Вшанування жертв Крут. 2013 рік. (УНІАН.)
— Пане Ігорю, побутує міф, що російське військо в Україну запросили якісь добрі люди, аби воно допомогло встановити тут лад і спокій. Це так?
— Це була, як ми кажемо зараз, технологія. Агресор наперед дбає про позірну легітимність для чужих очей. Він же не може відверто заявити, що розпочинає загарбницьку війну. Отже, у Харкові був проголошений маріонетковий більшовицький уряд, якому треба було «допомогти» боротися з Центральною Радою. Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові не представляв волю всього народу, а був скликаний лише членами російської більшовицької партії, які перебували в Україні. Ці люди представляли іншу державу.
— Нещодавно голова МЗС Росії Лавров заявив: «Якщо Україна попросить, ми допоможемо»...
— Виникає питання: наскільки сучасна українська влада, що могла б про таке попросити, є легітимною? Чому зараз є вимога перевиборів і Верховної Ради, і Президента? Бо ця влада втратила легітимність. Більше половини жителів України вже не сприймають її як законну.
— Але ж логіка загарбника відрізняється від логіки людини, яка мислить правовими категоріями...
— За логікою загарбника, навіть якщо десять осіб попросять завоювати мільйон — це буде нормально. Законність для загарбника не є цінністю. Йому треба мати хоч якийсь привід. Чим пояснювали в СРСР інтервенцію в Афганістан? Тим, що Бабрак Кармаль запросив туди радянські війська. Отож було скинуто радянський десант, диверсанти вбили президента Аміна і почалася війна. Хоча Кармаль довгий час не жив в Афганістані, він був маріонеткою. Так само, як маріонетковий, можна розглядати режим Бейрута в Польщі в 1940–х роках, режим Ракочі в Угорщині. Ці уряди не представляли волі угорського і польського народів, але «запрошували». Щось подібне було і в Україні в 1917—18 роках...
— Відомо, що більшовики застосовували ще й тактику внутрішніх повстань, паралельно з наступом військ іззовні. Так було встановлено радянську владу у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. А в Києві при наближенні російського війська спалахнув заколот на заводі «Арсенал»...
— За багатьма свідченнями, його піднімали серед робітників професійні військові, надіслані з Москви. У козацько–селянських повстаннях більшість складали селяни, а козацька меншість була мобілізуючою силою. А тут робітники забезпечували масовість, а організуючою силою були червоні бойовики з Росії.
— Центральна Рада та її охорона здогадувалися, що на «Арсеналі» збираються піднімати повстання?
— Між Україною і Росією не існувало кордону. У містах безперешкодно усім охочим роздавали чи продавали зброю з ще царських складів. Центральна Рада не створила дієвої системи захисту держави, зокрема контррозвідки. До того ж українські соціалісти переважно не до кінця розуміли, що за своєю суттю більшовики були ще шовіністичніше налаштовані, ніж кадети. Причому їхня набагато вища змобілізованість, активність і агресивність відіграли свою роль. У війську Муравйова, за історичними даними, було близько 5 тисяч солдатiв. А в Києві на той час проживало півмільйона осіб — у сто разів більше, ніж нападницька армія. Тут стояло щось, здається, вісім українізованих полків, понад 10 тисяч багнетів. Але вони оголосили нейтралітет! Більше того, в Києві перебувало близько 5 тисяч офіцерів Білої армії. Але вони спокійно дали Муравйову захопити Київ, а потім були розстріляні. Білого офіцерства було розстріляно більше, ніж представників Центральної Ради.
Цікаво, що Київ захищали переважно галичани. У бойових вуличних діях у січні 1918 року головну участь брав Галицько–Буковинський курінь Січових стрільців, що його створили Євген Коновалець та Андрій Мельник. Їх було всього 1200 осіб. Супроти них — збільшовичені робітники, криміналізована маса, червоноармійці з Росії. А кияни сиділи по квартирах і чекали, чим це все скінчиться. Щоправда, були ще гімназисти трьох українських гімназій. Вони не вміли як слід стріляти, однак вийшли захищати Київ під Крути. Суспільної підтримки не було, і тому Київ був захоплений, розбитий і розграбований.
— Сьогодні готовність людей захищати незалежність більша, ніж тоді?
— Так, зовсім інша ситуація. Зараз маємо сформовану націю, яка відчула гідність і піднялася. Такої самоорганізації 1918 рік не знав. Знаково, що подвиг Крутян порівняли зі словами Нового Заповіту — нова кров народжує нову якість. Хлопці, які загинули під Крутами, народили нову українську націю.
— Існує думка, що більшовизм iз самого початку покладався на криміналітет...
— Будь–яка революція зазвичай спирається на босоту. Саме кримінальники найбільше піддаються революційній ейфорії, бо прагнуть нажитися на погромах. Відомо, що серед більшовиків було чимало людей iз кримінальним минулим. Дрібні злочинці пішли в ЧК і в частини особливого призначення, де потрібні були особи без морального стрижня, що могли без докорів сумління вбивати у великій кількості людей, потенційно небезпечних для влади.
— Щось подібне до нинішніх «тітушок»?
— Але «тiтушки» — це люди куплені, вони роблять справу, поки їм платять. Кримінальники ж «працювали» з власних «ідейних міркувань».
— Більшовицьким пропагандистам, які агітували київське робітництво за більшовиків, платили гроші?
— Аякже! Будь–яка революція робиться за гроші. Не секрет, що Ленін одержував на революцію фінансове утримання від німецької розвідки. Принаймні на перших порах, коли ще не міг використовувати внутрішні російські гроші. Кремль мусує тезу, що українську ідею «просували» поляки, німці, ще хтось. Утім, якби в українській революції були зацікавлені Америка і держави Європи — вона давно перемогла б. Коли заможні держави відчувають за ідеєю силу, то дають гроші. Армія Галлера, яка мала завдання воювати з більшовиками, перемогла Західно–Українську Народну Республіку за гроші Франції. Антанта фінансувала й армії Колчака і Денікіна. Прибалтику окупували німці, і там утворилися незалежні держави, що проіснували аж до 1940 року. І це теж були гроші європейської політики — на початку в цих країнах власного фінансування майже не було.
— Цікаво, що 28 січня 1918–го більшовицькі війська захопили й столицю Фінляндії, Гельсiнкi. Однак довго там не протрималися. Мабуть, їм теж допомогли багатші сусіди. А уряд УНР звертався до когось по фінансову допомогу?
— Наші урядовці були доволі наївні. Грушевський боявся, щоб його не звинуватили в запроданстві — мовляв, працює за чужі гроші. Навіть коли бували окремі випадки, що хтось надсилав якісь копійки, він відмовлявся їх брати. На жаль, у нас небагато було прагматичних політиків, натомість було багато ідеалістів. Була надія підняти весь народ. Але для того потрібна була організація, і фінансування. Хоча, якщо внутрішні сили не мають потужного бажання піднятися, то ніяке грошове вливання не допоможе.
— Чи можна говорити про наслідки Крут для Європи?
— Більшовики в Україні зустріли такий опір, що захлинулися і не змогли далі посунути на Захід. Хоча для Європи 1918 року поняття «Україна» було новиною. Зараз, через 23 роки існування держави, Україну знають. Польща тепер зовсім не та, що у 1918 році, коли прагла загарбати Україну. Європа розуміє, що краще мати справу з Україною, ніж із Росією в Україні.
Ігор Гирич
Народився 1962 р. у Києві. 1987 — закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Шевченка. Працював в Археографічній комісії Інституту історії України, згодом в Інституті української археографії та джерелознавства ім.Грушевського НАН України. Кандидат історичних наук, фахівець з проблем історії культури та політичної думки, джерелознавства, передусім епістолології, історіографії, зокрема грушевськознавства, липинськознавства, києвознавства. Член–кореспондент УВАН (США, з 1998), дійсний член НТШ (2005). З 2001–го — відповідальний секретар редколегії 50–томного видання творів Грушевського, відповідальний секретар редколегії 25–томного видання спадщини Липинського. З 2011–го — головний редактор журналу «Пам’ятки України». Автор численних книг і статей.
28 січня у Києві розпочалося більшовицьке повстання на заводі «Арсенал». Більшовики планували оточити будинок Педагогічного музею, де перебувала Центральна Рада (нині — Будинок учителя на вул. Володимирській), скинути її та проголосити у Києві радянську владу в особі Харківського ЦВК рад.
30 січня у місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.
28 січня–7 лютого у Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 1 лютого вона звернулась до киян з відозвою. Того ж дня до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри та Гордієнківський полк. 2 лютого повстання на вулицях Києва було придушене. 4 лютого після кровопролитного штурму війська Петлюри взяли завод «Арсенал». Заколот у Києві відтягнув на себе війська з Полтавщини і Чернігівщини, що полегшило просування більшовицьких загонів з Росії. 8 лютого військо Муравйова оволоділо Києвом.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
