Воля Віллі

Квартал трьох «іменних» музеїв

Цими днями в Музеї Віллі Брандта в Любеку особливо людно. Утім «королева Ганзи», як здавна називають це затишне купецьке місто, та й уся Німеччина почали відзначати річницю з дня народження свого почесного громадянина ще з січня.

«Насправді я не можу сказати, що цього року відвідувачів у нас було більше, ніж зазвичай. Так, канцлер народився тут 18 грудня 1913–го, і нині Любек святкує 100–річчя Віллі Брандта. Але ми завжди приймаємо багато гостей — близько 50 тисяч на рік. Також у місті відбувається багато культурних та освітніх заходів із цієї нагоди. Постать Брандта незмінно залишається цікавою, чому ми дуже раді», — розповідає «УМ» працівниця музею Ніна Кертінг.

Вхід до музею вільний. Інтерактивна експозиція пропонує до ознайомлення численні фото Брандта — від дитячих до останніх років, особисті речі, відеозаписи його виступів, копії та оригінали документів, плакатів, карикатур тощо. Дітям розповідь про простого любекського хлопчака, який став одним із найвідоміших німців у світі, пропонують у формі коміксів.

Великий будинок у центрі Любека, де розташований музей, придбаний коштом Фонду Віллі Брандта. Із ним сусідить музей Гюнтера Грасса — ще одного знаменитого любекця, нобелівського лауреата з літератури. Через квартал — славетний Дім Будденброків, описаний у романі Томаса Манна, також уродженця Любека.

Як Герберт Фрам став Віллі Брандтом

Сам Віллі провів дитинство та юність зовсім не в такому фешенебельному кварталі. І звали його не Віллі, і прізвище його було не Брандт. Мати, 19–річна Марта Фрам, працювала продавщицею у магазині споживчої кооперації. Свого батька Герберт Ернст Карл — саме таке ім’я хлопець мав при народженні — ніколи не знав. Аж через 36 років Марта розповіла, що завагітніла від такого собі Йона Мьоллера з Гамбурга. Розпитати матір про чоловіка, який долучився до його появи на світ, провідного діяча СДПН змусила жовта преса. Журналістам не давало спокою походження есдека–байстрюка, і в пошуках його коріння Брандту приписували в «предки» кого завгодно — від барона–мільйонера чи відомого диригента до «загадкового болгарського комуніста».

Згодом Віллі, на той час бургомістр Берліна, отримав листа від кузена по батьківській лінії, з якого дізнався, що Йон Мьоллер після поранення на фронтах Першої світової отримав інвалідність, працював бухгалтером і помер 1958 року.

Коли Гербертові було 15, мати вийшла заміж за муляра. Вітчим не плекав до пасинка теплих почуттів, тож хлопець остаточно переселився до діда, який і раніше заміняв йому батька. Саме Людвіг Фрам долучив онука до ідеалів соціал–демократії. Спадковий селянин, дід уже в зрілому віці, будучи вдівцем, опанував фах водія вантажівки, переїхав до робітничого Любека і став там одним із найактивніших діячів місцевого осередку СДПН. Ця політична сила й досі залишається тут найпопулярнішою.

Герберт вступив до лав Соціал–демократичної партії в 17 років. На той час юнак завдяки блискучим успіхам у початковій школі та реальному училищі вже два роки навчався в найкращій гімназії Любека, де був єдиним вихідцем із робітничої сім’ї.

Щоправда, невдовзі юний максималіст розчарувався у «надто пасивній» політиці керівництва СДПН. Таких, як він, у партії виявилося чимало. Оскільки інші політсили, серед яких найбільше виділялися однаково радикальні націонал–соціалісти та комуністи, полум’яних есдеків також не влаштовували, вони організували власну партію — Соціалістичну робітничу. Хоч як дід умовляв Герберта повернутися в «політичну сім’ю», той не погодився, пожертвувавши навіть можливістю стати студентом університету. Навчання, на яке власних коштів у сімейства Фрамів не вистачало, обіцяв оплатити осередок СДПН — звісно, за умови розкаяння «блудного сина».

Саме за часів членства у СРП народилося псевдо Віллі Брандт. Коли в 1933–му до влади в Німеччині прийшли нацисти, всі інші партії було заборонено. Перейшовши в підпілля, Герберт Фрам, як і його партійні колеги–активісти, взяв собі вигадане ім’я.

Людина двох батьківщин

Виконуючи завдання партії, Герберт–Віллі нелегально виїхав до Норвегії, аби створити в Осло штаб СРП. 20–річний іммігрант так опанував норвезьку, що почав заробляти на життя журналістикою. Згодом ідеальне знання мови врятувало йому життя — коли під час окупації Норвегії 1940 року Брандт потрапив у полон, нацисти не визнали в ньому німця й відпустили. Віллі втік до Швеції, звідки керував уже норвезьким підпіллям, опинившись у «подвійній» еміграції.

У 1944–му СРП в екзилі возз’єдналася із СДПН. Проте дідусь Герберта порадіти за повернення онука до витоків уже не міг — за десять років до того старий Людвіг Фрам наклав на себе руки, не в змозі змиритися з нацистським пануванням.

Восени 1945 року Віллі Брандт як норвезький військовий кореспондент висвітлював Нюрнберзький процес. А за кілька місяців переїхав до Берліна — як прес–аташе норвезької військової місії. На той час він розривався між двома країнами — батьківською Німеччиною та Норвегією, яка стала для нього рідною й дала громадянство, де народилася донька від першої дружини і вже знайшлося друге кохання...

Зробити нелегкий вибір знову допомогла принциповість. У 1948–му Брандт відмовився від норвезького громадянства і попросив повернути йому німецьке, якого позбавили нацисти. Розбита, знеславлена і ненависна всьому світові Німеччина потребувала його допомоги (читай, розбудови соціал–демократії) більше, ніж «сита» Норвегія. Новий німецький паспорт колишній Герберт Фрам попросив видати на ім’я Віллі Брандта.

Стіни, премії й «тушки»

Активний і діяльний, Брандт швидко став правою рукою бургомістра Берліна, 1949 року був обраний депутатом першого бундестагу новоствореної ФРН, що постала в американській, французькій та британській зонах окупації Німеччини, а в 1957–му — бургомістром Західного Берліна. Це особливе політичне утворення з усіх боків було оточене територією «радянської» Німецької Демократичної Республіки, пережило кілька криз із блокадою з боку СРСР, а в 1961 році було відділене від НДР бетонним муром, що став лиховісним символом розділення Західного й Східного блоків Європи. Наступного дня, 14 серпня, 600 тисяч західноберлінців, які вважали себе «зрадженими Заходом», зібралися біля ратуші, закликаючи: «Віллі, покажи їм!». «Ішлося про право на самовизначення, — згадував Брандт. — І про те, аби добровільна капітуляція не викликала ланцюгової реакції, яка могла б вилитися в новий військовий конфлікт».

Віллі вистояв на чолі демократичної частини Берліна, що стала форпостом протистояння радянському тоталітаризму. Незадовго до своєї загибелі президент США Джон Кеннеді виступав у Берліні пліч–о–пліч із Віллі Брандтом на велелюдному мітингу й промовив одну зі своїх крилатих фраз: «Усі вільні люди, хоч би де вони жили, є громадянами Західного Берліна. І тому я, вільна людина, пишаюся тим, що можу сказати: Ich bin ein Berliner, «я — берлінець».

Відтак заповітною мрією Брандта було знищення Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Коли в жовтні 1990–го це нарешті сталося і НДР перестала бути «концтабором», старий політик не міг приховати сліз. До своєї смерті 8 жовтня 1992 року він став свідком ще однієї радісної події — падіння СРСР.

А в 1966–му улюблений берлінцями бургомістр переїхав до столиці ФРН — Бонна, де обійняв посаду віце–канцлера й міністра закордонних справ в уряді широкої коаліції СДПН та ХДС. Ще через три роки за результатами парламентських виборів СДПН у союзі з Вільною демократичною партією вперше спромоглася створити коаліцію без християнських демократів, і Брандт очолив уряд.

За його правління Соціал–демократична партія досягла значних успіхів у розбудові Західної Німеччини та найбільшої за всі попередні роки підтримки. Водночас «Ост­політік» — ініційована канцлером «східна політика» ділового партнерства із СРСР та НДР, що принесла йому Нобелівську премію миру 1971 року, — викликала ненависть правого табору. Втім коли 1972 року християнські демократи організували в парламенті голосування за вотум недовіри уряду, нічого з того не вийшло. Хоча інтрига була — в стилі нашої Верховної Ради. П’ятеро членів есдеківсько–ліберальної більшості, чиїх голосів не вистачало для відставки канцлера, таки стали «тушками». Проте натомість «утрималися» двоє членів ХДС. Як з’ясувалося через багато років, не обійшлося без банального підкупу. Подейкують, один із християнських демократів отримав мільйон марок...

Того ж року на дачі Брежнєва у Криму зустріч Брандта з радянським генсеком пройшла не тільки без краваток, а взагалі в самих трусах. Налагоджуючи відносини із «совєтами», лідер ФРН не міг відмовити на пропозицію Леоніда Ілліча освіжитися в басейні у перерві між переговорами.

Віллі не був святим — це була багатовимірна особистість. Двічі одружений, батько принаймні чотирьох дітей... Навіть у бутність його канцлером преса писала про численні амурні походеньки Брандта. Під час офіційних засідань димів люлькою. Але німці ставляться до глави свого уряду 1969—1974 років із любов’ю. В багатьох містах є «Віллі–Барндт–штрасе». А в Любеку в ці дні майже на кожній афішній тумбі висить кілька плакатів із портретами славетного земляка в усіх кольорах веселки.

У 1972–му Брандт оголосив дострокові вибори, на яких СДПН здобула майже 46% голосів — на 3% більше, ніж досі. Та через два роки «нобелівському» канцлерові все ж довелося піти з посади. Одного з його давніх референтів заарештували за шпигунство на користь НДР, і Брандт написав заяву про відставку. Головою СДПН він залишався аж до 1987 року, коли склав повноваження за станом здоров’я, а міжнародний Соціалістичний інтернаціонал Віллі очолював до самої смерті.