Покликання — «місити глину»
Знаний за багатьма монументальними роботами Володимир Довбенюк насправді не надто відомий як творча особистість навіть у рідному місті. Хоча ще в роки навчання він отримав золоту медаль на престижній студентській виставці, а в більш зрілому віці став лауреатом двох авторитетних мистецьких премій. Та у всезнаючому інтернеті про нього — лише кілька рядків: «Народився 8 травня 1959 року в селищі Делятин Івано–Франківської області. Закінчив Київський державний художній інститут (1987). Педагоги з фаху — В. Чепелик, М. Вронський. Основні твори: «Тарас Шевченко», «Андрей Шептицький», «Свята Ольга», «Святий Володимир». Член НСХУ (1990)». І крапка.
«Не люблю я цієї славолюбної метушні — такий уже вдався, — пояснює свою закритість митець. — Більша частина мого свідомого життя, крім перерви на сон, минула в стінах цієї невеличкої, обляпаної від підлоги до стелі алебастром, робочої кімнати. Але як добре працюється на самоті». Схожий на завалену мішками із сухою гіпсовою сумішшю майстерню i її господар. У густо замащених залишками затверділих білих кристалів на светрі й штанях він більше схожий не на відомого скульптора, а на звичайного сільського дядька–муляра.
«Це заняття — не для інтелігентів із білими комірцями, та мені воно до душі. Щоправда, в молодості, навчаючись ще в Косівському технікумі народних художніх промислів, я дуже хотів стати живописцем, — зізнається пан Володимир. — Тож після служби в армії поїхав вступати до Київського художнього інституту. Але в приймальній комісії мене швидко спустили з небес на землю: конкурс на художній факультет — майже п’ятдесят претендентів на одне місце. Більше того, серед цієї маси абітурієнтів було чимало привілейованих нащадків маститих діячів мистецтв та партійної номенклатури. Реально оцінивши свої мізерні шанси, я переорієнтувався на, як жартують у художньому інституті, пролетарський факультет скульптури, випускники якого до старості місять глину».
На запитання, чи хтось у його роду був причетний до мистецтва, пан Володимир заперечливо похитав головою: «Чого не було, того не було. Хоча, як сказати: столярні роботи мого батька Михайла теж — своєрідне мистецтво. Недарма ж, мабуть, йому довіряли дуже відповідальні замовлення. Дубові вікна, двері та складних конструкцій дерев’яні поручні в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни в Києві та в івано–франківському «Білому будинку» — то його рук справа».
Архiстратиг Михаїл — 425–й у творчому списку
— А де встановлено вашу першу роботу?
— Удома, — відповідає посміхаючись. — Найперше я взявся ліпити бюст, тобто скульптурне зображення голови і верхньої частини тіла, своєї дружини Наталії. Ми побралися в 1983 році, коли я навчався на другому курсі інституту. А взагалі образ Наталії я увічнив у п’яти роботах. Ось цей барельєф із бронзи, інкрустований мармуром (показує фото на стіні майстерні. — Авт.), я створив іще в 1989–му. Робота експонувалася в Санкт–Петербурзі (тоді Ленінграді). Коли забирав її з виставкового залу, то з–під неї випав папірець, згорнутий трикутником. Я зберігаю його донині як першу рецензію. Бачите, що написав невідомий автор: «Ваша работа — верх совершенства! Дальнейших вам творческих успехов. Ваш ценитель». За цей барельєф уже в наші часи пропонували дуже великі гроші, але він — так ми вирішили на сімейній раді — не продається.
— Звідки родом ваша дружина? У неї — класично грецький профіль обличчя.
— Батьки в неї — галичани, вихідці із сіл, розташованих у передмісті Івано–Франківська. Але Наталя народилася в Сибіру, куди її батька й матір вивезли «совіти» в часи післявоєнної національно–визвольної боротьби українців. У шістдесяті роки сім’я повернулася в рідні краї. Тут ми й познайомилися.
— Через три місяці святкуватимете свій 55–річний ювілей. Та щось ніде не потрапляють на очі ні каталоги ваших робіт, ні тим паче — солідні глянцеві альбоми.
— Мені цим ніколи займатися. Єдиний мій каталог — ось цей блокнот, у який я ретельно, рік за роком, записую перелік того, що встиг зробити. Нині завершую скульптуру Архiстратига Михаїла для храму прикарпатського села Гвізд, яка буде 425–ю роботою від початку моєї творчої діяльності.
— Духовна тематика для вас, мабуть, — один із творчих пріоритетів. Принаймні років із десять тому отець–місіонер Ярослав Свищук (на жаль, уже покійний) із гордістю показував мені пантеон ієрархів та мучеників УГКЦ біля церкви святих Петра й Павла, збудованої ним в урочищі Товстий Діл неподалік Яремче. Здається, він називав вас як автора понад десятка встановлених там бюстів.
— Так і є. Якось, побачивши одну з моїх робіт, отець–мітрат знайшов мене і запропонував створити пантеон із 28 погрудь визначних душпастирів греко–католицької церкви. Проект вдалося реалізувати наполовину. Там біля храму встановлено 14 бюстів. Окрім того, чимало бронзових барельєфів я створив для Івано–Франківського кафедрального собору УГКЦ та інших культових споруд Прикарпаття різних конфесій.
«Мислитель» Родена — поза конкуренцією
— Готуючись до конкурсів проектів пам’ятників, вам для виготовлення макету достатньо побачити портрет історичної особи чи доводиться ще читати додаткову літературу?
— Читаю, і немало. Наприклад, перед тим, як виконати замовлення з нагоди ювілею Берестейської унії, я проштудіював дві солідні історичні книги та ще й ходив на консультацію до теолога зі світовим іменем, єпископа Софрона Мудрого. Лише досвіду і майстерності, аби точно відтворити минувшину, тут замало.
— А з кого ліпили образ видатного українського друкаря й лексикографа кінця ХVІ—першої половини ХVІІ століть Памво Беринди, котрий в образі ученого ченця — також уперше в Україні — постав на малій Батьківщині, у сквері біля єзупільської школи?
— Знайшлася одна–єдина гравюра із його зображенням. З неї і ліпив, остерігаючись будь–яких експериментів.
— Хто найбільше вплинув на вашу творчість? Епатажний російський скульптор Зураб Церетелі якось зізнався, що його кумир — художник Марк Шагал, котрий належить зовсім до іншої, ніж він, когорти образотворців.
— Напевне, мої інститутські викладачі — професори Макар Кіндратович Вронський та Іван Васильович Макогон. У світовій культурній спадщині найбільше імпонує старогрецька скульптура — досконала за формою, позбавлена зайвої деталізації та пишнот. А мистецький ідеал — «Мислитель» французького скульптора Огюста Родена.
— Дехто стверджує, що виготовлені з бетону й покриті бронзовою фарбою пам’ятники (з такого матеріалу зроблена й «Руська трійця») можуть розсипатися через кілька десятиліть.
— Найдовше зберігається полірований граніт, з якого, приміром, виготовлені сфінкси часів єгипетських фараонів. Вони вже простояли чотири тисячоліття і стоятимуть ще зо 20 тисячоліть. Бронзові пам’ятники витримують випробування часом упродовж тисячі років, зроблені з каменю–пісковика — 300—500 років. Бетон, тонований під бронзу, якщо його косметично доглядати хоча б раз на п’ять років, зберігатиметься щонайменше півтора століття.
— Пане Володимире, не можу оминути увагою одну з найскандальніших ваших робіт — абстрактний пам’ятник страченим українським патріотам, установлений біля синагоги, на місці, де їх розстріляли гітлерівці восени 1943–го. Побутує думка, що такий варіант з’явився після того, як до влади звернулася єврейська громада міста. Своє прохання вона нібито мотивувала тим, що біля іудейських храмів, за канонами їхньої віри, не можуть стояти скульптури із реалістичним зображенням людей. З цього приводу навіть була заява представників української інтелігенції Івано–Франківська.
— Поясню ситуацію. Я запропонував 5 варіантів пам’ятника. Один із них — надзвичайно реалістичний: стовп, до якого колючим дротом прив’язаний член ОУН. Все пророблено до найменших дрібниць — голова, тулуб, руки. З усіх п’яти пропозицій лише одна була абстрактною. Тут постає образ розстріляного оунівця, в якого замість рук — крила, на яких він піднімається в небо. Саме цей варіант схвалила художня рада як узагальнений образ півтора десятка розстріляних патріотів. Тобто ніяких закулісних інтриг, тим паче з мого боку, не було й не могло бути.
— Чи є у вас робота, наділена таким магнетизмом, який притягує особисто вас?
— Майже весь свій доробок оцінюю критично, хоча, справді, є кілька особливих робіт. Одна з них — вилита з бронзи дівчина, яка сидить у кріслі. Вона трагічно загинула понад десятиліття тому. Батько замовив пам’ятник у натуральну величину. Мені, здається, вдалося у бронзі передати дух світлої печалі. Коли буваю в тих краях, іду на цвинтар і якийсь час завмираю в тихій задумі перед цим образом. Стою і мовчу. Там слова — зайві.