Ольга Котлицька: Май досвід і репутацію — і зможеш зняти 1000 випусків турпроекту

Про слов’янську міфологію, «Приват TV» й образ «українського Крилова»

— Олю, часто здається, що зйомки подорожнього проекту — суцільне задоволення. Чи виникають складнощі під час робочих подорожей у вас?

— Для мене зйомки моєї програми — це 19 років суцільного, ні з чим не зрівнянного задоволення. Як на мене, ті, хто працює над подібними проектами і скаржиться на долю, — або кокетують, або займаються не своєю справою. Це не «робота» і не «справа», а спосіб життя. Я вже не уявляю будь–який вояж без професійної відеокамери. Вона завжди з нами, навіть коли ми вирушаємо родиною у довгоочікувану відпустку. Мій чоловік Влад Павленко — відеооператор проекту. І ще не було такого, щоб ми повернулися з канікул без матеріалу для нового випуску програми.

— Автор і ведуча подорожнього проекту жінка — це перевага чи недолік, у яких країнах?

— Бути жінкою — це вже взагалі неабияка перевага, а тим більше у такому проекті! У Марокко та в Малайзії ми «пролазили» туди, куди вхід було заборонено; у Мексиці знімали без дозволу, де він був необхідний, на пірамідах; так само знімали заборонені для зйомок об’єкти у Південній Африці та на Кубі; у Таїланді вдалося успішно залагодити дуже напружені стосунки з туристичною поліцією, в Танзанії — із митницею. Щира посмішка, винуватий погляд, трохи артистизму («ми нічого не знімали — тільки подивилися», «це вперше і востаннє», «ой, вибачте, не знали — вже забираємось звідси») — й унікальні кадри відзняті! «Дискримінацію» за всі роки відчула лише тоді, коли не вдалося піднятися на Афон. Утім це святе...

— Як ви стали телевізійницею?

— Я навчалася в аспірантурі, писала дисертацію зі слов’янської міфології. У тему українських коренів, світосприйняття, звичаїв, вірувань і забобонів занурилась достатньо глибоко. Мені було настільки цікаво, що не втрималася і прийшла на тільки–но створену телекомпанію «Приват TV» у моєму рідному Харкові з пропозицією писати сценарії для тематичної програми. Олександр Голубчик, директор телекомпанії, якось дуже швидко підтримав мою ідею — і вже за місяць моя перша програма з назвою «Преданья старины глубокой» вийшла в ефір на загальнонаціональному каналі УТ–3.

На «Приват TV» так склалося, що кожен iз працюючих там журналістів та режисерів мав свій власний повноцінний проект. Тому після дебюту мені відразу сказали: хочеш, щоб програма існувала й далі, — маєш робити її від початку до кінця. Тобто, писати сценарій, освоювати режисуру і монтаж! До речі, в кадр посадили також мене. У ті, по–телевізійному далекі часи, на початку 90–х уже минулого століття, таке було ще можливим. У тому своєму першому проекті ми «оживляли» лісовиків, мавок і домовичків; ми гадали на Різдво та Хрещення, кидаючи чобітки за паркан і лякаючи цим перехожих; ми колядували і щедрували — не на Буковині, Волині чи Гуцульщині, а у східноукраїнському Харкові, в якому більшість людей навіть не чула про такі народні традиції. Так почалося моє телевізійне життя і закінчилось наукове.

Українізувати проект допомагали Марійка Бурмака і Сергій Жадан

— Яким чином переорієнтувалися з народних традицій на подорожі?

— У своєму першому проекті я розповідала не тільки про українські, а й про слов’янські традиції взагалі. Тож спочатку було відрядження до Польщі, потім — до Болгарії, Словаччини, Чехії... Звідусіль привозила не тільки кілька народознавчих сюжетів, що були необхідними для моєї програми, а й багато іншого. Так почав накопичуватися дуже цікавий матеріал. А потім — вважаю, мені у черговий раз поталанило — захоплююча пропозиція надійшла до «Приват TV» з нещодавно створеного каналу «Інтер». В його ефірі тоді почали транслювати російські «Непутевые заметки» Дмитра Крилова, а мені запропонували спробувати створити свій подорожній проект. (Каналу потрібно було дотримуватися квоти на показ вітчизняного телепродукту). Так проект «На перший погляд» став першою вітчизняною подорожньою програмою. Вона тоді виходила в ефір почергово з програмами метра російського телебачення, мене називали «українським Криловим».

— За стільки років роботи не було бажання кардинально змінити формат своєї програми?

— Такого бажання немає зараз, не виникало воно і раніше, коли термін «рейтинг» тільки–но увійшов в ужиток на національному телепросторі. Це слово переслідувало авторів, режисерів та продюсерів, не давало їм вільно дихати, дивитись трохи вперед, напрацювати свою глядацьку аудиторію. Трохи впав рейтинг — геть iз каналу, або викручуйся, лізь зі шкіри, вигадуй щось надзвичайне. Але дуже часто це «надзвичайне» було «неприродним». І всі потуги ведучих перед камерою, всі штучно вигадані образи — як потім з’ясовується — часто не витримували перевірки часом. Насамперед треба з’ясувати для себе: для чого робити програму? Щоб якнайкраще продемонструвати себе, чіпляючись за рейтинг? Чи щоб показати глядачам ту чи іншу країну, людей, що в ній живуть, розширити світ для тих, у кого на даний момент немає можливості подорожувати? Мені здається, питання риторичні, якщо враховувати інтереси саме глядачів, які, на жаль, не завжди збiгаються з інтересами рекламних відділів каналів та рекламодавців.

Головна зміна, яка відбулася з програмою за роки, — це перехід із російської на українську мову. Відбувалося все блискавично: якось у грудні мене поставили перед фактом, що уже з січня, з нового року, програма має бути україномовною. Я, звичайно, вивчала українську мову спочатку в школі, а потім в університеті. Але батьківська мова, якою спілкувалася в родині, якою думала та бачила сни, — це російська. Втім я жодної секунди не вагалась, не пробувала умовити керівництво або перейти на інший канал, де все ще можна було продовжувати робити програми російською. Для мене це був новий шанс, нові можливості. Врешті–решт, як це не пафосно звучить, це був мій обов’язок перед країною, в якій я народилася і живу. До речі, українізації проекту посприяли тепер відома співачка Марійка Бурмака та не менш відомий письменник Сергій Жадан. Кілька разів вони вже порівняно багато років тому у монтажній «виловлювали» помилки у закадровому тексті моїх перших україномовних програм «На перший погляд». У Харкові складно було знайти носіїв літературної української мови, що не були її викладачами в школі або інституті, або акторами нашого академічного українського театру ім. Шевченка. Зголосилися допомогти Марійка і Сергій, на яких я вийшла через університетські приятельські зв’язки.

«Нас дивляться в Парижі, Торонто та Ванкувері»

— Якби було більше фінансових можливостей — була б програма тепер «Не перший погляд» іншою?

— На те, що ми хочемо, нам вистачає фінансів. Не май сто рублів — май досвід та репутацію. Коли у міністерствах туризму в усьому світі бачать, у скількох країнах побувала наша знімальна група (а їх вже більше 60), скільки програм було створено (майже 1000), скільки років існує програма і на якому каналі виходить, скільки людей дивляться її ще й на «Фейсбуці» або в «Ютюбі» — навіщо нам якісь примітивні гроші?! У кожної країни є свій «туристичний бюджет», і вони із задоволенням запрошують нас до себе. Ще б пак — ми ж бо представляємо потенційних відвідувачів країни з майже 50–мільйонним населенням. У таких прес–турах ми постійно перетиналися з представниками російських мега–каналів, із ведучими їхніх туристичних телепроектів Дмитром Криловим, Павлом Любимцевим, Михайлом Кожуховим. Нам надають найкращих гідів та провідників — тих, які відкривають свою країну таким міжнародним проектам, як Lonely Planet або Discovery. Ми отримуємо те ж саме і з тих же рук, що й провідні міжнародні фа­хівці, що працюють у галузі телевізійної подорожі. Ще в нас прекрасні партнери–перевізники, яким ми дуже вдячні.

Є одне бажання щодо оформлення програми: я б хотіла більше яскравої динамічної графіки, чогось «веселішого». Але не можемо собі цього дозволити, зважаючи на новиннєву специфіку «5–го каналу». Строкатість вибиватиметься із загального образу мовника.

— Як від початку склалася співпраця з «5–м каналом»?

— Моя програма вже 10 років виходить саме на «каналі чесних новин», який дуже добре знають і поважають не тільки в Європі, а й в усьому світі. Я не перебільшую. Коли друзі з Ізраїлю чи Йорданії в «Однокласниках» чи на «Фейсбуці» діляться своїми враженнями щодо останньої нашої програми з Філіппін, яку вони щойно побачили на «5–му каналі», коли до нас під час зйомок підходять наші співвітчизники на вулицях Парижа, Мілана, Берліна і дякують за програми — нам це дуже приємно. Втім, за стільки років існування програми ми вже до цього звикли. Але коли до нас підходили в Торонто та Ванкувері місцеві жителі–українці і питали: «Ольго, ну як там в Україні?» — оце вже було дійсно несподіванкою. Коли ми новим знайомим ставили зустрічне запитання: «А де ви нас дивитесь?» — вони відповідали: «Звісно, на «П’ятому». Якщо хочеш дізнатися, що дійсно відбувається в Україні, треба дивитись тільки цей канал!».

Ось найсвіжіша історія випадкових зустрічей. Буквально днями повернулися з Лапландії, де справжні розумні північні олені, Санта Клаус, ельфи з тролями. Є і Снігова Королева. Вона, «заморозивши» усіх дітей в своєму Льодовому палаці, підійшла до нас після закінчення зйомки і зізналася, що... теж харків’янка, виросла на наших програмах, завжди мріяла про подорожі — і ось нарешті її мрія здійснилась. З одного боку, було приємно, що сама Снігова Королева є прихильницею нашої програми, а з іншого... Якщо ця молода жінка «виросла на наших програмах», то ми вже... дорослі! Наступного року нам виповниться 20 років.

— Ще залишився куточок, де б хотіли побувати?

— На щастя, таких куточків ще дууууже багато! Що таке 60 відвіданих нами країн у порівнянні з тією кількістю, що існує? Це навіть не третина! Кажуть, якщо хочеш жити довше — став перед собою мету, яку неможливо або дуже важко реалізувати. Моя мета — побачити всі країни світу.