«Ренесансний» мислитель чи літератор–шпигун?

В історії української підрадянської гуманітаристики немає більш загадкової постаті, аніж Віктор Петров (1894–1969). Усе, за що ні брався — виходило в нього резонансно й дискусивно: літературознавство, археологія, етнографічні розвідки, мовознавчі студії, проза (під псевдо В.Домонтович), мемуари. «Тематику текстів Петрова, як і різні сюжети його біографії, неможливо звести до спільного знаменника», — означає сучасний дослідник (Андрій Портнов. Історії істориків. — К.: Критика, 2011).

Найтуманніший сюжет біог­рафії Віктора Петрова припадає на Другу світову війну, коли спочатку він лишився під німцями, тоді опинився у Німеччині, де в таборах Ді–Пі (переміщених осіб) започатковував еміграційну літературу «третьої хвилі», а тоді 1949–го таємничо й несподівано для всіх зник із Мюнхена і згодом опинився в СРСР — знов–таки науковцем української Академії наук. Для автора есею під назвою «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» такого не могло бути, бо не могло бути ніколи. Але ж! В еміграційній пресі поширилися припущення, що В.Петров був радянським розвідником в елітному статусі «нелегала». По досі воно ані підтверджено документально, ані спростовано. Сам Віктор Петров, який ще двадцять років по тому успішно працював в академічній археології та етнографії і був — за визнанням усіх, хто його знав — «великим провокатором і пародистом» (Ю.Шевельов. Я–мене–мені… (і довкруги). — Х.: Видавництво М.П.Коць, 2001), відбувався жартами: йому, мовляв, доручили вбити Гітлера, а тоді очолити український уряд.

На еміграції інтерес до В.Петрова поволі згас, а в підрадянській Україні його попередню біографію було стерто з інформаційних матриць. Аж ось наприкінці 1980–х років на Заході стараннями професора Юрія Шевельова виходить тритомовик прози В.Домонтовича. А в СРСР якраз «перебудова». Історик–архівіст Сергій Білокінь упорядковує і випускає 1992–го дві книжки Віктора Петрова, які стали тодішніми інтелектуальними бестселерами: «Походження українського народу» (К.: Фенікс) та «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» (К.: Воскресіння). Далі Соломія Павличко ініціює вихід в Україні власне літературного спадку В.Петрова (В.Домонтович. Доктор Серафікус. Без ґрунту. — К.: Критика, 1999). Майже водночас Роман Корогодський та Валерій Шевчук дають читачеві додаткові тексти (В.Домонтович. Без ґрунту. — К.: Гелікон, 2000). Пізніше професорка Києво–Могилянської академії Віра Агеєва публікує мемуарну добірку, де В.Петров грає чи не першу скрипку (Київські неокласики. — К.: Факт, 2003), власну монографію (Віра Агєєва. Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова–Домонтовича. — К.: Факт, 2006) та вибрані твори В.Домонтовича (К.: Книга, 2008). І ось 2013–го вийшло іще два вельми прикметні видання.

Дніпропетровський історик Віталій Андрєєв (В.Петров народився і дитинство провів у Катеринославі) у книжці «Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого» подає свого героя, як приклад self made man. І це справді так. Будучи сином священика, він попри це (коли хто не пам’ятає — то був хрест на кар’єрі) «став одним з найкращих спеціалістів, ключовою фігурою Етнографічної комісії при ВУАН. Успіхи закладу високо оцінювалися науковим загалом, а Україна визнавалася лідером у науковому просторі СРСР». У книжці В.Андрєєва зібрано і проаналізовано чимало мемуарних свідчень, з яких випливає, що В.Петров «завжди відрізнявся обережністю і за будь–яких обставин більше думав не про те, що сказати, а про те, чого не сказати… Його, за постійну іронію та гострий язик, побоювалися і, навіть, недолюблювали». Та попри косі погляди колег, В.Петров був науковцем апріорі: коли треба було ствердити пріоритет знання, то нічого не значили попередні титули, як–от: «Науковець, скрупульозно проаналізувавши тексти О.Потебні, переконливо довів, що «найбільший авторитет у питаннях теорії та філософії мови» доволі часто дозволяв собі «вільно поводитись з лапками».

Іншу тональність задає В’ячеслав Брюховецький у передмові до тритомовика «Віктор Петров. Розвідки». Його акцентація на історіософії В.Петрова багато що прояснює: «Лише в ХХІ столітті дослідники, навіть не без певного подиву, виявили, що він не просто був сучасником Ж.–П.Сартра, Х.Ортеги–і–Ґассета, А.Тойнбі, О.Шпенґлера, А.Айнштайна, а деякі загальнодискутовані тоді ідеї формулював і раніше, і, часом, переконливіше». В.Брюховецький цитує В.Петрова: «Філолог був завжди синонімом філософа», — і коментує його літературознавчі розвідки саме під цим кутом зору. А про стилістику В.Петрова–науковця висловлюється так: «У притаманній йому манері — не пояснюючи, наче роблячи влучний постріл, після якого не дискутують». І це при тому, що сам В.Петров дорікав колегам: «Стверджують, замість того, щоб досліджувати».

Оце «стверджують» по досі, на жаль, присутнє у сьогоденні. Цитований вище А.Портнов пише: «Більшість ненависників Петрова (за винятком Ярослава Дашкевича) досить легко визнає «визначний» чи «небуденний» рівень його наукової спадщини. Ані археологічні, ані мовознавчі, ані історіографічні тексти Петрова, принаймні сьогодні, не претендують на роль альтернативного канону у власних ділянках. Тому фактично боротьба йде навколо спадщини не Віктора Петрова, а В. Домонтовича».

Але про письменника В.Домонтовича, до чиїх «романів, їхніх героїв і сюжетів немає ні легкого, ні єдиного пояснення» (С.Павличко) — іншим разом.