Оголена правда мистецтва

Спочатку була фотографія

До знайомства з Василісою киянка Юлія Дроздек займалася поетичною і метафоричною фотографією. Її найяскравішу тогочасну фотосерію — «Люблю, як пахне жінка» — виставляли у дніпропетровському арт–центрі «Квартира». Складно відразу сказати, чи це живопис, чи фотографія. Натомість харків’янин Василіса Незабаром віддавав перевагу стріт–фотографії, передовсім чорно–білій (один із його проектів називався «Сірятина»). Юля почала фотографувати, бо їй ліньки було купувати фарби і полотно (врешті, час від часу до живопису вона все ж повертається). Для Василіси ж фотографія як мистецтво відкрилася завдяки iнтернету: побачивши, які теми цікавлять сучасних фотографів, він зрозумів, що фотографувати можна не лише застілля і сільські краєвиди. Поза тим, познайомившись спочатку на одному з фотосайтів, а згодом на столичній виставці «Два погляди на українську фотографію», обоє митців зрозуміли, що мають чимало спільного: в мистецтві цінують закладені смисли і не люблять поверховість та декоративність.

Згодом Юля переїхала до Харкова, і з’явилися їхні перші спільні фотопроекти — «Меблі з Гадяча» й Ar–cubo. Тут і Юлина поетичність, відвертість, але й — любов Василіси до кубізму, близького стріт–фотографії з її геометричними формами будинків, парканів і доріг. Узагалі у творчості Юлі й Василіси найбільше приваблює цей симбіоз, поєднання жіночого і чоловічого поглядів на навколишню дійсність і мистецтво. «Іноді я відчуваю, що спільні проекти розмивають нас як окремих художників, — говорить Дроздек, — але частіше навпаки — це допомагає нам проявити себе. Взагалі ми прагнемо, щоби наша сім’я і всі наші ідеї сприяли реалізації нас як митців».

Перформанс як зброя проти сну й апатії

Грань поміж двома творчими підходами стерлася на фотографіях Юлі й Василіси після появи першого сина — Боба (названого, без сумніву, на честь Бориса Михайлова — засновника Харківської фотошколи й найвідомішого українського фотографа у світі). Тоді Дроздек і Незабаром об’єдналися в Boba–group і перейшли від фотографії до перформансів. Окрім згаданих проектів «Лікарняний» і «Мама», пара реалізувала також у Львові проект «Рейки»: на відзнятому відео митці із зав’язаними очима, скріплені мотузкою, повзуть недобудованими трамвайними рейками, лишаючи по собі крейдяний слід. Так художники хотіли алегорично зобразити шлях, який проходять двоє закоханих, хоч і зв’язаних одне з одним, але кожен поодинці — посеред видимих і невидимих небезпек. Згодом у харківській підземці подружжя реалізувало ще один перформанс «Пролетарська»: Василіса зайшов у вагон і почав несамовито кричати — аж до наступної зупинки. Для Boba–group метро — це молекула суспільства без прав і можливостей, сукупність людей, які бояться щось змінити і щодня їдуть у заданому напрямку. «У вагоні не представлено жодної державної інституції — ні міліції, ні пожежників, ні депутатів, — розмірковує Василіса. — Але при цьому всі ці люди продовжують навіть у такому вільному просторі жити за правилами. Коли я кричав, ніхто з цих пасажирів ніяк себе не проявив, усі продовжували сидіти з тими ж байдужими виразами на обличчях. Узагалі притягальність метро як арт–майданчика полягає в тому, що ти заходиш у вагон, наче у клітку з левами: ніхто не може передбачити, чи живим ти з неї вийдеш. А ось глядач захищений: він знає, що це триватиме не довше, ніж 3 хвилини».

Окрім соціальних, на рахунку Boba–group і кілька політичних арт–акцій. У травні Юля й Василіса приєдналися до першотравневої демонстрації із такими ж червоними прапорами, але в масках… Юлії Тимошенко (перформанс «Мир! Труд! Май!»). Цікаво, що жодної агресії, на яку можна було б сподіватися, не трапилося. Двох «Юль» прийняли як своїх, художники навіть співали разом з усіма учасниками мітингу радянські хіти (цей проект нагадує ще один перформанс колись активної харківської арт–групи SOSка «Вони на вулиці», під час якого троє художників у масках українських політиків просили милостиню на вулицях і в метро).

Безперечно, завдяки перформансам Boba–group отримала свій ефірний час і центральне місце на газетних шпальтах головних українських ЗМІ. Найактивніша Boba–group в інтернеті: тут хтось захоплюється їхньою сміливістю, але є чимало й тих, хто називає їхню творчість божевіллям і самопіаром. «Звісно, в мистецтві можна обійтися без провокацій і скандалу, — погоджується подружжя. — Але сьогодні — це найлегший і найдієвіший спосіб, щоб тебе як митця почули. Не забуваймо також, що для таких перформансів потрібно бути сміливим, до того ж, не всі провокації є мистецтвом. Згадаймо, приміром акції Femen. Запідозрити художників у піар–спрямованості їхніх акцій спонукає і той факт, що вони ніяк не допоможуть покарати винних у Врадіївці, подолати бюрократизм у вітчизняних лікарнях чи зробити оптимістами пасажирів громадського транспорту. «Звісно, наші перформанси не допомагають вирішувати проблеми, — погоджується Юля, — але вони спрямовують громадську думку в правильному напрямi, спонукають людей думати, а не проходити повз». «Художник повинен нащупувати больові точки суспільства і надавлювати на них, — додає Василіса. — Ми нікого не хочемо навчити чи змінити. Через провокацію ми нагадуємо, підкреслюємо абсурд і витягаємо людей зі сну».

Цілісне арт–висловлювання

Приводом для перформансів чи нового фотопроекту, розповідають художники, може стати те, що дратує або є дуже близьким, повсякденним. Скажімо, під час вагітності Юля почала робити серію автопортретів «Яка я красива» (останній кадр зроблено за кілька митей до пологів). Або ж інший її проект «Мами «Горизонта», під час якого Юля показала, що обличчя кожної матері схоже на лики святих. Так само Олексій фотографує людей у метро (проект «Метро–мода»), щоправда, без однотипних облич: у центрі його уваги — костюми пострадянських жінок, «узятих в полон всюдипроникним ринком «Барабашово».

Як і більшість сучасних митців, Юля і Василіса починали з окремих фотографій, які об’єднувалися в серію або ж існували самі по собі, нині ж усі їхні знімки — частина масштабних проектів. «Художник–початківець не мислить проектами, бо він працює інтуїтивно, невпорядковано, і вже потім із цього потоку формує якийсь концепт, — коментує Василіса. — Досвідчений автор навпаки — спочатку формулює ідею, а потім уже вдумливо працює над кожним знімком. Проект — це цілісне і повноцінне висловлювання, яке в сучасному мистецтві важливіше за окремі спостереження».

Життя як мистецтво

Найцінніший «проект» Дроздек і Незабаром — їхня сім’я. Тоді як усі молоді родини бояться заводити дітей, бо це може зашкодити кар’єрі, учасникам Boba–group народження Боба, а недавно ще й Якова не завадило, а навпаки — надихнуло на творчість: художники продовжують відвідувати виставки, фотографувати і знімати перформанси. На нещодавну ювілейну виставку Бориса Михайлова в харківському «ЄрміловЦентрі» Юля з Василісою прийшли не лише з Бобом, а й із дев’ятиденним Яковом у слінгу. На інтерв’ю, щоправда, у митців довго не було часу. Врешті, кілька ночей поспіль Дроздек із Незабаром після того, як засинали діти, вмикали камеру й відповідали на запитання «УМ».

Їхня харківська квартира (район «Горизонт») — це ще один проект Boba–group, по суті, музейний. Три роки тому Юля власноруч розфарбувала стіни й розвісила їхні роботи, а Василіса перевіз сюди меблі 50–х років із гадяцького будинку своїх предків. Потрапляючи в цей простір, розумієш, що мистецтво може творитися і в панельній багатоповерхівці на околиці мегаполіса. І передбачаєш, що творчий шлях чекає і на відомих нині не менше за своїх батьків дворічного Боба і двомісячного Якова. Саме вони стануть героями нового фотопроекту Юлії Дроздек. А від Boba–group чекаємо на новий перформанс проти паління за кермом у громадському транспорті і авторський проект у донецькій «Ізоляції».