Хто гине за метал

Новорічні свята приготували неприємний сюрприз для майже тисячного колективу Донецького електрометалургійного заводу: виробництво було несподівано призупинено на невизначений термін. Серед причин надзвичайної події називали тимчасову нестачу брухту, який є сировиною у технологічному циклі підприємства, а також певні виробничі проблеми. Проте, за даними міського голови Олександра Лук’янченка, наразі на ДЕМЗ розпочато консервацію обладнання, тобто, надії на скоре поновлення роботи вельми примарні. «Шукаємо шляхи, як вийти на власників, щоб провести переговори», — спробував заспокоїти громадськість мер. Бо навіть із тим, хто нині тримає штурвал найсучаснішого колись об’єкта вітчизняної металургійної галузі, немає остаточної ясності.

З історії хвороби

Сьогоднішні проблеми підприємства закладалися ще в «буремні» 90–ті роки. Тоді на Донецький металургійний завод ім. Леніна звернулася іноземна фірма MettalsRussia, спеціалізована на посередницькій торгівлі металом iз країн колишнього СРСР, — із пропозицією профінансувати реконструкцію виробництва. Не задарма, звичайно, а за 40% акцій приватизованого гіганта. Та й вкладатися іноземці збиралися не в увесь цикл виробництва металу, а лише в електросталеплавильний цех, спору­джений незадовго до руйнівної горбачовської «перебудови».

Вибору в колективу акціонерів (який складався з простих металургів, що отримали свою частку власності за приватизаційні ваучери, та «червоного директорату» ДМЗ) практично не було: підприємство потерпало від неплатежів споживачів, велетенської кредиторської заборгованості та зношеного обладнання. Але, давши згоду, тодішня адміністрація заводу використала секретну ­зброю, про яку іноземці не здогадувалися: виведення активів на дочірні підприємства, які створювалися на базі окремих виробничих підрозділів. Останні хутко знаходили зовсім інших хазяїв.

Як результат, MettalsRussia, вклавши в модернізацію понад 55 млн. дол. (зокрема, придбавши нову потужну піч фірми Danieli), де–факто отримала у розпорядження лише один електростале­плавильний цех. На його базі й було утворено міні–металургійний завод «Істіл–Україна» потужністю до 1 млн. тонн металу на рік.

«Сторонні тут не ходять»

До слабких сторін проекту варто було віднести те, що він функціонував на пром­майданчику старого ДМЗ, отже залежав від його енергетичних та інших технологічних мереж, транспорту тощо. Та, пристосувавшись до місцевих умов, у принципі, можна було б робити прибутковий бізнес. «Істіл–Україна» керувала команда пакистанських менеджерів, які свого часу навчалися в Донецькому технічному університеті, тож ці молоді хлопці чудово розумілися на донецькій «специфіці» підприємництва, включно з чиновницькими «відкатами» та вірогідністю візитів мафіозі з десантними «калашами» попід куртками. Але нове підприємство відчуло потужний тиск i з, так би мовити, верхніх поверхів вітчизняної влади.

Електросталеплавильний комплекс продукував круглий та квадратний профіль із якісної сталі, який здебільшого йшов на експорт. Відповідно, у держави перед «Істіл–Україна» виникали зобов’язання з повернення ПДВ. Ці суми, які, за твердженням віце–президента фірми Фарука Сіддікі, складали десятки мільйонів гривень, систематично затримувалися, що призводило до вимивання оборотних коштів, а інколи до перебоїв у виробництві. Потому почалися проблеми з постачанням брухту, в міру того, як привабливий ринок вторинного металу монополізувався «своїми», донбасівськими, бізнес–структурами.

Пішли по руках

«Якби мене спитали, чи вклали б ми сюди кошти, якби знали все, що знаємо зараз, я б відповів: швидше за все, ні», — констатував 2001 року поразку очільник холдингової Istil Group Сохель Масуд.

Проте доля великих підприємств швидко не вирішується, і лише 2007 року пакистанці знаходять покупця на свої активи в Україні в особі російського підприємця Вадима Варшавського. В пресі тоді фігурувала неофіційна вартість контракту в 1 млрд. доларів. Проте невдовзі олігарх банкрутує, контроль над ДЕМЗ переходить до його кредиторів з «Альфабанку», а потому підприємство викуповує російська металургійна група «Мечел». На той момент ціна об’єкта знизилася майже вдвічі, до 557 млн. доларів. Наприкінці 2012 року підприємство зупиняється капітально — черговий власник повідомляє про збитковість виробництва у зв’язку з подорожчанням сировини та несприятливою кон’юнктурою світових ринків.

Улітку минулого 2013 року ділову громадськість Донеччини збудило повідомлення: на Донецький електрометалургійний завод повертається Вадим Варшавський. Цього разу покупка коштувала йому символічні 2 тис. євро, хоч новий власник мусив прийняти на себе заборгованості підприємства в 81 млн. доларів. Та відразу ж після Нового року «шахтарською столицею» стала розповсюджуватися інформація, що Варшавський не сплатив борги, як обіцяв, отже, угоду, визнано недійсною. А для багатостраждального ДЕМЗ замаячила перспектива чергової зупинки виробництва. Днями чутки справдилися.

Дружба, що не склалася

За версією незалежних експертів із регіону, можливо, діловий розрахунок «Мечела», а потому Варшавського будувався на тому факті, що старий Донецький металургійний завод демонтував свій мартенiвський цех, отже, втратив можливості виробництва сталі. Мовляв, кооперація з сусіднім електросталеплавильним виробництвом дала б можливості поновити повний «гарячий» цикл.

Дійсно, власника ДМЗ Віктора Нусенкіса напередодні футбольного Євро–2012 змусили нарешті зупинити старезні мартени, що засипали центр міста рудою пилюкою. Але останній, попри сподівання на співпрацю, на контакт із сусідами не пішов, а розпочав будівництво власного електросталеплавильного комплексу. Правда, просувається спорудження не вельми ритмiчно.

Чим серце заспокоїться?

Нині склади більшості українських металургійних підприємств затоварені сталевим сортаментом. У зв’язку з кризою перевиробництва російський аналітик Олег Петропавловський з фінансової групи БКС вважає, наприклад, що Донецький електрометалургійний завод якщо й вдасться продати, то хіба на умовах погашення його боргів. Проте вітчизняні аналітики вказують, що вирішальним є фактор доступу до ресурсів брухту, без якого відповідне виробництво просто неможливе.

Звідси вимальовується коло потенційних покупців, для яких ДЕМЗ може складати хоч будь–який інтерес. Це відносно молоді фірми, які, проте, стрімко захопили вітчизняний ринок вторинного металу. Зазвичай їх пов’язують із єнакіївським підприємцем Юрієм Іванющенком (а через нього — з угрупованням, відомим як «Сім’я»). Враховуючи майже безмежні можливості останньої, можна передбачати, що театральну паузу буде витримано по максимуму, адже кожен день простоїв суттєво «збиває» реальну вартість заводу–невдахи. Ну а долю звичайних металургів, що опинилися за воротами підприємства, навряд чи буде взято до уваги.