«Мені наснився Параджанов на 40–й день після смерті. Прийшов до мене увi сні такий гарний, усміхнений. Я його питаю, як йому там. А він: «Добре, тільки робити нічого не можна», — згадує кінорежисера, художника, містифікатора, антиквара і генія дружина Леоніда Осики Світлана Князєва. А для Сергія Пара­джанова неможливість творити була гірше будь–якої покари.

Пригадую, як з однокурсниками проходила практику в обласній газеті «Черкаська правда». Працювали у відділі листів. Тоді ми, студенти Київського університету імені Тараса Шевченка, не знали, що саме в цьому кабінеті свого часу трудився поет Василь Симоненко.

Проведіть нехитрий експеримент — запитайте у кількох перехожих, із ким насамперед у них асоціюються «Тіні забутих предків» як художній твір. Може, хтось, обізнаний в літературі, згадає автора–письменника — «східняка» Михайла Коцюбинського, який уже немолодим відкрив для себе чарівний світ Карпат і так ним пройнявся, що видав чудову повість, немовби жив у тому краї споконвіку.