Дуже добре, що на сторінках демократичної преси багато матеріалів присвячено найстрашнішому злочину ХХ сторіччя, вчиненому комуністичним режимом, — Голодомору 1932—33 років.
Я народився у 1932 році, дивом не сконав від голоду, тому не пам’ятаю того страхіття. Але я дуже добре пам’ятаю 46–47–й роки. У той час я мешкав у сонячній Одесі і кожного дня, особливо в районі залізничного вокзалу і Одеського порту, бачив десятки, а то й більше трупів людей, які померли голодною смертю. Правда, одесити казали, що це здебільшого були молдавани. Я помітив, що на багатьох були смушеві шапки, яких у наших краях не носили. Все повторювалось, як і в 30–ті роки. При владі були ті самі комуністи–злочинці, на чолі держави був той самий кат Сталін.
Великого, катастрофічного неврожаю не було. Всі порти були переповнені зерном, на пароплавах після виходу з порту висіли гасла «Голодуючій Італії». Але в Італії судна довго простоювали, оскільки причали були забиті зерном із Канади та Австралії.
Єдине, що врятувало тоді Україну від повного знищення, — це те, що в Західній Україні ще не загнали людей у колгоспи, а пограбувати села не давали ОУНівці, яких зараз Симоненко зі своєю зграєю називає ворогами народу. І їхали люди в ті краї за торбою зерна, щоб урятувати своїх дітей.
І наостанок хочу навести фольклор тих часів:
А на хаті — серп і молот,
А у хаті — смерть і голод.
Ні корови, ні свині,
Тільки Ленін на стіні.
І показує рукою
У Західну — за мукою.
Анатолій ФЕДОРЕНКО
Хлипівка Звенигородського району
Черкаської області