Один тато на шістьох

Перш ніж організувати дитячий будинок сімейного типу, мешканець Берислава 43–річний Руслан Волощук пережив особисту трагедію. «Я сам виріс у родині, де виховувалося четверо дітей, — каже Руслан Петрович. — Тому для мене велика родина — це внутрішня потреба, поклик душі. Зараз, коли я бачу шістьох своїх хлоп’ят, відчуваю, що маю щасливу родину. Але так було не завжди. Десять років тому я пережив страшну трагедію — мій власний півторарічний син раптово загинув — потонув. Шок був настільки страшним для мене, що я психологічно не міг із цим упоратися. Через це й із дружиною розлучився, та й потім стосунки з жінками не складалися — вони приходили в моє життя та йшли собі геть. Я був у глухому куті: як жити далі? Що робити? Тиша і порожнеча в будинку гнітили настільки, що місця собі не знаходив од відчаю. Інший на моєму місці, може, й зламався б, запив би, але я розумів, що від цього стане тільки гірше. І от, якось по телевізору побачив передачу, в якій розповідали про родину, де виховують прийомних дітей. Задумався. Можливо, і мені це цілком під силу? Сам я на той момент із фінансами проблем не мав. Хоч і в селі жив, але на все грошей вистачало, тому що, крім основної роботи, трохи займався підприємницькою діяльністю. Ось і подумав: а чому б і не взяти малюка на виховання? До того часу пройшло вже вісім років після трагічного випадку з моїм сином, і морально я був готовий до створення нової родини»...

«Шум у дитячій заспокоює краще, ніж повна тиша!»

Як розповідає Руслан Петрович, іще до створення дитячого будинку сімейного типу йому доводилося няньчитися з прийомними дітьми. За трагічних обставин загинув його рідний брат, який жив у Росії. Після його смерті дружина вирішила вийти заміж за іншого чоловіка, а двоє рідних дочок залишила фактично напризволяще. Ось і приїхали дівчатка на якийсь час пожити до рідного дядька. Потім вони подорослішали, у кожної з’явилося особисте життя, і Руслан Волощук знову залишився на самоті.

Доводилося доглядати за літніми батьками: мати через хворобу залишилася без обох ніг, тому виконання суто жіночої роботи не було такою вже дивиною для чоловіка.

— Я просто серцем відчув, що це «моє», що мені потрібні діти, — каже Руслан Волощук. — Для мене шум і метушня в дитячій кімнаті — це цілющий бальзам на душу. Жити в квартирі, де все чистенько, прибрано, але стоїть гнітюча тиша, було нестерпним!

Хорошим прикладом для Руслана Волощука стала його знайома, яка ще раніше взяла під опіку дитину. Жінка залюбки поділилася досвідом, що потрібно, аби взяти дитину під опіку. А це досить нелегкий і довгий процес. Крім того, що необхідно зібрати великий пакет документів, треба ще пройти співбесіду з психологом, який винесе вердикт: може ця людина бути прийомним батьком чи ні.

— Але я швидко увійшов у курс справи і подолав цю паперову тяганину, — з посмішкою згадує свої перші кроки Руслан Петрович.

— Як відреагували в соціальній службі, коли ви сказали, що хочете усиновити дитину? Все ж таки — самотній чоловік...

— Ну, містечко в нас невелике, тут усі мене добре знають, — каже Руслан Петрович. — Проте перше, що запитали: «У вас усе нормально з орієнтацією?» Мене це не зупинило — знав, що зумію виправдати довіру і заслужити любов прийомних дітей. Пізніше пройшов спеціальне навчання на курсах для людей, які вирішили взяти в свою сім’ю дітей–сиріт.

За словами Руслана Петровича, той факт, що в родині зараз виховуються лише хлопчики, можна пояснити нашим законодавством. Адже для дівчинки має бути окрема кімната, а у нього на той час житлові умови були досить скромні .

— Якщо для хлопчиків я міг і двоярусні ліжка поставити, то з дівчинкою — складніше. Зате тепер, коли ми змогли поліпшити наші житлові умови, у нас з’явилася кімната і «для дівчаток». Отже, хтозна, можливо, наша сім’я ще розшириться, — міркує Руслан Волощук.

«Наш тато — найкраща мама в світі!»

Звичайно, спочатку у працівників соціальних служб були сумніви, чи зможе самотній чоловік виховувати дітей без жінки. Але, як з’ясувалося, це цілком можливо!

— Своїх перших двох хлопчаків я взяв п’ять років тому, коли їм було два і три рочки. Владик і Максим так до мене звикли, що і чути не хочуть про маму! — розповідає Руслан Волощук. — Так вийшло, що вони жили в сім’ї, де батьки сильно пили. Ці діти ще зовсім крихітками пережили страшну пожежу: їхній будинок повністю згорів, навіть Новий рік зустрічали просто неба. Жили як погорільці: їли, що доведеться, одягалися в обноски. Потім їх забрали в спеціальний санаторій перезимувати. Мені подзвонили, сказали, є дітки, хочете — приїжджайте, дивіться. Владик, найменший, відразу пішов на руки до мене і сказав: «Здрастуй, тату!» А от Максимко поставився насторожено. Мене вразило, як цей малюк дбав про свого молодшого братика: умів його одягнути, доглядав за ним. Мені навіть боляче було бачити, що ці малюки у свої роки — такі серйозні та самостійні! Зараз це дві чудові дитини, два моїх сонечка. Вважаю їх рідними. Та й діти самі мені кажуть: «Ти — наша найкраща мама в світі!»

Як виявилося, наймолодший, Владик, після пожежі лежав у лікарні зі своїм біологічним батьком. І там сталася ще одна драма.

— Я бачив, що в хлопця на голові є величезний шрам, але особливого значення цьому не надав, — згадує Роман Волощук. — Це вже потім педіатр у нашій лікарні розповіла, що малюк переніс крововилив у мозок і трепанацію черепа. З’ясувалося, якось мати прийшла в лікарню провідати чоловіка й дитину, і несподівано між подружжям спалахнула сварка. Так от, рідний тато просто жбурнув їй в обличчя малюка зі словами: «На, забери свого сина!» Від несподіванки мати розгубилася і малюк полетів на підлогу з керамічної плитки. Лікарі ледве врятували йому життя. Наша лікар–педіатр, побачивши у мене на руках цього малюка, просто ахнула: «Боже, який гарний хлопчик виріс! А був час, коли я не вірила в те, що він узагалі виживе!». Зараз Владик — улюбленець усієї школи, чую про нього тільки позитивні відгуки. Старший Максимко теж навчається добре.

Щаслива доля для сиріт

Непростою була доля і в інших прийомних дітей Руслана Волощука. Наприклад, третій малюк раніше жив у притулку для дітей–сиріт. Туди він потрапив після того, як батьків позбавили батьківських прав. Якийсь час його виховувала тітка, але згодом 11–річний хлопець сам попросив у працівників соціальних служб захисту від неї. Бо та була з ним дуже сувора: виховувала і руко­прикладством. А іноді, щоб не тікав на вулицю, просто садила на залізний ланцюг!

— У момент нашої зустрічі хлопець захворів та лежав в обласній лікарні, — згадує Руслан Петрович. — Я відразу ж йому цукерок купив, так він перше, що зробив, — схопив цей пакет і втік до сусідньої палати. Я його питаю: «Куди ж ти дів солодощі?» А він відповідає: «Поділився зі своїми друзями!» Я зрозумів, що в хлопця — добре серце. І коли він видужав, забрав до себе додому.

А потім був Василько. Він іще немовлям «прославився» на всю Херсонщину. Про нього всі газети написали, коли однорічне маля мати покинула у візочку в страшні морози! Батьки від нього відмовилися, малюк «пішов по руках» — від одного родича переходив до іншого, але ніхто не хотів брати на себе відповідальність за дитину. Через кілька років поневірянь він потрапив до Волощука...

Довгий час вони жили вчотирьох. А через кілька років хлопці самі попросили батька взяти в родину ще кількох братиків. Тоді чоловік зважився відкрити справжній дитячий будинок сімейного типу, в якому з’явилися ще один Владик та Максимко.

— Я знав, що діти — складні, на інвалідності. У них генетичне захворювання, гіполактазія (непереносимість білка). Тому їм потрібна спеціальна дієта. Ми зуміли добитися значних результатів: після чергового медогляду лікар сказала, що діткам через рік інвалідність можуть зняти, тому що їхній стан здоров’я, завдяки спеціальній дієті та нормальній обстановці в сім’ї, значно покращився. Фактично ми побороли страшну хворобу!

— А як діти ладять між собою?

— Старші доглядають за молодшими, вони називають себе братами, ми як одна родина. Дуже дружно живемо. Старші діти знають, як поміняти памперс у наймолодшого, як правильно за ним доглядати. Такого немає, щоб лінувалися або нічого не хотіли робити. Хоча я вважаю, що у дітей має бути справжнє дитинство — тому часто даю їм поблажки, якщо не хочуть щось робити, то й не треба. Адже у нас не інтернат і не армія, щоб усе було суворо за розпорядком.

«Виховувати знедолених дітей — нелегка праця»

Напередодні Різдва Руслана Волощука запросили на телебачення, де він отримав із рук співачки Ольги Полякової, яка перемогла в шоу перевтілень «Як дві краплі», сертифікат на 75 тисяч гривень.

— Як вирішили розпорядитися подарунком?

— Ми порадидися зі старшими дітьми і вирішили, що найкраще на ці гроші купити в Каховці квартиру і здати її в оренду. А виручені гроші відкладати на спеціальний рахунок. А коли діти стануть повнолітніми, у кожного вже буде якась сума для початку дорослого життя. Окрім того, кожному я і так роблю деякі заощадження. Тому, коли стануть дорослими, в них, що називається, «буде щось за душею».

А ще Руслан Волощук розповів, як став ініціатором створення Фонду «Родинний дім», який допомагатиме знедоленим дітям у придбанні житла. А пізніше — організував клуб сімейного дозвілля в рідному Бериславі. Зараз по району вже створено три дитячі будинки сімейного типу, ще в десяти сім’ях виховують прийомних дітей.

— Я був першим, а за мною моя сусідка Люда Білоус теж узяла шістьох дітей і зробила дитячий будинок сімейного типу, — з гордістю розповідає Руслан Волощук. — Пізніше Тетяна Абдула зважилася взяти на виховання п’ятьох дітей. Потім іще кілька сімей узяли в родину сиріт. Зараз усі разом і дні народження відзначаємо, і Новий рік святкуємо. І, слава Богу, ніяких ексцесів у наших сім’ях ніколи не було — ми всі на хорошому рахунку і в школі, і в дитячому садку, і в соціальних службах. Я пишаюся нашим клубом, бо це люди, якими по–справжньому можна захоплюватися. Адже виховувати знедолених дітей — це нелегка праця. Всі вони пройшли через складні життєві ви­пробування, і треба бути готовим, що з ними буде складно. Тільки з часом вони стануть іншими, більш людяними, розуміючими. А для початку їм потрібні особливий підхід і велика любов. А головне для мене — бачити, що всі мої діти щасливі.