Шедевр соцреалізму: «Переяславська рада». Художник Михайло Хмелько.1951р.
— Пане Ярославе, що розповідають історичні джерела про наміри Богдана Хмельницького укласти союз із Москвою?
— У 1648 році Богдан Хмельницький підняв повстання проти польського короля і Речі Посполитої. Його мета, починаючи з кінця того року, коли він повернувся з першого походу в Галичину, була — об’єднати всі землі етнографічного розселення українців і встановити там державно–адміністративний устрій Війська Запорозького. «По Віслу–ріку» — такі слова гетьмана зафіксовані в документах українсько–польських переговорів від лютого1649 року. Утім це була його програма–максимум. У 1656 році, наприклад, він погоджувався й на території по ріку Буг, про що тоді вiдбулося кілька переговорiв між Москвою й Чигирином (посольств. — Авт.).
Це було надзавдання — об’єднати в одній соборній, за сучасним терміном, державі традиційно козацьку Україну з Галичиною, Волинню й Поділлям.
Тут неможливо було обійтися без союзників. Найперше Хмельницький заручився підтримкою кримських татар. Але восени 1654 року вони уклали союз із Польщею і упродовж тривалого часу воювали проти України. Заради того, щоб укладати мілітарні союзи, Богдан Хмельницький ішов під протекторат різних володарів. Задля союзу з Кримським ханством — османського султана, задля союзу з Москвою — царя Олексія Михайловича. Говорилося і про можливий союз зі Швецією.
— Що означало «піти під протекторат»? Це підписати з кимось угоду про «вічну дружбу», віддати свої землі протектору, чи ще щось?
— Це значило — мати над собою якогось протектора. Тривалість протекторату залежала від умов угоди. Приміром, було кілька посольств Богдана Хмельницького до турецького султана — у 1648, 1653, 1654 (уже після Переяславської ради), 1655 роках. Є переконливі свідчення, що в 1651 і 1655 роках Хмельницький був васалом турецького султана.
— Тобто, будучи турецьким підданим, він міг бути також і підданим Москви?
— Це так звана політика полівасалітету, як про неї пишуть історики останніми роками (як–от Тарас Чухліб). У січні 1654 року відбулася Переяславська рада, у березні Хмельницький відправив послів до Москви. Приблизно у той самий час він послав дипломатів до турецького султана, аби підтвердити його протекторат над Україною. Головною метою такої багатовекторної політики було — вирішити найголовніше завдання: перемогти Річ Посполиту й поширити козацький устрій на етнографічні українські землі.
— Коли Хмельницький ішов під протекторат Москви, відбулася Переяславська рада. Чи були такі ради щодо Стамбула? Навіщо взагалі була ця рада?
— За козацькою традицією, найважливіші рішення ухвалювали на радах. Однак Богдан Хмельницький, ставши гетьманом, цю традицію поволі ламав. Наприкінці його життя козацькі ради мали набагато менше значення, ніж, скажімо, в перших роках повстання. Але питання полягає в іншому. Переяславська рада породжувала кілька міфів, які російські політики стали поширювати ще від 1654 року. Василь Бутурлін, наприклад, у статейному списку цареві писав, що рада була велелюдною. Ці його слова стали підставою для імперської, а згодом і радянської історіографії говорити, нібито український народ тільки й жив iз думкою, аби возз’єднатися з братнім російським народом. На сьогодні ж встановлено, що Переяславська рада налічувала кількасот людей, причому не всі полковники на неї прибули. Сам Богдан Хмельницький не надавав цій події якоїсь особливої ваги. Епохальне її значення в історії України розкрилося пізніше, за її наслідками.
Ще один міф: у 1659 році, через 5 років, відбулася друга Переяславська рада за участі Олексія Трубецького і Юрася Хмельниченка. Як довели російські історики в кінці XIX століття, скажімо, Петро Шафранов, «статті Богдана Хмельницького», подані на затвердження Хмельниченкові, були сфальшовані. Наприклад, за Богдана Хмельницького російським воєводам дозволялося бути лише в Києві, а за Юрася їх уже посилали в низку інших міст України.
Після 1654 року за Богдана Хмельницького Україна мала права автономії, широке самоврядування, власну зовнішню політику (хоч дещо обмежену), податкову систему. Але з часом на домовленості гетьмана з царем усе менше зважали. З роками, десятиліттями вони нівелювалися. І вже за Петра І гетьманський уряд був скасований, і це довершила Катерина ІІ.
— Окрім уявлень про спільність політичних цілей, у боротьбі з Річчю Посполитою Хмельницький мав надії на єдність віри в Україні та Московському царстві. Чи українська церковна еліта також плекала такі ілюзії?
— Ні, церковна еліта була проти союзу з Росією. З російських архівів нині відомо, що Московська церква не визнавала хрещення, що практикувалося в Київській митрополії, і здійснювала перехрещування українців. Знаючи це, і загалом, маючи уявлення про рівень освіти в Московському царстві, київський митрополит Сильвестр Косів і києво–печерський архімандрит Йосиф Тризна передбачали ущемлення статусу Української церкви як митрополії Константинопольського патріархату. Врешті, у 1686 році Українська церква перейшла до Московського патріархату. Причому в 1654 році свою фортецю в Києві московські воєводи почали будувати біля самого Софійського собору — резиденції київських митрополитів.
— А чому Хмельницький не порадився з церковними ієрархами?
— Він був, за його словами, «самодержцем руським», авторитарним політиком. Як уже говорилося, він поступово обмежував повноваження козацької ради. Він міг самостійно приймати важливі рішення. Адже не всі на козацькій раді мали такий рівень свідомості, щоб боротися за ідею соборної держави від кордону з Московщиною до Бугу. Козацька демократична традиція в часи Руїни обернулася недобрим боком. Якщо Дорошенко мислив державницькими категоріями, то Іван Сірко, який iз ним часто воював, представляв стихію козацької демократії. Богдан Хмельницький намагався цю стихію приборкати, тому йшов усупереч усталеній козацькій традиції. От візьмімо, наприклад, його спосіб передачі гетьманської булави — призначене наступництво, яке лише затверджувалося на козацькій раді, а не вибори гетьмана на цій раді. Своїм наступником він у квітні 1657 року призначив сина Юрка Хмельниченка.
— Богдан Хмельницький, блискуче освічений, талановитий дипломат — невже він не знав, чим є Московщина, якими є мета і методи її «розширення»?
— Гетьман, звісно, був обізнаний із деспотичною системою самодержавного управління в Московському царстві. Однак на заході була Річ Посполита, на півночі — Московське царство, а на півдні — Османська імперія. У цьому трикутнику він боровся і виборював Гетьманську державу, як ми її тепер називаємо. З Річчю Посполитою він не міг бути союзником, з Османською імперією спробував — та кримські татари були непостійними. А Росія залишалася нерушеним резервом. І, на його думку, на неї можна було опертися як з погляду спільності віри (що мало велике значення в ранньомодерну епоху взагалі), так і з погляду суперечностей, що існували між Росією і Річчю Посполитою. Він сподівався, що московити допомагатимуть у війні з поляками.
— Якщо Хмельницький хотів об’єднання всіх українських земель, то Росія, мабуть, мала якісь свої власні інтереси у відносинах з Яном Казимиром?
— Насамперед вона прагла повернути собі землі, якими поступилася за Поляновським договором 1634 року, щоб просуватися далі на північ до Балтійського моря. У середині XVII століття Московська держава і Річ Посполита перебували у складних взаєминах. Поляновський договір був невигідний для Росії. Хмельницький, знаючи це, розраховував, що цар захоче розпочати війну з Річчю Посполитою. Однак у той «трикутник» втрутилася Швеція. Між нею і Московським царством уже довгий час тривали війни. Несподіваним був тріумфальний наступ Шведського королівства на Річ Посполиту влітку й восени 1655 року, коли майже вся Корона Польська і значна частина Великого князівства Литовського піддалася Карлові Х Густаву, а Ян Казимир змушений був утекти до Австрії в сілезькі землі. І це зміцнення позицій Швеції на Балтиці не могло не призвести до конфлікту з Московщиною. Її теж дуже цікавили балтійські землі, бо успішно торгувати з Європою через Архангельский порт було неможливо. І тут з’явилася нагода відвоювати у Швеції ці території, об’єднавшись із Річчю Посполитою. У травні 1656 року Росія оголосила Швеції війну і вже після цього стала шукати союзників. Відправила послів до данського короля, до польського. І 3 листопада 1656 року Олексій Михайлович і Ян Казимир уклали Віленський мирний договір. Уклавши союз із Польщею, Москва відмовлялася воювати з нею. Цей дипломатичний акт засвідчив, що для України союз із Москвою проти Яна Казимира виявився ненадійним.
— А як Москва сприймала підданство України у 1654 році?
— Росія ніколи не дивилася на гетьмана як на рівноправного союзника, у Москві Хмельницького сприймали як «холопа». Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. деякі науковці (Геннадій Карпов, Пантелеймон Куліш) запевняли, що навіть ніякого договору укладено не було. Це було, звісно, перебільшенням. З українського боку історики теж перебільшували, стверджуючи, наприклад, що договір 1654 року укладали два рівноправні партнери — незалежна Україна і Московське царство. Насправді вони не були рівноправними, Україна була незалежною де–факто, але не де–юре. Московський цар і наш гетьман пішли тією традиційною стежкою в дипломатичній практиці, яка існувала у відносинах Хмельницького з Яном Казимиром, коли той видавав декларацію ласки на пункти договору. Після домовленостей у Переяславі Богдан Хмельницький відправив у березні до Москви 23 статті. Олексій Михайлович відповів на них 11 статтями. Утім це був перший приклад у російській історії, коли Московське царство залишило за приєднаною територією дуже великі автономні права — зовнішню політику, податкову систему, адміністративно–територіальний устрій, гетьманську владу і багато іншого. Проте договір, який на початку був нібито взаємовигідний, згодом звівся до великих обмежень прав України, аж до втрати фактичних і номінальних ознак державності.
— Як виглядає у цьому історичному контексті нещодавній договір Януковича з Володимиром Путіним?
— Янукович і Азаров стверджують, що «дорожня карта», підписана 17 грудня у Москві, нібито вигідна Україні. Та, судячи з історичного досвіду, Росія в майбутньому вдаватиметься до обмеження незалежності України, намагаючись максимально інтегрувати її до своєї політики. Росія й не приховує цього, наполягаючи на нашому вступі до Митного союзу, який матиме наддержавні над Україною політичні структури. Шлях, на який ця «дорожня карта» ставить Україну, — це втрата її незалежності у часовій перспективі.
— А тоді, в часи Переяславської ради, теж давалися якісь кредити і пільги, як тепер Путін Януковичу?
— Так, якщо це можна назвати такими сучасними термінами. До 1654 року Московщина надавала пільги, наприклад, українським торговцям, які виїжджали туди з товарами. При цьому була лояльною й митна політика щодо цих торговців. На певному етапі це приносило користь Гетьманщині. Однак, як уже говорилося, через два роки після Переяслава Москва уклала Віленський мир із Польщею, а через п’ять років сфальшувала статті Богдана Хмельницького.
Були певні угруповання в Україні, які стимулювалися Москвою, в тому числі й фінансово. Від козацької старшини, якій надавалися маєтки, вимагали лояльності. Паралелі тут очевидні. Сучасним політикам необхідно добре знати історію України. За свої нинішні економічні подачки Росія вимагатиме від України відмови від фундаментальних принципів у політиці, зокрема зовнішній. А хіба сьогодні ми цього не бачимо? Візьмімо Харківські угоди або нашу вимогу до Європи, щоб питання Угоди про асоціацію з ЄС вирішувалося на тристоронніх переговорах із Росією. Додаймо до цього радянізацію і зросійщення нашої освіти, культури і навіть ідеї про об’єднання футбольних чемпіонатів. Усе це і багато чого іншого є наслідком інтеграційних процесів, які призводять до відмови українського політичного керівництва самостійно вирішувати наші проблеми з державницького погляду.
На щастя, ми маємо громадянське суспільство. Не таке ще, як слід, але таки маємо, на відміну від деяких інших пострадянських країн. І сьогодні Євромайдан покликаний це громадянське суспільство зміцнювати.
Релігійний аспект Переяславської ради також варто розглядати у міжнародному контексті. Відомий американський русист Ричард Пайпс вважає, що ідея «Великої православної імперії» в Московщині зародилася ще в часи царювання Івана ІІІ, коли прагнення завоювань і збагачення стали обґрунтовувати «високими ідеями». Візантійську імперію саме завоювали турки і православна церква вирішила, що Московське князівство може стати її опорою. 1561 р. Івана IV вперше названо у посланні константинопольського патріарха «царем і государем православних християн у всій вселенній». Деякі російські автори розповідають про Переяславську раду в контексті правління патріарха–реформатора Никона. Воно було недовгим — з 1652 по 1658 рр. Нагадаємо, що в 1654 році царю Олексію Михайловичу було 25 років і Никон був його порадником. Грецькі духовні особи, їдучи до Москви по милостиню через наші терени, сприяли укладенню угоди Гетьманщини з Московщиною. Греки напоумлювали козаків воювати з католицькою Польщею. Єрусалимський патріарх Паїсій, перебуваючи наприкінці 1648 — на початку 1649 років у Києві, увійшов у близькі відносини з Богданом Хмельницьким і сприяв переговорам між гетьманом і московським урядом, виступав посередником. Поза тим, власне українські першоієрархи не підтримували перемовин із Московщиною — російські автори пояснюють це їхніми т. зв. «польсько–шляхетськими симпатіями».
Ярослав Федорук
Народився 1969 р. У 1993 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. 1992—2001 рр. — працював у Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію («Туреччина та її васали у відносинах з Богданом Хмельницьким у 1654 році»). З 2001 р. — старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. У 2012 р захистив докторську дисертацію. Дослідник міжнародних відносин середини XVII ст., зокрема політики Московського царства у відносинах з Україною, Річчю Посполитою та Європою. Автор монографій «Міжнародна дипломатія і політика України 1654—1657» (Львів, 1996), «Віленський договір 1656 року: Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII століття» (Київ, 2011).
Лауреат премії ім. Степана Гжицького Західного наукового центру НАН України за добірку праць з історії епохи Хмельниччини (1994). Нагороджений Польським історичним товариством за монографію «Віленський договір 1656 року: Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII століття» (К., 2011).
Переяславська рада 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяслав (нині Переяслав–Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.
1648, грудень — повернення Богдана Хмельницького до Києва після завершення походу в Галичину і першої облоги Львова.
1649, січень — від’їзд єрусалимського патріарха Паїсія від Богдана Хмельницького до Москви. До його супроводу було надано Силуана Мужиловського, сина відомого церковного полеміста Андрія Мужиловського.
1649 — у Москві Паїсій переконує царя в бажанні Хмельницького «піддатися під царську руку». Однак Мужиловський пропонував зайняти російськими військами Сіверщину та інші землі, що спричинило б до початку війни царя з Річчю Посполитою.
1649, травень — посольство Хмельницького до Москви щодо протекторату московського царя.
1649, серпень — після Зборівської битви українсько–російські відносини суттєво ускладнюються, оскільки Москва так і не наважилася виступити проти Яна Казимира.
1650 — пожвавлення українсько–турецьких переговорі про протекторат султана.
1651, кінець лютого — початок березня — Земський собор у Москві. Московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке.
1653, жовтень — Земський собор у Москві, на якому було рішення щодо прийняття України у підданство царя й початку війни з Річчю Посполитою. З Москви вирушило велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.
1654, 18 січня — у Переяславі відбулася старшинська рада, а згодом генеральна військова рада.
1654, березень — між гетьманом і царським урядом укладено Березневі статті про воєнно–політичний союз Гетьманщини та Московії.
1655, літо — турецький султан приймає Богдана Хмельницького у своє підданство й на прохання українських послів у Стамбулі відправляє до нього про це свої грамоти.
1655, літо й осінь — спільний українсько–російських похід в Галичину, під час якого виникали істотні суперечки з приводу того, на чиє ім’я приймати присягу в завойованих містах. Друга облога Львова.
1655, серпень — українсько–шведська конвенція щодо спільних військових дій проти Яна Казимира.
1656, 7 вересня — договір Богдана Хмельницького із семигородським князем Юрієм ІІ Ракоцієм про союз проти Яна Казимира.
1656, 3 листопада — Віленський мирний договір між Московським царством і Річчю Посполитою за посередництвом австорійського імператора Фердинанда ІІІ. Українське посольство на чолі з Романом Гапоненком не було допущене до переговорів за наполяганням голови російського посольства Микити Одоєвського та його товаришів.
1656, 6 грудня — договір між Семигородським князівством і Швецією про спільні військові дії проти Речі Посполитої.
1657, січень — початок невдалої війни Юрія ІІ Ракоція в Польщі. Для об’єднання із семигородськими військами Хмельницький відправив козацький корпус на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем.
1657, 6 серпня — смерть Богдана Хмельницького.
Російська історична література, зокрема й шкільнi підручники, не приховує, що «возз’єднання Лівобережної України з Росією стало важливим фактором зміцнення російської державності. Завдяки приєднанню України вдалося повернути Смоленські й Чернігівські землі, що дало можливість почати боротьбу за Балтійське узбережжя. Крім того, відкрилася сприятлива перспектива розширення зв’язків з іншими слов’янськими народами та державами Заходу». Російські автори наголошують: заможні й керівні прошарки населення Гетьманщини, що «піддалися впливу польської і західноєвропейської культури і звикли до політичних вольностей», з острахом поглядали на могутній державний устрій Москви та залізну дисципліну». Та й Москва, мовляв, не хотіла допомагати Україні, посилаючись на «вічний мир» із Польщею. Утім після поразки під Берестечком цар iз наближеними особами і патріархом обговорив ситуацію і відновив переговори з гетьманом, оскільки подальше очікування з боку Москви було б непоправною помилкою. Адже був сприятливий час для «возз’єднання Малої Росії з Великою».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
