у відносинах у суспільстві; на виконання цих функцій держава має розробляти соціальну політику, на її реалізацію збирати податки і на це ж їх віддавати.

      Ліберальне бачення соціальних процесів радикально відмінне від державно-патерналістського: люди можуть і повинні надавати різного роду послуги одні одним, і саме так будуть створюватися робочі місця; а найбільше, чого можна бажати від держави, — це законодавчо врегулювати такі відносини між людьми і не надто втручатися у них; натомість держава може справляти податки з обігу грошей, сплачених за послуги. За такої моделі дуже сильними зазвичай є профспілки, хоча б тому, що вони не можуть бути інакшими, аніж незалежними (від директорату).

      Утім зазначу відразу, що більшість із програм, на жаль, не вибудувана як виклад бачення самих засад (принципів) побудови трудових відносин, залежно від якого могли б стати зрозумілими і роль та права трудових колективів (їх профспілок), і місце (права та обов'язки) власника, і роль держави. Кандидати (а ми говоримо зараз лише про програми п'ятьох із них, основних, — Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Олександра Мороза, Петра Симоненка й Анатолія Кінаха) віддають перевагу типу такого спілкування з виборцем, за якого вони звертаються до максимальної кількості соціальних груп, і кожній, аби привабити на свою сторону, щось обіцяють.

      Нагадаю, що на сьогодні мінімальна зарплата в Україні становить 205 грн. (38 доларів США на місяць, або 1,20 дол. на день), тоді як прожитковий мінімум — 362 грн. (68 дол. на місяць, або 2, 26 дол.). Такі показники — як рівень прожиткового мінімуму, так і розрив між ним і мінімальною зарплатою — є, безумовно, ганебним явищем державної економічної та соціальної політики, адже, за обрахунками фахівців Світового банку, доход, менший за 4 долари на день, є показником бідності. В Україні у 2004 році так живе третина (а це 14 мільйонів!) громадян. Причому в 2000 році тих, хто щоденно несе на собі тягар бідності, було 26 відсотків.

      Хто ж пропонує реальні заходи з ліквідації бідності, з подолання безробіття, зi зростання пенсій, з доступності освітніх, медичних та інших послуг, з підтримки родини, а головне — з подолання майнового розриву, який роз'їдає душі, особливо молоді?

      Більшість кандидатів покладає соціальну функцію на державу (тобто цілковитих лібералів нині на виборах ми не маємо), але при цьому різним є бачення ступеня державного регулювання економічних відносин, від яких, власне кажучи, залежить рівень державного бюджету.

      Більшим лібералом у питанні трудових відносин серед кандидатів виглядає Віктор Ющенко. У його програмі зазначено: «Критерієм оцінки діяльності влади на всіх рівнях визначити створення нових робочих місць з гідною зарплатою», тобто проблема створення робочих місць покладається не тільки на державу, а й на місцеву владу. Водночас у програмі ніде не йдеться про бажаний рівень зарплат. Ющенко певен, що шлях до «гідних» зарплат лежить через розвиток малого і середнього підприємництва. Він бере на себе зобов'язання «зняти всі перешкоди для тих, хто хоче відкрити власну справу, сприяти їх власній ініціативі», бо вважає, що «держава не втручатиметься в життя людей там, де вони без неї впораються набагато краще».

      Зустрічаються у текстах і незрозумілості, які принагідно варто у кандидата з'ясувати. Так, комуніст Петро Симоненко пропонує «збільшення середньомісячної зарплати більш як у 3 рази» і водночас «підвищення статусу вчених та рівня оплати праці щонайменше в 1,5-2 рази»; «незмірно зросте державне фінансування науки». Чи то в Компартії упевнені, що вченим можна «підвищувати статус» не так відчутно, як іншим працівникам, чи гадають, що в них зараз така висока зарплата, що достатньо її збільшити лише в півтора-два рази?.. Вочевидь, можна було б почати з того, що не мучити вчених обіцянками нестримного «золотого дощу». Адже вчені чудово розуміють, що методи комуністичного господарювання ніяк не вписуються у сучасність, а Україна, яка, на відміну від Росії, не може похвалитися нафтодоларами, неспроможна наразі мати багатий державний бюджет. Шлях України до соціального добробуту має лежати через інноваційний розвиток.

      Питання мінімальної заробітної плати торкається у передвиборчій програмі й Олександр Мороз. Лідер Соціалістичної партії України, на відміну від Симоненка, котрий упевнений у її зростанні до 792 грн. (приблизно 150 дол.), вважає, що сьогодні реально забезпечити мінімальну зарплатню на рівні лише 400 грн. (75 дол.).

      Висуванець Партії регіонів Віктор Янукович передбачає, що «мінімальна заробітна плата досягне прожиткового мінімуму». В іншому — у баченні рівня «середньомісячної зарплати» — він, як не дивно, сходиться із Симоненком: у програмі чинного Прем'єр-міністра так само, як у першого секретаря ЦК КПУ, йдеться про зростання середньомісячної зарплати в «2-2,5 раза». Відтак, за передбаченнями цих кандидатів, вона має становити аж 1,5 тис. грн. (283 дол.).

      Є між доволі рейтингових кандидатів і такий, що наполягає на «хибності і безперспективності політики «латання дірок». Це — Анатолій Кінах, котрий своєю «стратегічною метою» постановив «зміну як такої моделі соціально-економічного розвитку України в інтересах суспільного добробуту». Для цього, на думку лідера Партії промисловців і підприємців, «Україні необхідно перейти від тактики виживання до стратегії прискореного розвитку».

      Зауважимо, що насправді має йтися не про абстрактну «середню» зарплату, оскільки її складно визначити хоча б через те, що частина населення задіяна в приватних структурах, і в цілому її корисний пізнавальний статус приблизно такий, як «середньої температури по палаті». Майбутньому урядові й парламенту потрібно для початку перейти до вживання такого поняття, як «мінімальна зарплата» і «мінімальна пенсія», нижче рівня якої (законодавчо встановленої, до речі) ніхто — ні в державних, ні в приватних організаціях — не має права платити. Якщо ж говорити про перспективи досягнення «європейського рівня» зарплат і пенсій, то він має дорівнювати, відповідно, 300 і 100 дол. І до слова, саме з такого рівня мають виходити профспілки під час укладання угод із роботодавцями й державою.

      Але повернемося до змісту програм.

Прожекти з ліквідації безробіття

      Усі кандидати констатують, що «заробітчанства» в тому вигляді, як воно існує (без страхування, часто — нелегальне, від безвиході), слід позбавлятися. Для цього вони обіцяють ліквідовувати безробіття. Мороз зазначає, що створюватиме «щороку по мільйону» робочих місць. Симоненко гадає, що зможе створити їх всього «мільйон». Ющенкові через його ліберально-економічнi підходи під силу дати роботу п'яти мільйонам співвітчизників.

      Кінах при цьому гарантує, що «забезпечить права громадян на працю». (До речі, саме під час його прем'єрства проблему подолання бідності в Україні було визнано як факт і визначено як пріоритет в діяльності влади.) «Щорічно має створюватися, — пише лідер ПППУ, — 500 тисяч робочих місць, у тому числі 200-300 тисяч високоефективних, із заробітною платою у півтора раза вищою за середній розмір заробітку по галузі». Логіка його нової стратегії передбачає «принципову корекцію політики доходів — випереджальне зростання заробітної плати порівняно з ростом цін». Цілі Кінах декларує серйозні: «Щорічні темпи збільшення реальних доходів населення мають бути вищими за темпи росту економіки не менш ніж у 1,5 раза». Відтак «необхідно підвищити частку зарплати в собівартості продукції з нинішніх 10 відсотків до рівня не менше 35 відсотків». За прогнозами кандидата, в разі реалізації його програми за перші два роки середня зарплата має зрости в 2,5 раза і становити більше 1200 грн. (226 дол.), а мінімальна зарплата повинна зрости вдвічі (до 474 грн, тобто 90 дол.). Середній розмір пенсії, з погляду Кінаха, має дорівнювати 274 грн. (46 дол.), хоча, безумовно, доцільніше було б вести мову про мінімальну пенсію.

      У своїй явно соціально орієнтованій програмі Анатолій Кінах запевняє, що зможе забезпечити поширення соціального ефекту від економічного зростання, хоча очевидно, що після підвищення у собівартості продукції частки зарплати до 35 відсотків для початку виросте ціна на цю продукцію. Роблячи ставку на «стратегію прискорення», за якої щорічні темпи зростання ВВП мають сягати 12 відсотків, кандидат запевняє, що «фонд оплати праці збільшиться майже на 22 млрд. грн., надходження до бюджету — на 12—13 млрд. грн., Пенсійного фонду — на 7 млрд. грн.». Крім того, щоб «наявні доходи громадян зросли вже наступного року», Кінах планує залучити близько 50 млрд. грн., які щорічно осідають поза бюджетною системою України.

Реформи без реформ?

      Кандидатам на пост Президента, судячи з програм, складно визначитися з питаннями власне реформування пенсійної системи, освіти, медичних послуг. А від моделей і стану цих соціальних сфер залежить і їх якість, і доступність. Наприклад, Анатолій Кінах вважає цілком достатнім повідомити, що сприятиме «формуванню здорового способу життя українських громадян, інакше будемо витрачати на їх лікування більше, ніж на підтримання їх фізичного і духовного здоров'я».

      Віктор Ющенко не торкається питання про потребу змін у соціальній системі, а говорить про пріоритетність соціальних програм, про необхідність «гарантувати якісну і безкоштовну медичну допомогу жінкам при народженні дитини», обходячи питання, хто за неї платитиме. Також обіцяє «збільшити мінімум у 10 разів грошову допомогу жінкам при народженні дитини» і «запровадити інститут сімейних лікарів». «Кожному громадянину, — зазначає лідер коаліції «Сила народу», — буде гарантовано перелік безплатних медичних послуг».

      Ющенко обіцяє також відновити «повагу до Вчителя» через ставку зарплати не нижчу, ніж середня у промисловості, а також має намір повернути «10-річний термін навчання у школі з 5-бальною системою оцінок».

      Є в деяких програмах і частка популізму, змішаного з напівправдою, який нічого не додає до розуміння зміни нинішнього стану речей. Петро Симоненко у програмі пише: «Забезпечити безоплатне здобуття освіти і надання медичної допомоги в державних закладах». Водночас кандидат замовчує, що відтак можуть існувати і недержавні освітні та медичні установи, і, відповідно, не торкається питання побудови відносин громадян із такими закладами.

      Віктор Янукович певен, що в його ситуації пристойно обіцяти, ніби в разі перемоги на виборах він «підніме престижність та оплату праці вчителя, медика, працівника культури та науковця», «створить нову сільську школу», на селі ж «запрацює служба сімейного лікаря, підтримана сучасною амбулаторією, транспортом і зв'язком». Неясно тільки, за кошти державного бюджету чи громадян, які віддадуть останнє, аби бути здоровими й мати можливість дати освіту дітям?

      Олександр Мороз не хоче пояснити, як він реалізує своє гарне бажання, «щоб доступ до освіти мали найперше здібні, а не багаті»; тут до суттєвих змін не доходить. Але в його програмі в частині, що стосується медичного обслуговування, є пасаж про «припинення вимирання народу», для чого слід мати «надійну систему охорони здоров'я». У цьому місці з'являється вже принципова як на соціаліста позиція кандидата: впровадження системи медичного страхування. Фактично Мороз виступає як єдиний кандидат, який готовий як мінімум говорити про розвиток ринку страхових послуг в медицині. Можливо, якщо він не переможе на президентських виборах, то в парламенті як депутат голосуватиме за відповідний сегмент законодавства?

      У цілому складається враження, що багатьом із кандидатів легше зігнорувати питання, відповіді на які очікує змучене бездарною соціально-економічною політикою суспільство, аніж у своїх програмах знайти адекватні відповіді на ці виклики. Дехто й не розуміє, що саме по собі економічне зростання (якщо до перерозподілу прибутків не вдасться держава, яка прагне виправдати свою назву — «соціальна») не може вирішити соціальних проблем. Можливо, програми, з погляду кандидатів, не для того призначені, щоб по суті розкривати питання реформування соціальної сфери? Важко сказати. Натомість навряд чи можна сперечатися, що жодна влада не матиме довіри громадян, якщо нехтуватиме необхідністю вибудовувати «соціальномістку» політику, якщо не спрямовуватиме свою діяльність на приріст соціального капіталу, який сьогодні в Україні є найвищою і найбільшою цінністю.

Світлана КОНОНЧУК,

керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень.

      Матеріал підготовлено у рамках проекту «Організації громадянського суспільства на шляху до відкритості інформації: спільна стратегія».