Труну з тiлом Михайла Жизневського пронесли через увесь центр мiста до Майдану. (Рейтер.)
26 січня Михайлові Жизневському виповнилося б 26 років. Хлопець хотів відзначити його на Майдані, планував запросити друзів. Натомість тисячі киян прийшли провести Михайла в останню путь на батьківщину — в Білорусь, де у вівторок у селі під Гомелем батьки ховатимуть героя. У Михайлівському Золотоверхому соборі, де відспівували загиблого, яблуку не було де впасти — люди стояли щільним кільцем і в храмі, і на подвір’ї монастиря, і на Михайлівській площі.
Михайло приїхав до України років десять тому. Про себе розповідав мало, називався більше Олексієм. Друзям зізнавався, що втік iз Білорусі, бо за свої радикальні погляди мав проблеми з владою і на нього тоді було відкрито кримінальну справу. Жив спочатку в Донецьку, в Кривому Розі, останні роки — у Білій Церкві, де працював на меблевій фабриці, потім — ставив вікна в будинках.
В УНСО у Михайла було псевдо Локі — так називали скандинавського бога–трікстера (словник розшифровує це поняття як дух–жартівник, який не підкоряється загальним правилам поведінки). «Він і справді був дуже веселий, жартував. І водночас був дуже простим, міг на хлібі й воді триматися довгий час. Часто брав участь в охороні церков. Усе вмів робити, захоплювався страйкболом. І весь час був на передовій — тут він почувався у своїй тарілці», — згадує товариша лідер УНА–УНСО Ігор Мазур (Тополя).
На Майдані Михайло Жизневський був iз 22 листопада — його біло–червоно–білий національний стяг Білорусі завжди вирізнявся над Майданом. Рівно через два місяці, під час атаки «Беркута» на Грушевського, його життя обірвала куля, пущена з близької відстані просто в серце. Друзі згадують, що коли спецпризначенці пішли на штурм, дехто відступив, а він пішов уперед. Пізніше експертиза підтвердила, що це було вогнепальне поранення — стріляли з помповика картеччю кулями 12–го калібру. «Це патрон, iз яким йдуть полювати на кабана», — говорить Ігор Мазур.
Із нагоди прощання з Михайлом Жизневським на Майдані було скасоване традиційне віче й оголошено жалобу. З Михайлівського під вигуки «Герой», «Герої не вмирають» його провезли центральними вулицями столиці до барикад, а тоді на руках занесли на Грушевського, до місця загибелі. Коли труну з тілом хлопця проносили повз Головне управління міліції Києва та СБУ, люди не стрималися і почали скандувати: «Убивці!», «Кати!», «Фашисти!», «Гестапо!».
Вшанували на Майдані й пам’ять Сергія Нігояна, якого в цей день ховали у рідному селі Березуватівці на Дніпропетровщині. Туди так само приїхали тисячі людей. Сергієві батьки Гарнік та Венера перебралися до Березуватівки у 1990 році, втікаючи від вірмено–азербайджанської війни. А в 1993–му в них народився єдиний син Сергій, якому судилося загинути в бою — на війні української влади зі своїм народом. Церемонія прощання відбувалася за вірменським звичаєм, а труну з тілом Сергія до могили опускали під гімн України.
Учора ж у селі Наконечне на Львівщині поховали ще одну жертву кривавого Дня Соборності — 45–річного Романа Сеника. Чоловік отримав важкі поранення на Грушевського, і лікарі кілька діб боролися за його життя. «Я стою тут за тебе, за твоїх дітей, за внуків. Хтось же мусить стояти», — передала сестра останні слова загиблого.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
