Містер СРСР–2013

...У 2007 році, даючи інтерв’ю ЗМІ країн «Великої вісімки» (з нагоди саміту G8 у ФРН), президент Росії Володимир Путін несподівано впав у доволі грайливий тон. І повідав пресі, що він — єдиний у світі справжній демократ («іншого такого просто нема»), додавши одну зі своїх крилатих фраз: «Одна була надія — на хлопців з України, але й ті повністю себе дискредитували, там справа йде до суцільної тиранії... Після смерті Махатми Ганді й поговорити ні з ким».

Тепер Володимиру Володи­ми­ровичу вочевидь таки бу­де з ким поговорити — у 2013–му під Росію, грубо кажучи, «лягли» відразу кілька пострадянських республік, з чиїми лідерами Путін знайшов спільну мову. Що ж стосується «хлопців з України», то про них — окрема розмова.

Киргизстан: справа — труба

Підсумовуючи здобутки Путіна за минулий рік, варто згадати передусім міжурядову угоду про передачу «Газпрому» газотранспортної системи Киргизстану і створення спільного підприємства з її експлуатації. Суть угоди проста: «Газпром» дає Бішкеку 20 мільярдів рублів плюс бере зобов’язання щодо модернізації обладнання тощо. Натомість російський монополіст отримує права на формування газових тарифів для третіх країн, а також отримує контроль за зберіганням палива у підземних сховищах.

За два роки перед тим Путін уже прибрав до рук білоруську «трубу», причому ця угода обійшлася йому в чотири рази дешевше: «Газпром» придбав акції ВАТ «Білтрансгаз» лише за 5 мільярдів. Безумовно, і Киргизія, і Білорусь є лише розминкою перед голов­ним змаганням — за газотранспортну систему України. Наприкінці 2013 року Віктор Янукович встиг заанонсувати повернення до переговорів щодо створення газотранспортного консорціуму.

Спочатку, нагадаємо, очіль­ник України виступав за тристоронній (за участю Євросоюзу) консорціум. Але в останніх своїх коментарях глава «Газпрому» Олексій Міллер зазначив, що такий проект давно не є актуальною темою в перемовинах із «Нафтогазом». На думку експерта Інституту енергетичних стратегій Юрія Корольчука, все ж не варто виключати можливість того, що Росія з Україною таки візьмуть у партнери третю сторону — наприклад, німецьку компанію E.On. Такий варіант Корольчук називає «ідеальним», але наскільки він здійсненний — це вже інше питання.

Казахстан: приборкання норовливого

Але повернемося до Путіна. Іще один цікавий сюжет пов’язаний із Казахстаном — країною, що відтепер матиме єдину з Росією регіональну систему протиповітряної оборони. Документ, підписаний на рівні міністрів оборони, санкціонує перетин повітряного простору між Росією та Казахстаном без «спеціальних політичних рішень». При цьо­му керівника єдиної системи ППО призначатимуть президенти обох держав, а от пункт командування буде розміщено у Казахстані.

Новина ця цікава тим, що Казахстан є досить міцним горішком для Володимира Путіна. Щоб зрозуміти, чому це так, треба відмотати плівку у той–таки 2011 рік, який приніс Путіну угоду по «Білтрансгазу». На початку жовтня ВВП виступив у газеті «Ізвестія» з програмною статтею «Новий інтеграційний проект для Євразії — майбутнє, що народжується сьогодні». До обговорення опусу на сторінках того ж видання долучились і білоруський та казахський лідери.

Олександр Лукашенко цілком і повністю схвалив ідею Євразійського союзу. Що ж до Нурсултана Назарбаєва, то він запропонував розмістити штаб–квартиру цього утворення в Астані, котра, мовляв, є центром євразійського регіону. Якщо «столицею» Євросоюзу є Брюссель, вів далі Назарбаєв, то відповідну роль в аналогічному (але ширшому) утворенні має відіграти Астана.

Так ненав’язливо Назарбаєв дав зрозуміти, що повного підпорядкування інтересам Москви — на кшталт колишнього домінування «старшого брата» — вже не буде. І Казахстан нізащо не відмовиться від співпраці з Китаєм, дедалі більших можливостей країн Середньої Азії розвивати власний паливний потенціал, самоврядного управління економікою. Але на військову співпрацю з Путіним Назарбаєв, як бачимо, пішов.

Це сталося ще в січні 2013 року. А в листопаді Путін запропонував приєднатися до системи ППО і Вірменії.

Вірменія: зустрінемося в Митному союзі?

Чи бути Вірменії в системі ППО, покаже час. Ідею про спільну оборону повітряного простору президент Росії обстоює з 1995 року, але не в усіх запрошених до співпраці партнерів є кошти для участі у такій програмі. Хтозна, можливо, «Газпром» із дивідендів, отриманих від власних вигідних угод, оплатить ще й модернізацію військових об’єктів Вірменії?

Нагадаємо, у 2013–му Вірменія погодилася на вступ до Митного союзу, куди РФ посилено ангажує й Україну. Цього ж року офіційну заявку на вступ подав і Киргизстан, який задекларував бажання приєднатися до МС іще у 2011–му. Обидві республіки за зразкову поведінку заслужили похвалу від Володимира Володимировича: ці країни, зазначив він, не лише висловили бажання стати учасниками Митного союзу, а й уже провели значний обсяг робіт у цьому напрямі. «Ми маємо намір і в подальшому сприяти Єревану та Бішкеку всіма можливими засобами», — зазначив Путін.

Грузія: зигзаг удачі

Менталітет очільника РФ виключає навіть саму думку про те, що комусь його «інтеграційні об’єднання» (як Путін називає, зокрема, Митний союз) можуть припасти не до смаку. Втім, до ще однієї пострадянської республіки — Грузії — хазяїн Кремля все ж не може «під’їхати» з подібними пропозиціями. Надто вже драматичними є стосунки Грузії та Росії, надто свіжою в пам’яті грузинів є недавня війна.

Та оптимізму Путіну не займати. У 2013 році він зробив заяву про можливість скасування візового режиму між Грузією та Росією. Це — сигнал про бажання налагодити тісніші зв’язки між країнами. Але ціною питання тут виступає відмова від євроінтеграції, або принаймні призупинення відповідних процесів.

Якщо ж нова влада Грузії з прихильністю поставиться до еківоків Москви, пропозиція розглянути й формат Митного та Євразійського союзів не забариться, вважає незалежний грузинський експерт Заал Анджапаридзе. А коли риба клюне і заковтне й цю приманку, на євроінтеграції Грузії можна ставити хрест. Дарма, що Вільнюський саміт Східного партнерства, де таким розчаруванням для європейських господарів стала Україна, був успішним саме для Грузії, яка парафувала там Угоду про асоціацію з ЄС.

Україна: я не здамся без бою!

І, врешті, про нас. Чи заносить він Україну в перелік своїх здобутків–2013, залежить від справжнього ставлення Путіна до подій на Майдані. Якщо Володимир Володимирович за прикладом свого радника Сергія Глазьєва щиро вважає протест у центрі Києва лише збіговиськом шизофреніків, то в нього був привід підняти бокал за 2013–й і за себе як за людину цього року (цим титулом Путін зобов’язаний британській «Таймс» та американському «Форбсу»).

Якщо ж Майдан усе–таки збив позитивний настрій Путіна після Вільнюса та всіх явних і таємних перемовин з українським колегою, довівши, що українці — не така й легка здобич, то «людині року» можна навіть поспівчувати. Згадавши псковського старця Філофея з його концепцією «Москва — третій Рим», з якої зрозуміло, що прагнення розділяти та владарювати закладене, вочевидь, на рівні архетипу. Якщо не у пересічних росіян, то в усіх російських царів.

Недарма останні двадцять із гаком років Москва, як могла, намагалася реанімувати спочилий в Бозі Радянський Союз. Спроби ці почалися ще наприкінці 1991–го, коли РФ обстоювала ідею договору про Союз Суверенних Держав. Цей момент наразі мало хто пам’ятає, а йшлося тоді про конфедерацію колишніх радянських республік, на яку погодились лише сім країн–учасниць — Росія, Білорусь та п’ять середньоазійських республік.

Україна ж відбилася від отари, і процес недвозначно забуксував. А відтак посланці «слов’янських братніх народів» зібралися у Біловезькій Пущі та уклали договір про СНД замість ССД. Про конфедерацію у випадку СНД вже не йшлося, тож подібне об’єднання не могло вдовольнити амбіції Росії. Саме тому пізніше були актуалізовані вже згадані Митний та Євразійський союзи, а також Організація Договору про колективну безпеку — військовий альянс, що мав відвернути пострадянські республіки (в першу чергу — Україну) від участі в НАТО.

Вдалося Путіну чи ні збити українське керівництво з євроінтеграційного шляху, а Україна все ж не належить Кремлю. І доки ми залишатимемося незалежною державою, у Росії немає шансів побудувати жоден квазі–Союз. А всі пориви Путіна таки стати на чолі імперії, головною окрасою котрої буде Україна, дорівнюватимуть нав’язливій ідеї гоголівського чорта зібрати докупи обривки червоної свитки.

Чорта, нагадаємо, спіткала невдача. Мабуть, як і кожен геніальний письменник, Гоголь закладав у свої твори дещо більше, ніж переказ сюжетів із місцевого фольклору. Перспективу, змальовану в його тексті, залишається тільки розшифрувати. Та чи вміють це робити у Кремлі?..