Міфотворці у будьонівках

90 років тому Микола Островський написав роман «Як гартувалася сталь» , що увійшов в аннали світової літератури як кращий художній твір про звитягу, мужність, героїзм і ентузіазм молоді. Майстерна екранізація роману, вміла пропаганда головної ідеї твору стали підґрунтям, на якому десятиліттями виховували молодь у країнах так званої демократії. Вузькоколійка у Боярці стала тією парадигмою, беручи приклад з якої, тисячі українців залишали власну домівку, щоб узяти участь у кожному «будівництві століть». Так перед ними постали копальні Донбасу, магнітка Кривого Рогу, Байкало–Амурська магістраль, простори Сибіру, Далекого Сходу та степи Середньої Азії. Радянських учителів змушували лукавити, обдурювати — мовляв, батьківщині потрібна відданість, любов, пожертва юних вихованців, як Павки Корчагіна у 20–х роках минулого століття. Наче його прообразом став сам автор твору — Микола Островський, тобто реальний герой того часу. Так вузькоколійка, в будьонівці Корчагін, той паротяг та соціалістична шизофренія вкарбувалися в мозок, в’їлися у плоть і кров молоді. А насправді все — міф, пропагандистська тріскотня, затуманення народу. Ніде правди діти, комуністичним апологетам це вдавалося добре.

Психо–ідеологічну вузькоколійку партійно–комсомольські органи піднімали на щит пропаганди впродовж усього часу будівництва комуністичного суспільства. Для надання йому «ударного» звучання потрібні були приклади сліпої відданості облудним ідеям.

За пошуки документального підтвердження описаних у романі «Як гартувалася сталь» подій у 60–х роках минулого століття вперше взялися місцеві краєзнавці, юні слідопити разом з учителями. Усі вони щиро вірили в написане, як і в те, що відшукають місце, де творив свої героїчні подвиги кумир їхньої молодості — Павка Корчагін. Крім пошуку зниклих слідів самої колії, опитали відомих на той час «учасників» цього історичного будівництва. Проте при спробі співставити всі отримані дані, мобілізувавши уяву, віру і фантазію, дослідники так і не знайшли спільного знаменника щодо місця та напрямку траси, і чи був сам об’єкт дослідження. Так красива легенда залишилася як засіб ідеологічної експлуатації наступних поколінь. Молодіжні ЗМІ продовжували писати про корчагінську вузькоколійку, юні слідопити розшукали, а дорослі дяді поставили на постамент залізного коня — паротяг, на якому Павка Корчагін віз усіх нас у комуністичне майбутнє. Фабула роману — підступність контрреволюціонерів у боротьбі комсомольців із ними. Логіка ж яка: не зможемо підвезти заготовлені дрова до залізниці — переможе контрреволюція. Була осінь 21–го. Залізнична станція «Боярка». За шість верст від неї трудармія заготовила 210 тисяч кубометрів дров. Лісорозробка мала йти у бік залізниці, але підступні бандити скерували її вглиб лісу, щоб у такий спосіб залишити залізницю і місто без палива. Тоді комсомольці вирішили в рекордний термін збудувати вузькоколійку від лісорозробок до залізниці. Драматичність ситуації підсилювалася осінньою негодою та можливістю зустрітися з бандою Орлика.

Київський професор Павло Вакулюк, спеціаліст із лісового господарства, до питання вивчення «боярської вузькоколійки» застосував методологію «співставлення здобутого матеріалу». Науковець порівнював територіально–ландшафтні дані з тими, що описані в романі, і все разом зіставляв із суспільно–політичною дійсністю. Своїм дослідженням пан професор присвятив 25 років. Результатом цього стала оригінальна версія «боярської епопеї», опублікована у брошурі «Боярська вузькоколійка як дзеркало більшовицької пропаганди».

Написане у романі не стикується з тамтешньою ґрунтовою характеристикою місцевості, адже поблизу Боярки не росли грабові ліси, як і лопати корчагінців не могли шкребти камінь, бо його там нема. Та й глину дощ не міг змити з насипу, адже ґрунти там не глинисті, а піщані. У романі читаємо, що станція «Боярка» самотньо стоїть серед безлюдного лісу, від якої найближчі села розташовані за 15 верст. Насправді Боярка відома ще з часів ХVІ ст., а на початку ХХ ст. це був чималий населений пункт із великим залізничним вузлом, та й найближчі села розташовані за 1,5—7 верст.

Не знайдено щонайменших слідів насипу вузькоколійки. Проте, як засвідчують матеріали Київського обласного архіву, в такому «масштабному» будівництві тоді не було потреби, в протилежному випадку тодішня практика будівництва використала б вузькоколійку з кінною тягою — це економніше, оскільки земляний насип не потрібний.

Стали відомими також деякі дані з біографії автора роману. Вступаючи у 1924 році в Компартію, Микола Островський жодним словом не згадує про будівництво вузькоколійки і тим паче — про особисту участь у ньому. Мабуть, це не випадково, адже в біографії пишуть лише те, що було насправді. Утім легко прослідковуються його робітничі «університети»: на матеріальному складі станції «Шепетівка» різав дрова для паровика, працював учнем помічника кочегара на електростанції, навчався у Київській залізнично–дорожній школі, потім довго хворів на тиф.

Така ось розгадка «грандіозної будови», під час якої комсомольці 20–х гартували свій революційний характер і волю. А якщо без лукавства і фальші, то все це була хитро продумана й майстерно сплетена комуністична легенда. Проте в Боярці досі зустрічає приїжджих Павка Корчагін у будьонівці. Тую славу в бронзі здобув і автор роману–міфу Микола Островський, а в лісі, за шість верст від вокзалу Боярки, в епіцентрі цих «легендарних» подій спорудили пам’ятний знак.

Тож будьмо пильними й розсудливими, не ставаймо більше під корчагінські прапори, щоб, бува, знову не починати з вузькоколійки.

Іван ВАНАТ

Тернопіль