Дим сигарет із наслідками

«Я за життя жодної цигарки не викурила», — зі сльозами на очах і тремтячим голосом каже жінка, яка прийшла під стіни обласної ради та адміністрації Львівщини. Аби привернути до себе увагу, вона вдягла плащ iз пачок від цигарок і зробила з того ж матеріалу капелюха. До такого протесту жінка вдалася ще наприкінці минулого року, але донині жодної допомоги від чиновників вона так і не отримала.

 Жінку звати Мирослава Крупа, вона — матір чотирьох­ дітей та бабця сімох онуків і двох правнуків. Усе своє життя, починаючи з 1970 року, пані Мирослава пропрацював на тютюновій фабриці, яка розташовувалася неподалік Львова, у Винниках. Та робота зробила її інвалідом. За підрахунками жінки, більше трьох років вона, не усвідомлюючи, пасивно викурювала по 150 (!) пачок цигарок за день.

Усе почалося тоді, коли на тютюнову фабрику, яку було засновано ще в 1779 році, прийшли іноземні інвестори. Мирослава Крупа разом зі своєю напарницею по зміні, нині вже покійною (жінка хворіла на онкологію), працювали в лабораторії. За кожну зміну працівниця у спеціальній пічці просушувала по три кілограми тютюну, маленькими порціями, по 100 грамів. За словами жінки, машина чаділа і на ній утворювався маслянистий накип. Усім цим Мирослава Іванівна дихала, пасивно викурюючи таким чином по три тисячі цигарок за зміну.

«Бог надоумив сфотографувати ту пічку, — продовжує жінка. — Ось бачите, тут той накип і утворювався. Пічку привезли з–за кордону і встановлювали наші майстри. От тільки інструкція була англійською мовою і, як значно пізніше з’ясувалося, в пічці не встановили витяжку».

Пані Мирослава не одразу зрозуміла, що її здоров’я — під загрозою. Поки в 1997 році не захворіла. Спочатку лікарі встановили пневмонію, а далі почали підозрювати туберкульоз. Діагноз став для жінки шоком, адже їй заборонили спілкуватися з власними дітьми. Тому коли через деякий час уже остаточно сказали про пневмосклероз, Мирослава Іванівна навіть зраділа. Але з’ясувалося, що хвороба — невиліковна.

Мирослава Крупа з 2000 року є інвалідом третьої групи. Проте увесь список «болячок» вищезгаданим страшним діагнозом не обмежується, ось лише дещо з її лікарняної карти: хронічний бронхіт, енфізема легенів, ішемічна хвороба серця, дихальна недостатність, гіпертонічна хвороба II стадії... Навіть заспокійливого пані Мирославі пити не можна. Через нікотин в організмі алергічна реакція починається на більшість ліків. «Я тільки водою і можу лікуватися, — зітхає жінка. — Навіть від барбовалу ноги німіють і я не можу ходити».

Одразу після встановлення первинного діагнозу, зрозумівши, що її причиною могла стати виробнича травма, Мирослава Іванівна викликала на робоче місце перевірку з санстанції. У висновку СЕС Личаківського району від 3 грудня 1997 року чітко вказано, що приміщення лабораторії не обладнано системами припливної та витяжної вентиляції, бокс, у якому встановлено імпортну сушильну шафу, не щільний, сушильна шафа недостатньо герметизована, про що свідчить наявність темно–коричневого маслянистого накипу. До того ж саму шафу використовують без висновків санітарно–гігієнічної експертизи МОЗ. Проте згодом, уже в суді, в дозвільних документах були зовсім інші висновки.

Мирослава Крупа «оббила всі пороги» й побувала на прийомі в багатьох спеціалістів. Проте сама вважає, що тютюнова компанія заплатила, аби її захворювання не пов’язували з виробництвом. «Лікарі мені у висновку написали, що пневмосклероз став наслідком раніше перенесеної пневмонії через інфекційне захворювання, — розповідає жінка. — І в київському інституті навіть дописали у висновку, що мою хворобу з виробництвом пов’язати не можна. Але в 1999 році я побувала в Міністерстві охорони здоров’я у відділі гігієни праці. І там мені лікар чітко сказав, що на місці, де утворювався накип, повинна бути встановлена витяжка. Оскільки її не було — всі мої хвороби через це».

Колишня працівниця тютюнової фабрики тричі судилася за право визнати її хворобу профзахворюванням. У день першого судового засідання у справі, де Мирослава Крупа вимагала компенсацію моральної шкоди в 5 мільйонів гривень, вона дізналася, що підприємство закрили. А отже, і додаткової експертизи робочого місця ніхто вже не робив. Тож чи не єдиними доказами відсутності витяжки слугує фотографія та висновок СЕС.

«Уже через кілька засідань до мене підійшла юрис–консульт компанії і питає: «Доки ми з тобою будемо ходити в суди?» — пригадує жінка. — Я здивувалась запитанню, а вона продовжила: «Через тебе фабрику закрили, бо якщо знайдеться ще двоє чи троє, хто вимагатиме по 5 мільйонів, то до банкрутства недалеко». Тоді саме підходила черга медогляду і в когось iз працівників могли виявити хворобу. Але фабрику закрили раніше і навіть компенсацію по кілька тисяч виплатили». Мирослава Крупа впевнена, що тодішня компанія–власник зробила все можливе, аби її хворобу не визнали профзахворюванням. Довести ж свою правоту жінці так і не вдалося...