Із Росією — в минуле?

Росія і Захід

Чому в Росії, на відміну від решти Європи, до якої ця країна належить географічно і расово, суспільство не змогло накласти на політичну владу якихось серйозних обмежень? Із цим запитанням Річард Пайпс розпочав роботу над однією з головних своїх книг — «Росія при старому режимі», що вийшла друком у 1981 році у видавництві Кембриджського університету. Оскільки не всі читачі «УМ» матимуть нагоду її прочитати, ми побіжно ознайомимо всіх охочих зі змістом цієї праці.

У ході дослідження історик довів взаємозв’язок між формою власності і системою політичної влади. Він з’ясував, що в Росії до кінця XVIII століття не існувало інституту приватної власності. Московська Русь розбудовувалася як приватне володіння царя, вся земля разом із жителями вважалася його особистою власністю. А на Заході саме інститут приватної власності упродовж століть встановлював реальні межі королівської влади. «Труднощі, з якими пов’язане підтримування режиму такого типу перед лицем контактів і суперництва із Заходом, що має іншу систему правління, породили в Росії стан перманентної внутріш­ньої напруги, яку не вдалося подолати і до сьогодні», — писав учений.

Західний шлях, пояснює Пайпс — це співпраця держави з населенням. І вона дає державі велику силу. Тут держава є правовою, тобто закон стосується державного апарату так само, як і жителів країни. На думку вченого, в Росії внаслідок історичних обставин люди не змогли навчитися поважати такі базові цінності західного світу, як відкрите суспільство, можливість вільно займатися підприємництвом і обстоювати свої громадянські права. Спираючись на дані багатьох соціологічних досліджень, Пайпс засвідчує, що росіяни не поважають «слабку», тобто демократичну владу; у росіян сильно занижене почуття соціальної єдності; вони безініціативні і майже нічого не знають про права людини. Дослідник наголошує, що ефективна судова система постала в Росії набагато пізніше, ніж в інших країнах, і не встигла стати для цієї країни органічною.

Швидко і легко

З чого все починалося? Урожайність у Росії з «допотопних часів» була низькою. І не лише через особливості клімату і ґрунтів. Як пише Пайпс у своїй книзі «Росія при старому режимі», навіть у ХІХ столітті основним знаряддям російського селянина була примітивна соха, яка не перевертала, а лише дряпала землю. Однак обробляти землю сохою було швидше і легше, ніж плугом. «У Росії вся ідея була в тому, щоб витиснути із землі якомога більше, вклавши в неї якомога менше часу, праці й засобів», — пише Річард Пайпс. Розрив у продуктивності праці між Заходом і Росією більшав із кожним століттям. У той же час навіть Скандинавія, де ґрунти і клімат навіть гірші, домоглася набагато більшої урожайності. Так само — прибалтійські області Російської імперії, де господарювали німецькі барони. «Російський селянин залишав за собою виснажену землю і рвався все далі і далі, — констатує Пайпс. — Всяке велике економічне потрясіння в центрі Росії призводило до нового сплеску переселення. Колонізація є основною рисою російського життя».

Переворот в історії російської колонізації стався в 1552—1556 роках, коли Росія захопила Казанське й Астраханське царства. Поселенці з Московщини посунули на Волгу, виганяючи з багатих на пасовиська земель тюркських автохтонів. Підраховано, що упродовж XVII і XVIII столiть понад два мільйони переселенців перебралися з власне російських теренів на південь. В наступні століття ще мільйони мешканців «середньої смуги Росії» поселялися на завойованих землях. Дослідник нагадує, що «з кінця Другої світової війни відбувається така ж активна міграція російського населення в області, спершу зайняті поляками, євреями, німцями і прибалтами. Вона час від часу супроводжувалася масовими депортаціями корінних народів за звинуваченнями в «націоналізмі». На відміну від більшості істориків, що шукають коріння тоталітаризму ХХ століття в західних ідеях, Пайпс наголошує, що бачить їх у російських інституціях.

Володар людей

Пайпс зазначає, що Російська держава взяла за основу модель вотчини, тобто княжого помістя ХІІ — ХІІІ століть. Таке давнє княже помістя населяли раби володаря. За межами його володінь князь лише збирав данину. У той же час в Англії, Франції та Іспанії почали закладатися основи сучасної західної держави, відділеної від правителя. А от Московсько–Володимирська княжа династія, очоливши країну, маючи за базу свої приватні володіння, вклали купу сил, століть і фінансів, щоб поширити свою владу на мільйони вільних людей на величезній території.

Колискою Московської­ дер­жави стало Ростовське князівство — найбідніша й найвідсталіша область на північному сході, біля злиття Оки і Волги. Коли Київська держава була в розквіті, це був прикордонний район з переважно фінським населенням. Перший самостійний правитель Ростова, син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий, був добрим організатором і переманював поселенців з інших князівств. Це ж саме робив і його син Андрій Боголюбський. Змішання слов’ян iз фінами створило новий расовий тип великоросів. Як нагадує Пайпс, російські історики переконували, ніби Московська держава була прямою спадкоємицею Києва. Однак історик Павло Мілюков довів, що ця схема коріниться в писаннях московських публіцистів кінця XV — початку XVI століть, які «підганяли» теорію під претензії московських князів на всю Русь.

Причому Московська держава від самих початків базово відрізнялася від Київської. В Київській Русі населення, що колонізувало нові землі, йшло попереду князів. Спершу утворювалися поселення, і вже потім — політична влада. А північний схід, навпаки, був колонізований за ініціативою і під керівництвом влади. Отож, на думку московських князів, земля належала їм особисто, а всі жителі були їхніми холопами чи найманцями. «Так на північно–східній окраїні склався особливий власницький світогляд, — пише Пайпс. — Пронизавши всі інститути політичної влади, він надав їм характеру, подібного якому не було ні в інших частинах Русі, ні в Європі».

На поклон до Сараю

Прірва між владою і населенням була поглиблена монгольським завоюванням у 1237—41 роках, під проводом внука Чингісхана — Батия. Центром Золотої Орди став Сарай на Волзі. Монголам потрібні були гроші й рекрути. У 1257 році вони здійснили перший перепис населення Русі і встановили розмір данини. Кожне місто мало брати на постій монгольських чиновників із озброєною вартою, що «витрясали» данину і набирали рекрутів. Протестувальників знищували. Монгольський хан зробився першим особистим сувереном країни. У російських документах після 1240 року його називали «царем» або «цезарем», як доти — імператора Візантії. Щоб отримати «ярлик» на владарювання, російські князі мали їхати до Сарая на поклон. «Ярлики розподілялися буквально з аукціону, де вигравав той, хто обіцяв найбільше грошей і краще за інших гарантував, що зможе тримати в руках неспокійне населення, — нагадує Пайпс. — По суті, умовою князювання зробилася поведінка, що суперечила тому, що можна назвати народним інтересом».

За князями пильнували численні ханські агенти. Будь– який «неправильний» крок — і князь міг лишитися власності або й життя. Такі обставини поглиблювали відмежування правителів від населення і привчали їх до думки, що влада за своєю природою беззаконна. Коли ж народ готовий був повстати, князі лякали його «монголами». І не безпричинно. Якось князеві Твері вдалося відібрати у Москви великокняже звання. У 1327 році мешканці Твері повстали проти монголів і вирізали «комісію» сарайських чиновників, що наглядали за збиранням данини. Тверський князь став на бік повсталих. Дізнавшись про це, московський князь Іван І чкурнув у Сарай і повернувся на чолі монгольсько–російського карального війська, що зруйнувало Твер. Монголи повернули Івану І титул великого князя і зробили його генеральним збирачем данини з усієї Русі. Іван І і його наступники, скориставшись цим, зробили Москву посередником у спілкуванні всіх руських князів із Ордою.

Обґрунтування грабунків

«На якомусь етапі московської історії вотчинний умозір, коріння якого лежали в суто економічних уявленнях, набув політичного забарвлення, — пише Річард Пайпс. — Дух залишався той же, однак став виражатися в нових формах і став вимагати теоретичного обґрунтування». Вчений каже, що є переконливі свідчення, що це сталося в часи царювання Івана ІІІ. Адже саме в цей час розпалася Золота Орда (і Москва звільнилася з–під її економічної й політичної зверхності), а Візантійську імперію (що мала над Москвою духовну владу) завоювали турки. Православна церква втратила опору, шукала захисника і чомусь вирішила, що ним може стати Московське князівство. «З падінням Константинополя московський правитель став виступати як єдиний у світі православний князь, здатний захистити православну церкву від сонму її зовнішніх і внутрішніх противників, — пише Річард Пайпс. — Отже, щоб вижити, треба було підтримувати московських правителів і виховувати в цих збирачах земель і дільцях політичну свідомість, що дозволить їм визирнути за вузький горизонт їхніх помість». Врешті, церковний синод 1561 року додав до своїх рішень послання константинопольського патріарха, де Івана IV названо «царем і государем православних християн у всій вселенній».

Пайпс нагадує, що ще в 1299 році, коли Київ внаслідок Батиєвої навали знелюднів, київський митрополит переніс свій престол. Спершу, поки точилося «непорозуміння» між Москвою і Тверрю, — у місто Володимир. А після придушення Тверського повстання переселився в Москву, яка перетворилася відтоді на «центр руського православ’я» і «святе» місто. Тепер в усіх усобицях церква вірно підтримувала Москву, а та жалувала їй чималі землі.

Іван ІІІ ще й одружився з небогою останнього візантійського імператора і «по праву» став використовувати його герб — двоголового орла. Його внук Іван IV у 1547 році затвердив за московськими правителями титул «царя всієї Русі». «По містах і селах північно–західної Русі завелися тепер значні ідеї, — з гумором пише Пайпс­. — Князі, предки яких свого часу рачкували на потіху ханові і його придворним, нині вели свій родовід від імператора Августа, корона ж ніби була пожалувана їм Візантією. Ходили розмови про те, що Москва — це Третій Рим і що їй визначено на віки віків посісти місце розпусних і падших Риму Петра і Риму Костянтина».

Збирання спадщини Русі й Орди

У XV столітті Москва почала «збирати» землі, яка вважала своїми. І це були території не лише Київської Русі, а й Казань, Астрахань і Лівонія, що належали Золотій Орді. Одним iз перших «європейських» завоювань стало місто–держава Новгород. Тиснути на Новгород Москва стала з 1471 року. Там чи не вперше була застосована методика, яку згодом московські правителі практикували на всіх окупованих землях, аж до кінця ХХ століття. Новгород на той час був подібний до середньовічних міст–держав Західної Європи. Князь там був ніби виборним президентом. Більша частина багатств перебувала у руках сильних купецьких чи землеробських родів. Юридичне відмежування державного майна від майна, що виділялося на потреби князя, відбулося в Новгороді вже у XIV столітті. У Москві щось подібне сталося через п’ять століть. І от цар Іван ІІІ став систематично вивозити з Новгорода родини, чиє суспільне становище і антимосковські настрої могли зробити їх небезпечними для московського панування. У 1480 році цар оголосив, що новгородці затіяли проти нього змову, і велів своїм військам зайняти місто. Було арештовано кілька тисяч шанованих громадян. Частину стратили, решту розселили розпорошено довкола Москви. Їх землі конфіскували для царя. Цю «процедуру» через два–три роки повторювали чотири рази. У 1570 році Іван IV наказав зрівняти Новгород із землею. Після цього місто вже ніколи не поверталося до колишньої величі.

За період від вступу Івана ІІІ на престол до смертi його сина Василя ІІІ в 1533 році територія Московської держави збільшилася більш ніж у шість разів. На всіх завойованих теренах новий правитель масово конфісковував землю. Як зазначає Пайпс, уже в середині XVII століття російські царі правили найбільшою державою у світі. У 1600 році Московське царство дорівнювало за площею усій Європі. Утім населення такої величезної країни було незначним, в середньому — 3 людини на квадратний кілометр.

Реформи для могутності

На всі завойовані території поширювався тип «помісницького» правління, де цар почувався власником усього майна і людей. «Це давало московським правителям такий механізм для використання робочої сили і ресурсів, якого не було в жодного європейського чи азійського уряду», — вважає Річард Пайпс. Він дослідив, що перетворення Росії на вотчину свого правителя тривало два століття — з XV по XVII. Це період грандіозних соціальних потрясінь і масового спротиву.

Помістя удільного князя було спрямоване на використання рабської праці. Населення помістя ділилося на дві категорії: рабів, що працювали фізично, і рабів, що мали посади управлінців і керівників. Як наголошує Пайпс, щоб влаштувати свою імперію за зразком удільного князівства і зробити Росію своєю вотчиною, царям слід було позбавити вільне населення можливостi перебиратися з місця на місце, тобто слід було людей покріпачити — прикріпити до певного помістя. А повну власність на землю, отриману в спадок чи розчищену від лісу, слід було замінити «володінням за царською милістю». Приватної власності на землю, отже й на засоби виробництва, вже не було. Суспільство нічим не володіло і не могло впливати на правителя. «Саме поєднання самодержавної політичної влади з майже повним контролем над виробничими ресурсами країни зробило московську монархію такою могутньою установою», — підсумовує вчений.

Дослідник зазначає, що кріпацтво не було якимось винятком, воно було частиною системи, що все населення прикріплювала до держави. Тут ніхто не міг вільно розпоряджатися ні своїм часом, ні майном. Цікаво, що до 1703 року всі внутрішні новини і всі повідомлення з–за кордону в Росії вважалися державною таємницею. Посольський приказ укладав збірки новин винятково для царського двору. «Зовнішній світ сприймався крізь сильно запотіле скло як щось далеке, чуже і загалом зовсім неважливе. Він складався з двох частин — неохопного святого співтовариства православних та з іноземців, що ділилися на бусурманів і німців, — пише історик. — Якщо вірити словам іноземців, що проживали у Росії, ще в ХІХ столітті багато російських селян не знали і не повірили б, якби їм стали розповідати про те, що у світі є інші народи й монархи, крім їхнього».

Націленість на війну

Уже наприкінці XV століття в московській армії служили тисячі рекрутів. А на початку XVII століття Москва вирішила організувати на додачу до кінноти піхотні полки. У 1631 році видано указ, що території, які не дають «служилих людей», мають давати одного піхотинця з п’яти акрів орної землі. Ці «додаткові люди» стали першими регулярними рекрутами в Європі. «Організація Московської держави була націлена на війну більшою мірою, ніж західні монархії початку Нового часу, — пише Річард Пайпс. — Ресурси імперії йшли, головним чином, на військові потреби. Дві третини робочої сили працювали на годування армії».

Утім ці видатки не давали бажаного ефекту. Російське військо було безсилим супроти армій Польщі, Османської імперії і Швеції. Російське керівництво не встигало за новинками військової науки. У 1699 році цар Петро І велів, аби в армію набрали 32 тисячі «простих людей». Щоправда, ще з XV століття московський уряд набирав рекрутів, утім лише в допоміжні війська. А в 1705 році Петро І увів регулярну військову квоту, за якою від кожних двадцяти сільських і міських дворів вимагалося поставити одного солдата в рік. Це приблизно три рекрути на кожну тисячу мешканців. І це стало переломним етапом. «Європейські армії в XVII столітті складалися винятково з добровольців, тобто з найманців, — пише Пайпс. — Хоча то тут, то там чоловіків заганяли у військо методами, недалекими від насильницьких, жодна країна до Росії не практикувала систематичної військової повинності».

* * *

Із фундаментальної праці Річарда Пайпса «Росія при старому режимі», яку ми коротко переказали, видно, що методи, запроваджені в Московському царстві багато століть тому, «успішно» застосовувалися і в Радянському Союзі, і в нинішній Російській Федерації. Закріпачені люди нічим не володіли, не могли вільно розвиватися і ставати заможнішими, байдужіли, і навіть досягаючи певного успіху в дозволених «згори» межах, почувалися скутими. Що залишалося? Хитрувати, пиячити і виливати злість на жінках і дітях. Тим паче що одержавлена церква переймалася більше ідеями Третього Риму, ніж душевним станом пастви.

Чи хочемо ми союзу з таким «вічним минулим»?