Травень 2011 року. Рано–вранці ми поверталися через Будапешт із Відня до Львова. Турфірма зробила нам подарунок — екскурсію старовинним центром міста Лева. А надворі квітував сонячний травень.
Після екскурсії удвох з екскурсоводом Галиною повертаємося на Вірменську до кав’ярні, бо ж там найкраща кава. Дуже людно, бо саме час «скочити на каву». Сидимо, неспішно смакуємо, знаходимо спільних знайомих — світ таки дуже тісний. Поступово порожніє невеличка кав’ярня. За столик під протилежною стіною сідає жінка, вони з пані Галиною вітаються і вже за кілька перемовлених фраз жінка пересідає за сусідній з нами столик. Йде спільна розмова двох львів’янок, поступово і я втягуюсь до неї. Я одразу впізнала пані Лесю — дуже багато її фотографій публікує преса. Розмова поступово стає якоюсь дуже довірливою. Як зазвичай усі старші люди, ми ганимо надмірні вимоги сучасної молоді, і пані Леся згадує батьківський дім. «Тато працював один, і мама казала дітям: «Ковбаси для вас немає!» Діти росли у спартанських умовах, повинні були не дивитись на заможніших сусідів, бо мав бути краще підживлений тато, єдиний годувальник у сім’ї».
Свекор пані Лесі обіймав високі посади як військовий медик, але велося їй там важко. «Я в тій сім’ї була, як раб». Розмова точилася на якихось дуже довірливих тонах, наче між давніми приятельками. Аж ось пані Леся прощається: «Мені вже час на роботу». Пані Галина сказала: «Це ви їй сподобалися, бо вона зараз не дуже сходиться з людьми».
Залишився в пам’яті спогад про цю незвичайну жінку: невеличка зграбна постать, твідовий англійський костюм зі світлою блузкою, невеличкий капелюшок — елегантна львівська пані.
Царство Вам небесне пані Лесю, Ви нарешті побачите свого Гію.
Інна МАЙКО
Київ