Дмитро та Віталій Капранови: Наша індустрія хвора на СНІД, а нам прописали аспірин

      Нещодавня епопея з відміною пільг для видавців змусила останніх вдаватися не просто до радикальних методів протесту, а навіть до відвертого епатажу. Аби привернути увагу громадськості до тих дивних законів, логіку яких пояснити неможливо в принципі. Кілька таких акцій зініціювали письменники Дмитро та Віталій Капранови, що очолюють видавництво «Джерела». Саме з їх подачі біля Кабміну був засмажений символічний шашлик, який брати приготували на багатті з книжок, та озвучений проект закону, що зобов'язував держслужбовців підвищувати свій культурний рівень: читати книжки, відвідувати вистави, концерти українських артистів тощо. Наразі видавці пільги собі повернули, хоча ідеальною ситуацію у цій галузі, звісно ж , не назвеш. Боротьба триває — життя продовжується.

      — Панове Капранови, зізнайтеся чесно, поверення пільг книговидавці святкували гучно?

      — Як правильно сказав один видавець, наша індустрія хвора на СНІД, а нам прописали аспірин... А ця історія з пільгами тільки загострила увагу людей, зокрема й видавців, на тому «бєспрєдєлі», який відбувається на видавничому ринку. На одну книжку українського виробництва — про мову зараз не йдеться, там тільки плакати треба — минулого року продавалося 10-11 книжок, виготовлених у Росії. І нарешті всі це усвідомили! Насправді, нашим урядовцям пляшку треба поставити за те, що вони дали нам по голові й ми отямилися. Сьогодні проблему одними лише пільгами не вирішиш. Треба, щоб на десять українських книжок продавалася одна іноземна — не лише російська, а й польська, англійська, німецька — ось тоді можна буде говорити про якийсь позитив. Iдеться ж не про літературу, а про видавничу галузь. У нас захищають легку промисловість — вводять акцизи на ввезення цієї групи товару з Туреччини чи інших країн, у нас захищають автомобільну промисловість — ввели квоти на імпорт автомобілів... А от видавничу галузь такої честі не удостоїли: наш кордон перетинають поїзди, КамАЗи з книжками, виготовленими в Росії. Нас фактично поставили на межу виживання. Але те, що ми ледь не потонули, не задихнулися, раптом збурило у видавцях якісь потаємні сили. Чому ми так вважаємо? Нещодавно в нас була зустріч iз колегами: до Києва приїжджала російська письменниця  Тетяна Устінова і з цієї нагоди на «круглий стіл» запросили українських видавців. І там ми побачили: те, що вона є нашим конкурентом, розуміють усі. А якщо таке усвідомлення є, то вже можна просуватися у потрібному напрямку.

      — Період, коли пільги не працювали, прожили дуже складно, чи з горем навпіл можна щось потихеньку видавати й за таких умов?

      — За даними Асоціації видавців, якщо минулого року в Україні на місяць виходило приблизно 1400 назв книжок, то цього року за чотири перших місяці, коли не працювали пільги, — всього 1200. Тобто, потужність галузі впала більше, ніж у чотири  рази. Зупинилося майже все. Окрім, хіба що державних програм: підручники, якісь галузеві видання... Нам вдалося не зупинитися. Тому що минулого року ми стільки запустили у видавництво книжок, що зупинка для «Джерел»  обернулася б смертю. Окрім того, ми розуміли, що якщо зараз зупинимося, то це означатиме, що вони нас розтоптали. І попри те, що на одній із акцій протесту перед Кабміном ми спалили і книжку, і плівки, розуміли: книжки потрібно видавати. Тому наше видавництво у порівнянні з минулим роком збільшило обсяги. Але це з принципу, не завдяки, а всупереч. Хоча скасування пільг реально поставило видавничу галузь на межу 2000 року. Це є такий жарт: конференція з питань пересування в часі відбудеться минулої п'ятниці. Тож і в нас сталося таке пересування в часі, нас відкинули на три роки назад. І за креативними, і за торговими, і за іншими показниками. Але на відміну від 2000 року сьогодні в Україну ідуть іноземні видавці, йде активна окупація нашого видавничого ринку, а ми, голодні й бідні, маємо проти цього якось боротися, щоб виживати самим.

      — Гадаю, не останньою проблемою у цій боротьбі є мистецтво мерчандайзингу — правильного розташування товару на полицях магазинів. Директори книжкових яток вас у цьому плані не ображають? Чи стояти десь у малодоступних для покупців місцях українській книжці не звикати?

      — Ми не знаємо, звідки вам відомо про головну нашу проблему, але вона справді є однією з найгрунтовніших. Більшість книгарень організовує на своїх площах таке собі українське гетто, відділ, де продаються книги українською мовою. І люди, які про це знають, ідуть у той закуток, дивляться, вибирають, купують. Але наші книжки — вони не з цього гетто. Українська література у більшості людей сьогодні асоціюється з: а) класикою; б) пост-модернізмом. Книжки, які видаємо ми, не мають відношення ні до класики — хіба що вони стануть класикою потім, років через сто, — ні до постмодернізму. Хоча деякі прийоми пост-модернізму кимось із наших авторів використовуються, але це не є головним. Це нормальні книжки, для нормального читання, для широкої публіки. І вони повинні стояти не окремою групкою, а у відділах, що відповідають їхнім жанрам: фантастика повинна продаватися у відділі фантастики, підліткові романи — у відділі дитячої літератури, детективи мають стояти там, де продаються детективи, жіночі романи доречно виглядатимуть у відповідному відділі. І головна проблема сьогодні — переконати  крамниці у тому, що українська література це не жанр і що якщо книжка українська, то це не робить її якоюсь інакшою. Коли ми  досягаємо цього розуміння — продажі  завжди збільшуються.

      — А яка україномовна література наразі найзатребуваніша?

      — Ну, наприклад, наша серія «Під партою». Дитячі книжки, до речі, у нас десь наполовину, а то й більше, українські, тому там ми пробиваємося. Значно складніше пробиватися з жіночим романом, оскільки, що таке жіночий роман українською мовою, продавці просто не розуміють. Але водночас ми видали перші чотири книжки серії «Мелодії серця», і вони продаються значно краще, ніж фантастика і детективи. Тобто цей жанр має попит незалежно від мови. Книжка сьогодні має дуже низькі обороти. І книжкові крамниці з усього свого асортименту української книги пропонують відсотків десять, тобто  на одне видавництво припадає не більше половини відсотка, а на велике —один відсоток від обороту магазину. Відповідно, не вистачає грошей на оплату цього самого мерчандайзера, товарознавця, який би слідкував за представленням товару. Оборот книгарні не дозволяє оплачувати таку людину. Навіть якщо ця людина обслуговуватиме десять книгарень, то вона навряд чи набере собі на зарплату. Книжковий оборот взагалі дуже маленький. Якщо видавництво має у прайсі тисячу-півтори книжок, то воно, в принципі, може тримати таку людину. Але для більшості видавництв і п'ятдесят книжок — це багато, в основному, ця цифра становить 20—30 назв...

      — А скільки щорічно назв видаєте ви?

      — Це десь 50—60 новодруків. Наступного року буде близько 100 — дещо ми додруковуємо. Сьогодні ми активно зростаємо, хоча ми — щасливий виняток, бо вперті. А більшість видавництв видають те, на що є гроші. Ці півроку, коли пільги не діяли, видавали тільки заказуху, а це 2-3 назви на місяць — мізерні  обсяги. Намагаємося вступати в якісь контакти з регіональними видавцями. Зокрема, ми вже маємо такі домовленості з львівським видавництвом «Панорама»: ми представляємо їхні книжки на київському ринку, а вони, відповідно, наші у Львові. Маємо подібний «бартер» iз Тернополем i плануємо розвивати цю співпрацю з регіонами.

      — Чи є якісь реальні результати такої співпраці?

      — Сьогодні ми можемо похвалитися, що наші книжки є в усіх львівських крамницях. Не думаю, що цим можуть похвалитися інші, не львівські видавництва. Через певний час приходьте до нас, і ми вам скажемо: наші книжки є в усіх українських книжкових магазинах. Принаймні дуже на це сподіваємося.

      — А своїми крамницями ви вже обзавелися?

      — Ми маємо крамницю у Києво-Могилянській академії і можемо наразі констатувати, що вона з місяця в місяць набирає обертів, i  маємо дві точки на «Петрівці». Сьогодні люди вже знають, де можна купити все нове і цікаве — ми дуже акуратно слідкуємо за асортиментом, у нас завжди є новинки. Коли тільки організовували ці дві точки на «Петрівці», то на нас дивилися, як на ідіотів, і говорили, що ця справа є безнадійною і  на прибутки можна не розраховувати. Але насправді з'ясувалося, що і читачі, і прихильники  української книжки є — це нас абсолютно задовольняє. І якщо ця армія зростатиме — наше задоволення буде ще більшим. На перспективу роздрібу української книжки  ми дивимося дуже оптимістично. Принаймні в Києві, оскільки роздріб у регіонах — це терра-інкогніта. Напевне, про роздріб у регіонах не розкаже ніхто. Треба їхати у конкретні міста і там питати про це. Видавництв же, які рівномірно представлені по всій Україні, сьогодні практично немає. Крім, звісно, російських і, можливо, видавництва «Фоліо». Роздріб нині — це ахіллесова п'ята всіх видавництв. Він непевний, ненадійний: з'являється якийсь приватний підприємець, десь там щось реєструє, завтра він зникає, а видавець мусить з собаками бігати його шукати, щоб витягати з нього залишки тиражів і ті копійки, які той вторгував. Це триватиме до того часу, доки у нас не збільшиться купівельна спроможність населення. А вона, відповідно, не збільшиться до того часу, поки у нас не зрушиться у позитивний бік політична та економічна система. При зарплатні бібліотекаря 200 гривень скільки він може витратити на книжку? А це, як вчителі, як інтелігенція, — головний читач, то з чого ж буде жити крамниця в районному центрі, де зарплата в 300 гривень вважається дуже пристойною?

      — Як ви визначаєте собівартість книги і чи робите якісь кроки для того, щоб зменшити цю цифру, а відповідно, й роздрібну ціну?

      — Книга — це продукт не поліграфічного, а інтелектуального виробництва. Основною складовою собівартості книжки в усьому світі є: а) гонорар письменника, б) оплата праці редактора, художника, дизайнера, верстальника, фотографа. А власне друкарські витрати — це п'ятдесят відсотків вартості книжки. Це — в інших країнах, тодi як у нашій, даруйте,  книга є стосиком віддрукованого паперу. У нас більше половини відпускної ціни складає оплата за поліграфічні послуги, за папір та фарби. Саме тому нам важко працювати, бо ми вимушені тримати ціни такими, щоб людина змогла цю книжку купити і при цьому оплачувати сам процес. Плюс конкуренція з російськими видавництвами, які за рахунок високих накладів тримають ціни низькими. Порівняйте, наклад у сто тисяч, з якого, скажімо, по п'ятдесят копійок заплатити авторові, і ті ж п'ятдесят копійок, але з двох тисяч. Та навіть якщо зі ста тисяч примірників заплатити десять копійок, і то це буде набагато більше, ніж 50 iз двохтисячного накладу. Гонорари вищі, а на ціну це впливає менше. І вони приходять зі своєю демпінговою ціною сюди. А тут ми з нашими «гіпернакладами» 2-3 тисячі... Ми свідомо-вимушено занижуємо  відпускні ціни, інакше наші книжки просто не будуть брати. За українську мову люди доплачувати згодні, але небагато. Якщо українська книжка коштує на одну-півтори гривні дорожче — беруть, якщо на п'ять — уже не беруть. Щоправда, така ситуація спонукає нас до постійного креативу, фантазії, пошуків. Спілкуючись із російськими видавцями, ми бачимо, що за рівнем усвідомлення ринку вони від нас добряче відстають. Тому що їм і так добре: вони обзавелися хорошим накладом, мережею дистриб'юторів... У плані видавничих технологій та ідей ми таки попереду. А куди діватися?  Інакше — смерть.

      — Розкрийте, будь ласка, секрет пошуків авторів. Де ви їх знаходите, яким чином визначаєте співзвучність їхньої творчості часові і як прораховуєте  попит на те, що вони напишуть, а ви видасте?

      — Ми працюємо серіями. Для того, щоб розкручувати одного автора, ми надто бідні. До серії «Алфізика» ми збираємо фантастів, шукаємо і запрошуємо авторів під її формат.  Авторів сентиментальних жіночих романів, наприклад,  кличемо до серії «Мелодії серця». Ми дуже поважаємо літературу, яка існує поза цими форматами, але у нас немає грошей, щоб її видавати. Якщо сил небагато, то, згідно з азами військової науки, їх потрібно зосередити на одному напрямку. Ось ми і зосередилися на «Алфізиці», «Мелодіях серця», «Під партою», деяких інших. Замислюємо серію «Читати круто» — це для зовсім маленьких читачів, від 5 до 8 років. Запрошуючи авторів, ми, крім формату та жанру, безумовно, зважаємо на їхній професійний рівень, оскільки не можемо допустити, щоб видавалися неякісні тексти.

      — А коли приходять до вас, наприклад Дяченки, ви можете під них зманеврувати?

      — У принципі, так. Хоча такого рівня автори прекрасно розуміють, чого від них чекають. Якщо ж приходять «генії» зі своїм творчим доробком і  говорять: «Або двадцять томів, або ніяк», то тоді важко. Від молодих можна завжди чекати якогось сюрпризу. У нас є геніальний письменник Геночка Ворзельський.  Пише багатообіцяючу фантастику... Головна наша праця полягає не в тому, щоб розказати, що і як писати, а щоб підвести цей твір під формат. Ми не втручаємося в текст та ідеї. Ми переймаємося тим, щоб читач не був розчарований і, купивши одну книжку серії, купив і наступну. Свою геніальність наші автори мають поєднувати з орієнтацією на читача.

      — А складніша, серйозніша література вас не цікавить?

      — Ви б'єте просто в точку. Ми зараз задумали таку серію, щоправда, ще не визначилися з назвою, але вона збиратиме речі нерозважального, неоднозначного плану. Над цим зараз працюємо, і, швидше за все, вона вийде вже наступного року. Хоча народження серії — непростий процес. Ми починали з «Бабая» і визначали це як гостросюжетний твір — там були і фантастика, і детектив, і пригоди... Згодом він роздвоївся-розтроївся-розчотирився. Так, напевне, буде і з серйозною літературою — почнемо з єдиної серії. До того ж повинен бути потік книжок, оскільки серія в нашому розумінні — це коли за рік виходить книжок 15. Щоб коли читачеві цю серію презентувати, то потім регулярно постачати йому новинки. А от із серйозною літературою треба мати певний запас. Творчий процес письменника влаштований, як бачок у туалеті — якщо надто часто смикати, то вода не набирається. Образ не наш — Станіслава Лема, але надзвичайно влучний. Тобто авторів якісної серйозної літератури треба мати багато. 

      — А що, їх мало? Сьогодні ж зневага до легкого чтива очевидна, всі хочуть бути серйозними письменниками.

      — Так, але й серед серйозної літератури дуже багато неякісних текстів, деякі пишуть таке, що прочитати його на голодний шлунок неможливо. А геніальність усе-таки оцінюється читачем. Можна вважати себе геніальним, але поки читач цього не підтвердить...

      — Як ви гадаєте, хто з ваших сьогоднішніх авторів увійде до підручника з української літератури, до хрестоматій?

      — Однозначно Олексій Волков. Це автор прекрасної літератури, це людина, яка  вигадала позитивного українського героя. І нам здається, за цим героєм, коли його «розкусять», — майбутнє. А щоб його «розкусили», потрібно, щоб у Олексія вийшло книжок п'ять, зараз їх у нього три. Тут проблема першопрочитання. Той, хто Волкова прочитав уперше, шукатиме його наступні книжки. А працює він потужно. Сподіваємося також, що увійде в історію Євген Є — у нього талант, він дуже легко пише. Він настільки читабельний, настільки класно грає персонажами, що це може бути зразком розважальної літератури. Є ще у нас автор Андрій Миронюк, який поки що надрукувався лише в «Роман-газеті». Його «Скіф» про те, як наші унсовці воювали в Чечні. Зараз ми готуємо його книгу, де будуть «Скіф» і повість про те, як наші ж унсовці воювали в Абхазії — він сам там воював. Сьогодні нам на вулиці люди дякують за «Скіфа». Дивно, правда ж? Якби вони нам дякували за нашу книгу, то це зрозуміло. Але чому за «Скіфа»? Потенціал же Миронюка очевидний. Коли людина літературно обдарована та ще й має таку біографію, то це завжди непересічно. До речі, ми друкуємо письменників, які вже увійшли в історію літератури. Як-то Юрій Ячейкін, зубр сучасного українського письменства, який у нас друкується у серії «Під партою». Це людина енциклопедичних знань, яка пише активно і невимушено. Крім романів для підлітків, він нам приніс детектив, у якому йдеться про часи війни Червоної та Білої троянд, детектив про самураїв, англійський класичний детектив та детектив візантійський. І він не лише талановито пише, а й відповідає за всі історичні факти. Ячейкін — це не остання наша знахідка, ми ще титанів познаходимо. Де вони дінуться — всі  будуть тут.