Кастрація почуттів

Корейський режисер Кім Кі Дук ніколи не був комерційно прибутковим. Відверто артхаусний митець із мазохістськими прийомами має багато прихильників, однак публіка це здебільшого фестивальна. Завдячувати тому, що «провокатора азіатського кіно» покажуть в українських кінотеатрах, варто саме фестивалю: МКФ «Молодість» презентував картину як спецподію у жовтні 2013 року. Неоднозначна реакція, втім достатньо бурхлива, забезпечила фільмові прокат під егідою «Молодості» вже з 16 січня.

Насилля як єдиний спосіб комунікації — наскрізна лінія не лише «Мьобіуса», а й усієї фільмографії Кіма. Інцест, садо–мазо та невмирущі асоціації «кохання — зло» — теми, якими режисер уміє шокувати. І якщо у попередній стрічці «П’єті», що отримала гран–прі Венеційського кінофестивалю, моралізаторство на тему батьківської любові, хоч і дещо нездорової, мало місце, то у «Мьобіусі» на передній план виходить гола хіть, а події розгортаються у прямому сенсі навколо чоловічого статевого органа. У декого відбере мову, і неспроста — слова тут зайві, і сама картина знята без жодного діалогу.

Дружина дізнається про зраду чоловіка і у нападі гніву піде на нього з ножем. Каструвати благовірного не вдасться, зате зігнати зло на синові — ще й як. В результаті підліток залишиться кастрованим, мати зникне безвісти, а батько страждатиме від мук совісті. Згодом заінтригований глядач буде слідкувати за тим, як батько захоче віддати синові свій член. Тим часом хлопець намагається оговтатись від фізичної та психологічної травми не надто успішно.

У стосунках цієї сім’ї Кім Кі Дук дуже ясно розставляє акценти: жінка — носій зла та хтивості. Одна спокусила чоловіка на зраду дружині, друга — зіпсувала синові життя. Мати зникає без жодного пояснення, не збирає речей, ба, навіть не взувається, просто покидає дім босоніж у тонкій сукні, із закривавленими руками — жіночий персонаж, що свою місію виконав. Чоловіки тим часом у режисера аж ніяк не жертви. Ось малий потрапив у тюрму за злочин, якого не скоював. І батько замість того, аби всіма силами витягти дитину з–за ґрат, відчайдушно шукає в інтернеті способи досягти оргазму без пенісу, аби потім принести роздруківки з інструкцією в камеру — таке піклування для кастрованого сина. У Кіма чоловіки — невтомні споживачі тієї хтивості. Азартна концентрація Кім Кі Дука на темі фізичного відторгнення та насолоди, що межує зі стражданнями, тут втілена у камені та ножі, якими, як виявилось, можна себе калічити і отримувати насолоду водночас.

Чомусь страху та трепету перед такими філософськими істинами сходу «Мьобіус» не викликає. Серед плюсів безмовного фільму корейця — те, наскільки чітко, з візуальної точки зору, йому вдалося передати сюжет, жодна німа сцена не викликала нерозуміння, історія з екрану читається добре. Водночас, позбавивши своїх героїв здатності до словесної комунікації, Кім Кі Дук зробив із цієї драми відвертий фарс. Надмірну міміку персонажів та ілюстративність деяких сцен не можна дивитись без сміху. Склалося враження, що режисер з усією серйозністю зняв не більш ніж пародію. І не лише на самого себе, а і на цілий напрям так званого «азіатського екстриму», започаткованого в кіно ще у 1970–х японським класиком Нагісою Осімою (йдеться тут насамперед про відомий його фільм «Імперія почуттів» 1976 року, де кастрація також була ключовою).

Картина мала світову прем’єру на Венеційському кінофестивалі у вересні 2013 року. На батьківщині, у Південній Кореї, картину не пускали у прокат, доки режисер не вирізав 3 хвилини особливо жорстоких сцен. У Венеції повна версія, на диво, пройшла поза участю в конкурсі і без бажаного ажіотажу. Певно, що своєю ідеєю хворобливого насильства, поміщеного у красиві операторські плани у кожному новому фільмі, Кім Кі Дук «кастрував» витонченого глядача.

Колись на його «Острові» люди під час перегляду втрачали свідомість. Тепер — морщать носа. Водночас критики дають високу оцінку — закони артхаусу в дії.