Реальність фентезі

Здається, не час читати книжки. А тим більше — розповідати про них. Два місяці ця думка ятрить голову, зболену розпачливими видіннями пекла, яке влаштувала нинішня українська влада, коли скинула із себе камуфляж «демократії». Та якось пригадалося: такої самої злої зими 2004–го редакція журналу «Книжник–review» привезла до Українського дому, де відпочивали мітингувальники, черговий наклад часопису та книжки з редакційної бібліотеки. Сумніви опосідали й тоді: чи час читати? Та коли наступного дня зайшов до залу — не побачив журнально–книжкових стосів на сцені, де лишили їх напередодні: знайомі обкладинки визирали поміж ковдр у спальному приміщенні, на стільцях, де зазвичай давали спокій ногам, а головне — в руках тих, що мали відпочинкову хвильку між чергуваннями. Ці виснажені люди читали.

Нині по Водохрещі на телебаченні планувався книжковий тиждень, де експерти «Книжки року» хотіли показати кращі видання сезону. Кілька програм записали заздалегідь. Коли ж «правоохоронці» почали стріляти, ми, звичайно, зупинили проект. А перед тим, під час записів ще за «мирного» часу, виникла цікава розмова. Один експерт (видавець) казав, що припиняти випуск книжок не можна, бо принаймні люди з опозиційної частини конфлікту їх потребують та читають і, мовляв, можливо, з часом читатимуть також і ті люди, що у формі. Другий експерт (журналіст) скептично запитував: а чи «беркутівці» читають узагалі? На що третій експерт (бібліограф) відповів: так, читають. І навів статистику опитувань абонентів бібліотек міліцейських навчальних закладів та регулярних частин. Виявляється, ці читачі охоче беруть книжки, в основі котрих максимум сюжетної дії і мінімум роздумів–рефлексій: головне ж — аби герої чітко ділилися на «своїх» і «чужих», події змальовувалися у простій чорно–білій інтерпретації, а між добром і злом не було б ніяких філософських «але». Оскільки такого штибу масового читва в сучасній українській літературі справді обмаль (а ще років зо п’ять тому майже не було взагалі), читачі у формі вважають вітчизняне письменство геть нудним, і зазирають лише до російських книжок, де цього добра вдосталь.

Така несподівана літпродукція з’явилася в Росії ще на початку 1990–х і в середині 2000–х стала масовою. Тоді її називали «чорнухою», нині — «шансоном у прозі». Сюжет, герої, проблематика були локалізовані в люмпенізованому середовищі, на самісінькій межі з неозорою російською кримінальною зоною. Саме на цьому соціальному пограниччі бандитські «понятія» обростали романтичними легендами, поступово витісняючи традиційні координати добра і зла. Скоро стало видно, що нічого особливо нового в цьому письменстві немає — це, так би мовити, індикаторна література ціннісного й ідентифікаційного хаосу. Вона й сама була хаосом — гримучою сумішшю класичних літературних символів, зґвалтованої політикою мови та висмоктаних із квазітеоретичного пальця ідей. Із цим писемним «коктейлем Молотова» були добре знайомі читачі перших років радянської влади: «Получившийся продукт с самого начала выходил за рамки добра и зла. Это была причудливая смесь всех стилей площадной литературы, от милорда глупого до житий», — пише талановитий російський белетрист (Дмитрий Быков. Орфография. — Москва: Вагриус, 2004).

Сучасний «продукт» принципово не відрізняється від тодішнього — хіба охоплює ширше жанрове поле: до бо­йовиків потужно долучилося фентезі. Кілька років тому в Росії з’явилося прикметне дослідження: Дина Хапаева. Готическое общество: морфология кошмара. — Москва: Новое литературное обозрение, 2007). Авторка–соціолог розглядає фентезі крізь оптику психоаналізу, вважаючи його виявом «российского «коллективного бессознательного»… Современный фэнтези важен тем, что он проговаривается о симптомах перемен. В нем проявляется, но не за счет оригинальных философских или эстетических взглядов авторов, а за счет отражения настроений в обществе, новый моральный, эстетический и социальный опыт… язык, в котором ищет себя грядущая мрачная эпоха».

Майбутній (чи вже нинішній?) соціально–психологічний морок, віддзеркалений у фентезі, ґрунтується на тому, що «эстетической максимой становится отрицание антропоцентрического мира как главной ценности. «Хорошо, что я не человек» — так формулирует эту максиму оборотень, главный положительный герой «Ночного дозора»… Тут действуют вампиры и разнообразная нечисть. Ощущение от встречи с ними точно передают повседневные переживания рядового обитателя столицы, никогда не знающего, вернется он домой или его пристукнут в его же собственном подъезде». Як сказав би згадуваний Д.Биков, сучасне російське фентезі — на своєму нижньому й середньому рівнях — презентує «проект раскрепощенного скотства».

Відтак героїчне середовище масової літератури (такий собі кастинґ об’єктів наслідування) змінюється. Старші читачі ще можуть пригадати, як за соцреалізму інкубатором зразків спочатку був пролетаріат, тоді рядові комуністи–виробничники, а за часів «застою» навіть ІТРівці (радянський замінник слова «інтеліґенція»: інженерно–технічні робітники). У незалежній Україні ідентифікаційним середовищем для частини читачів стала карнавально–іронічно–пофіґістська молодь, для іншої — українські повстанці від Холодного Яру до УПА. А для ще однієї читацької групи, виходить, — усіляка нечисть (не важить, чи реальна, а чи фентезійна) з генетично модифікованою мораллю. У високому фентезі — у «Володарі перснів» Толкіна — найопукліше змодельовано таке середовище: орки. Дужі, безстрашні, віддані паханові, непереможні у зграї, без жодних слабкостей на кшталт співчуття або зайвого інтелекту. Ідеальні громадяни суспільства влади сили.

Схоже, оті читачі в погонах, з яких ми почали, ідентифікують себе саме з такими персонажами. Зграя в біологічному сенсі. На чолі з авторитетом–вожаком, кризовий менеджмент котрого не потребує жодних пояснень: «Упразднение и разрешение всех вопросов путем ликвидации вопрошающих» (Д. Биков).