Скинути креденс з душі

Інтелігент–львів’янин Орест (Андрій Самінін) — талановитий віолончеліст, який мріє стати концертним музикантом за кордоном. Він — батько 8–річного сина, чоловік тендітної Наталі (Ольга Гришина), котра виросла у сім’ї військових. Ті, вочевидь, потрапили до Львова зі сходу України, адже спілкуються лише російською, і навіть після стількох років життя у Львові все ще тримають бюст Леніна у вітальні. Як у таких батьків могла вирости патріотка–україночка Наталя — важко повірити, зате її сестра Олена (Наталя Васько) — російськомовна «фам фаталь», уже трохи стомлена подружнім життям.

Оресту повсякчас доводиться жити, зціпивши зуби. Ось замість нього до Відня концертувати поїде його бездарний колега, ось на музичну школу його сина здійснюють рейдерські атаки. Колишній чоловік Наталі, за сумісництвом брат Ореста (Михайло Жонін), нехтуючи присутністю Ореста, раптом відкрито демонструє жінці, що він її досі любить, і передумав, і жалкує, що кинув. До всього цього додається теща–генеральша (Неоніна Білецька), яка настільки любить зятя, що нахабно просить, аби той зробив дитину бездітній сестрі Наталі — Олені. Як аванс віддає сімейну реліквію — німецький буфет, який у Львові прийнято називати креденсом. Важка дерев’яна конструкція і в прямому, і в переносному сенсі заважає Орестові жити — стоїть у коридорі, загороджує прохід і слугує нагадуванням про те, які корисливі бувають люди.

Замальовка дещо абсурдна і аж ніяк не оптимістична. На постері головний герой у ексцентричній позі, голий, причинне місце прикрите віолончеллю. Від такої афіші чекаєш, як мінімум, ситуативної комедії з домішками еротичних жартів. Певний еротизм тут є, втім, банальний та гротескний до болю — начальниця Ореста зваблюватиме його при свічках. Головному героєві у фільмі буде не до сміху, а тотальна несправедливість накручуватиме як Ореста, так і співчутливого глядача — вибух емоцій неминучий. Ось і слоган на афіші про це говорить, навіть дещо псує кінцівку: «Ти чого такий сердитий? Бо дістали!».

Творці фільму ідуть по нейтральній жанровій стежці — не вдаються до комедії, бо «Креденс» все–таки історія сумна; водночас до типової «чорнухи» також не схиляються, все ж таки — це різдвяний Львів. У результаті сценарій вийшов дуже не певний та пунктирний, а основну сюжетну лінію псує недоречний мелодраматизм про одну любов, яка зів’яла, й іншу — що розцвіла.

Однак не все так погано у «Креденсі», як здається. Є тут дуже переконлива робота оператора Юрія Дуная. А символізм та метафори у деяких сценах навіть захоплюють. Наче прокляття, тричі, як мінімум, у фільмі показують фрагменти опери в театрі, де грає Орест. Печальним рефреном звучить один і той самий уривок з «Євгенія Онєгіна» Чайковського. У сцені, коли, закриваючи музичну школу, міліціянти забивають вікна приміщення, з одного з таких вікон на них дивиться старенький директор–музикознавець, який там забарикадувався, а з динаміка лунає печальна пісня, якій дуже довго не можуть «наступити на горло» — обрізати дріт живлення. Закручені сходи львівських будівель у Васяновича зняті з такого ракурсу, що нагадують лабіринти, якими блукають головні герої у пошуках щастя. Зрештою, сам креденс настільки важкий, що тягнути його можуть лише двоє, а коли рідна людина тебе полишає — залишається лише скинути цей тягар душі додолу.

У прокаті фільм стартував iз 23 січня.