Довга дорога додому

Старий рецепт: розколоти та поділити

Що тут почалося! Ентузіастів пере­йменування «трусила» міліція, на них тиснула університетська адміністрація. Паралельно розгорталася пропагандистська кампанія в місцевих засобах масової інформації, які традиційно сповідували українофобство. Вершиною масованого наступу стала контрпропозиція: дати університету ім’я колишнього секретаря обкому КПУ Володимира Дегтярьова — він, мовляв, зробив для обласного центру набагато більше, ніж якийсь там віршувальник. А Стус — він і український буржуазний націоналіст, і у своїй творчості малозрозумілий людині з донецьким менталітетом...

Невдовзі, коли крісло в профільному міністерстві в Києві зайняв «регіонал» Дмитро Табачник, багатолітнього ректора Донецького університету Володимира Шевченка відправляють у відставку, не зваживши на звання Героя України та численні академічні чесноти.

Сьогодні, реагуючи на вибух громадської активності українців, втілений у Майдані–2, представники влади діють за випробуваною методикою: затягнути країну на межу розколу, протиставивши Схід і Захід, доводячи, що в різних регіонах відмінні не лише мова спілкування, а й культура, світогляд, моральні авторитети. Тож трагічна постать Василя Стуса знову опиняється на лінії вогню.

Власне, деякі проби вже зроблено. Новий секретар Донецької міськради (наступник скандально відомого українофобством Миколи Левченка) поспішив оприлюднити в інтернеті власні роздуми під виразним заголовком «Василий Стус — герой ли Украины?». Там міститься весь комплект ідеологічних штампів, спродукованих ще за радянських часів. Процитуємо (мовою оригіналу) одну з показових тез: «Нам, чьи отцы ежедневно рисковали жизнью в угольном забое, были непонятны его душевные творческие порывы... Он был чужим среди нас, и не хотел становиться своим».

Отже, існує нагальна потреба розібратись у «гарячому» питанні та зробити висновки — на власний розсуд.

Там, де стежки шляхами стають

Відомо, що сім’я Стусів iще за 30–х років перебралася з голодної Центральної України до пролетарського Сталіно. Батько майбутнього поета влаштувався працювати на одному з місцевих підприємств, обравши для життя робітниче передмістя «Жовтневе селище» (яке тоді не було ще відоме на всю Україну через найбільшого вітчизняного олігарха та футбольного мецената). Тож навіть формально Василь Стус має право вважатися стовідсотковим донеччанином, бо він виростав серед териконів, заводських цехів та промислових відвалів. Але сприймав навколишній пейзаж, обставини життя, як і належить малечі — як єдину Богом даровану реальність:

Полудень наш — гіркаво–запахущий,

осотом і щирицею пропаx.

Куріє порох. Недалечко — шлях.

Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —

тупа сапа: цупкий будяк колючий!

Вузенька постать на п’яти рядках

тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок

парокотельні — й світ тобі розвидніє,

як озоветься наш городній бог

своїм ласкавим і гірким «добриднем».

Він із спецівки вийме хліба шмат —

і рідний степ ріднішає стократ.

(«З дитячих спогадів»)

Ці картини дитинства будуть з часом по–дорослому переосмислені, в них з’являться туга і гіркота важкого одноманітного життя–виживання. Але ж сліду нема погорди чи гребування тими сірими, не дуже багатими на радощі роками:

Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра, й чорна, і брудна, й кургуза,

збігаючи донизу, там, де балку

перетинає залізничний насип,

мені наснилась вуличка моя...

Друзі, що на все життя.

А далі у Василя Стуса був історико–філологічний факультет Сталінського педінституту, гомінке, метушливе студентське життя та, звичайно, навчання — він зрештою закінчив цей єдиний на той час у місті гуманітарний виш із червоним дипломом відмінника.

Однокашники та викладачі згадують його як юнака фантастичної працездатності, сконцентрованого на досягненні кінцевого результату. Його цiкавили безліч тем, від античної літератури до краєзнавства. Василь завжди знав більше за своїх товаришів по навчанню, але ніколи не хизувався тим. Тому легко заводив друзів і близькі відносини зберігав роками. У свою чергу, студентські друзі з Донецька стануть опорою бунтівному поетові під час ув’язнень у радянських таборах, тюрмах.

То була також пора усвідомлення власного життєвого призначення, оволодіння технікою віршування, накопичення образів. Ось як, зокрема, описує колективну подорож до легендарної Саур–Могили Василевий однокурсник Володимир Міщенко: «На початку липня 1957 року ми вирушили... З Донецька виїхали автобусом. Настрій був піднесений, ми почувалися мандрівниками в незнані світи. Ще зi шкільної лави кожен iз нас пам’ятав «Думу про втечу трьох братів з Азова». Звернувши з траси, попрямували до могили, що вивищувалась над степом. Подолали кілометрів зо два. Спека посилювалася. Пахло чебрецем і полином, довкола буяли трави, стояла глибока тиша, яку порушував лише віддалений шум автобусів та машин. Ми звернули увагу на те, що йдемо–йдемо, а Саур–Могила не наближається — все бовваніє десь у степовому мареві... Тільки надвечір дісталися вершини. Зупинилися, озираючись довкола, — перед нами лежали неозорі донецькі степи, а посеред них оази дерев, села, хутори, далека курява польових доріг».

Такі ж самі відчуття величі, вікової монументальності навколишнього переживав і учасник студентського походу Василь Стус, бо через роки, у важкому колимському засланні в його віршах з’явиться той же образ духмяних степових трав iз донецьких просторів:

Скучив за степом, скучив за лугом,

скучив за ставом, скучив за гаєм,

скучив за сином, скучив за другом,

скучив за матір’ю, за рідним краєм.

Часом присниться синій барвінок,

сивий полин і сум чебрецевий...

І вже зовсім зухвала брехня, що, подавшись до столичного Києва, навчатись в аспірантуру Інституту літератури, Стус із радістю забув шахтарський край, перейшовши, мовляв, на інші орбіти інтелектуального спілкування. Навпаки, до рідного міста він повертався у найкритичніші моменті своєї трагічної біографії. Про це, зокрема, свідчить нинішній старійшина донецького письменницького цеху Петро Бондарчук, який також входив до дружнього кола Стуса. «Останній раз ми бачились незадовго до першого арешту Василя, — розповідає він. — Стуса за заклики осудити репресії проти української інтелігенції якраз вигнали з аспірантури. Розуміючи, до чого йде, я намагався трохи вгамувати його, мовляв, цю владу так просто не похитнеш, час мусить пройти. А він: «Петро, я так не можу». Невдовзі по Василя прийшли».

Власне, зустрічі зі старими «друзяками», під час перебування на Донбасі та коли вони приїжджали у відрядження до столиці, поет iз часом навчився приховувати, бо відчував за спиною постійну незриму присутність «правильних громадян у цивільному». Хоч все одно, коли Стуса чергового разу арештовували, його донецьких знайомих викликали, як тоді казали, «на Щорса» — для виснажливих та небезпечних бесід зі слідчим.

Ще довго у Стусових віршах звучатиме ностальгічний, але поважливий донецький мотив:

Я блукав містом своєї юності,

марно відшукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки,

знайому ліпку на фронтонах будинків —

географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з’явились нові бульвари, готелі, вулиці,

пам’ятники, стадіони, дерева.

Тільки жодного знайомого обличчя

в натовпі...

Феномен «Стусового кола»

Термін увів до обігу один зі студентських друзів Василя, заступник редактора газети «Вечірній Донецьк» Микола Колісник. Уже багато років він популяризує той факт, що з близького оточення поета в роки, проведені на Донеччині, вийшло аж три, на рахуючи самого Стуса, лауреати Шевченківської премії в галузі літератури — Василь Голобородько, Василь Захарченко та Леонід Талалай, а також понад десяток професійних, у хорошому розумінні цього слова, літераторів: згадаймо принагідно Олега Орача, Володимира Міщенка, Йосипа Курлата, інших. Кожен iз них зробив свій непересічний внесок у культуру Донецького краю.

«Це, як наведений струм, що виникає в предметах, розташованих поруч із потужним електричним генератором, — каже Микола Колісник. — Силове поле Стуса складалося з унікального літературного таланту, а також безкомпромісної чесності, готовності відстоювати правду».

З точки зору безсмертя

В Україні, так само як у Росії, поет — традиційно більше, ніж поет. Як не намагалися б деякі популяризатори літературної спадщини В. Стуса відокремити його творчість від громадських чинів, політичних уподобань — марна спроба. Так, у його поглядах інколи проглядався максималізм (та без цього поетів просто не буває), він шукав не банальнi відповідi на життєві питання (без цього — також). Але ж Василь Стус готовий був платити за свою правду, свої ідеали найвищу ціну. І він її зрештою заплатив.

Може, саме це лякає казенних ганителів поета на його донецькій батьківщині: поданий ним яскравий приклад, що будувати суспільство вільних людей варто, починаючи з самого себе. Бо це найкоротший шлях до тої «української України», що ми нібито створюємо вже третє десятиріччя поспіль — та все ніяк...