Марш мільйонів. Хода на місці?

По неділях столиця красномовно доводить, на чиєму боці симпатії киян. Якщо в будні вечори на Майдані збираються 7—10 тисяч, то на мітинг у неділю виходить близько мільйона. Попри криваві інциденти на Банковій 1 грудня, цієї неділі на майдан Незалежності вийшло не менше киян, багато хто навіть не побоявся взяти з собою дітей — ми досі впевнені, що живемо в мирній країні.

Цього разу хвилям мітингарів, що прибували на Майдан, заважали барикади. Їх чомусь так і не зняли на Хрещатику, залишивши проходи тільки на тротуарах, тому з боку Поштамту утворилася тіснява. Вервечки людей, що потічками рухалися на Майдан і звідти, намагалися регулювати чоловіки, які повидиралися на височезні мармурові карнизи поштамтових вікон. У цій тисняві люди коментували ораторів, раз по раз відгукуючись на їхнє «Слава Україні!» багатоголосим «Героям — слава!». Якась інтелігентна жінка поруч виправляла артикуляцію Кличка: «Не «мІр», а «мИр», не «революцИя», а «революцІя». Бадьорий старший чоловік у шапці–вушанці бурчав: «Київ, вставай! А «встаємо» раз на тиждень. Отак якби щодня ходили — так банда вже давно б обіс..ся».

На самому Майдані теж складно пройти — через напнуті повсюдно намети. Поруч iз вицвілим наметом, що колись служив службу чи то радянським військовим, чи туристам, групка мітингарів розпалила «буржуйку» — металеву діжку. Гріють руки, слухають. Надворі мінус один градус. Пахне кулешею. Із сусіднього намету молодий хлопчина виносить її в одноразових стаканчиках, питає: «Хто ще хоче?». Ніхто не відгукується. Чоловік рішучою ходою пробирається крізь групки мітингарів, несе агітаційну інсталяцію: на патик насаджено маску Муаммара Каддафі, на фанерці унизу напис: «Всьо, Вітьок, КРАНТИ!».

Стало в нагоді велетенське табло Будинку профспілок. Якщо на початку минулого мітингу–віча воно транслювало недоречний беззвучний ролик голови КМДА Попова, а потім (коли загони повстанців захопили будівлю) вимкнулося, то позавчора табло «запустили», тож усім було видно, хто стоїть на сцені. А були там люди різні — донедавна патріарх Української греко–католицької церкви Любомир Гузар і Юрій Андрухович, Юрій Макаров та Сашко Положинський, брати Капранови і донька Юлії Тимошенко — Євгенія, тріо лідерів опозиційних фракцій, митці і політики.

Настрій мітингу не такий піднесено–бурхливий, як минулої неділі. Люди потомлені: ті, хто приїздить сюди після роботи ледь не щодня, — від стояння, всі решта — від невизначеності. Бібліотекар Тетяна Володимирівна приїхала зі спального району Троєщина. Каже: на мітингу сама, бо її старші подруги не захотіли штовхатися в переповнених маршрутках. Розговорилися. «Я ще на студентський Євромайдан ходила. Уже третій тиждень — на мітинги та на мітинги. Але ж ситуація ніяк не зрушить з мертвої точки, — бідкається жінка, поглядаючи на табло–ретранслятор. — Треба ж щось робити. Хай сідають за стіл переговорів. Майдан же не стоятиме тут вічно».

Без сумніву, на «трибуні революції» це розуміють. Гасло «Разом — сила», зміцнене майже мільйонною юрбою українців, поставлено під сумнів патовою ситуацією: на цю силу наразі влада не реагує. Люди не розуміють, що робити далі — вийти на наступне віче наступної неділі й розійтися до прийдешніх вихідних? Жодної розумної ідеї «трибуна» не дає. Але море мітингарів треба кудись спрямувати. Бодай щоб не стояти на місці. І тут риску «офіційній» частині підвів зі сцени Майдану Олександр Турчинов. Він пропонує трьома колонами рушити до адмінбудівель — на блокування. «А інші хай залишаються на Майдані, співають і танцюють», — вирішує очільник «Батьківщини».

Відтак колона рушила, але одна. Кілька тисяч людей, котрі стояли з боку Європейської площі, потягнулися вгору по вулиці Грушевського. Чорна вантажівка повезла реманент — два військові намети, якісь дощані конструкції, бетонні урни, паркові лавочки.

Біля порожньої, жодне вікно не світиться, будівлі Кабміну мітингарів уже зустрічають щільні шеренги силовиків. Утім підходи до головних дверей ще з понеділка мають таку охорону. Між крилами парапету, що утворює майже замкнутий «дворик», завбачливо виставлено металеві щити заввишки понад півтора метра. Дехто з жінок несміливо втикає у шпарини між щитами живі квіти. Це зворушливий символ, який несе в собі суть заповіді «не убий», створює дивне враження: шоломи дебелих міліціянтів визирають над квітами, наче на якомусь моторошному бенефісі.

Чоловіки навчено і швидко розбивають намети, якими перекривають проїжджу частину вулиці. Цікавлюся в одного з них, що чимдуж гатить молотком — забиває кілочок у бруківку: чи ночуватиме тут? Василь з Франківщини, так він представився, ще не знає, як проведе ніч. «Як треба буде — то ночуватиму. Змерзну, як собака», — сміється зло.

Сутеніє. Учасники мітингу поволі розбредаються по Маріїнському парку, фотографуються на тлі паркану, яким оточено Верховну Раду та залишки мітингу «регіоналів» на майдані перед парламентом. Цікаві зазирають через шпарину на той бік «барикад». «Та там нікого немає вже! — кричить молодий хлопець, — порозходилися!» Але пройти угору, до метро «Арсенальна», все одно неможливо. Урядовий квартал, а точніше чотири квартали, — в оточенні міліції.