Уся кандидатська рать

Кому й чому 500 тисяч не шкода

      Варто нагадати, що на самому початку виборів голова Центральної виборчої комісії прогнозував участь у виборах близько двох десятків достойників (значить, мав підстави для певних висновків, тому й попросив передбачити в бюджеті кошти на участь двадцяти осіб). Навряд чи доводиться сумніватися, що переаншлаг у кандидатській відомості пов’язаний з активнішим застосуванням будь-яких, у тому числі дрібних і безнадійних, політичних технологій та штучним підігріванням амбіцій потенційних аутсайдерів. Крім того, значну роль вiдiграє й такий банальний чинник, як гроші, що, за новим законом про вибори, стало вирішальним на першому етапі виборчої кампанії. Для участі у виборах потрібно принаймні 500 тисяч гривень — на заставу, що буде повернута кандидатові лише в тому випадку, коли він за підсумками першого туру спроможеться набрати бодай 7 відсотків голосів. Наразі, виходячи з даних соціологічних досліджень, видно, що величезним успіхом буде подолання цієї планки навіть чотирма зареєстрованими. Тобто решта — два десятки кандидатів — або надто вже ризиковані й авантюрні особи, або ж вирішили: гуляти — так гуляти, і, відповідно, не шкодують якихось там ста тисяч «умовних одиниць», назбираних «на чорний день», вишкрябаних по засіках партійних кас чи переказаних невідомими широкій громадськості метикованими добродіями (останній варіант у багатьох випадках найімовірніший).

      Поки кандидати-важковаговики, враховуючи особливості сезону відпусток, розкручують маховик своїх кампаній із прицілом на осінь, політологи й журналісти вивчають особливості виборчого «гарніру» — кандидатів-аутсайдерів. Ці амбітні чоловіки, звісно, ображаються на подібні висновки. Ну як може вважати себе аутсайдером той же Олександр Ржавський, котрий так хотів виграти вибори принаймні в номінації «Володар найбільшого кандидатського доходу за 2003 рік»? (Щоправда, й тут Олександр Миколайович з його 1 978 470 грн. 03 коп. змушений був поступитися несподіваному Леонідові Черновецькому, в якого у графі «Доходи-2003» згадано про 7 710 492 грн.). Хоча лідерові об’єднання «Єдина родина» варто було б маніпулювати не лише власними емоціями, бажаннями та додатковими аргументами на кшталт площі приватного гаража (288 кв. м), а й результатами попередніх президентських виборів, на яких він, витративши досить чималі гроші, посів із 96 515 голосами п’яте  з кінця місце.

      Ми не знаємо, наскільки владні політтехнологи маніпулюють мільйонером Ржавським, у якого достобіса власних коштів для участі у виборах, для наймання хлопців і дівчат, котрі ходять по Києву з плакатами «30% жінок — у владу», «Мінімальна пенсія — 400 гривень», роздають відповідні глянцеві листівки тощо. Вже доводилося чути, що на «батька» «Єдиної родини» прикрикнули «згори», від головного «Папи», мовляв, аби не надто зазіхав на електоральне поле кандидата від влади. Водночас помітно, що значну частину своєї риторики кандидат із кардинально зміненою, в порівнянні з 1999 роком, програмою спрямовує на конкуренцію з лідером опозиції. Та нехай Олександр Миколайович не ображається, якщо ми переключимо увагу з його персони на всіх аутсайдерів кампанії-2004 загалом. Адже політичний сенс зареєстрованих «суперлегковаговиків» полягає саме в їх кількості, а не в якості. Так, вони можуть вирішувати для себе чи для своїх патронів якісь локальні завдання, сподіватися на один шанс із тисячі, як, скажімо, збірна Греції на чемпіонаті Європи з футболу (з грецькою командою любить порівнювати себе той самий пан Ржавський), проте вони розуміють, що їхня особиста участь у виборах жодною мірою не є хоч для чогось вирішальною. Водночас експерти зазначають: якщо в ході попередніх кампаній висування таких кандидатів було більше зумовлене справді персональними мотивами та особливостями поведінки, то тепер кількісне перевиконання «плану по валу» стало однією з технологій, що централізовано застосовується провладними політичними силами або самою владою для моделювання виборчого поля.

Аутсайдерство «по наростаючій»

      Скажімо, під час виборів Президента України в грудні 1991 року лише один «претендент на папаху» з шести — Леопольд Табурянський — міг бути віднесений до розряду орієнтованих «не на перемогу, а на участь»; голова такої собі Народної партії України набрав тоді 0,57% голосів. На виборах у червні 1994-го поміж сімох був також лише один висуванець, для якого менш як відсоток набраних голосів не став великою драмою, — екс-міністр освіти Петро Таланчук завершив змагання з результатом 0,55%. Схоже, в ті благословенні часи розгулу демократії, відсутності значних фальсифікацій і незастосування «просунутих» політтехнологій на російський штиб процесом висування «технічних» кандидатів не керували зі сторони. А от на виборах-1999 явно «безперспективних» висуванців було вже кілька — Микола Габер (0,12%), Олександр Базилюк (0,14%), Віталій Кононов (0,29%), Юрій Кармазін (0,35%), Олександр Ржавський (0,37%), Василь Онопенко (0,47%). Розпорошення протестного електорату, звісно, досягалося не лише в такий спосіб — балотувалися також обоє лідерів Рухів, Марчук, Вітренко, але своє мікрозавдання аутсайдери виконали — відтягнули, в кого треба, близько 2 відсотків голосів.

      Дехто каже, що присутність таких людей у списку викликана потребою підтримати на слуху «бренди» партій, лідерами яких вони є, зокрема з прицілом на наступні парламентські вибори. Дозволимо собі не погодитися з таким висновком. Жоден зі згаданих у попередньому абзаці політиків, які балотувалися в президенти-1999, у 2002 році не привів власну політичну силу до Верховної Ради. Що вже там казати про найбільших «паріїв», якщо участь у виборах Президента пана Кононова не допомогла подальшій «розкрутці» доволі перспективних зелених, і навіть прогресивні соціалісти залишилися за порогом ВР, незважаючи на «важку артилерію» їхньої лідерки Вітренко.

Типологія, зметикована на чотирьох

      Але поки що ми говоримо не про Наталю Михайлівну. І не про те, що майже десяток «дійових осіб» рекламують «лейбли» не так власних партій (чиї назви іноді не підлягають навіть вимові, не те що запам’ятовуванню), як себе особисто, — мовляв, ану ж бо пробіжуся зараз, либонь, і з якоїсь іншої нагоди хтось грошенят підкине (водночас подібний висновок не ліпиться до найзаможнішого учасника виборчих перегонів Леоніда Черновецького, котрий став самовисуванцем без допомоги власної Християнсько-ліберальної партії, — у багатих свої примхи). Поки що, мабуть, ми погодимося з простою класифікацією директора Інституту політики Миколи Томенка, який поділив усіх кандидатів на чотири групи, — власне «аутсайдери, периферійні кандидати»; «кандидати на отримання статусу лідерів парламентських партій»; «кандидати, які асоціюються з певними ідеологіями»; «фаворити». З двома явними лідерами (Ющенко, Янукович) і двома «носіями ідеологій» (Симоненко, Мороз) усе зрозуміло. До ешелону «борців за парламент» ми віднесемо пп. Вітренко, Кінаха, частково — Омельченка з «Єдністю», Бродського з «Яблуком» та Кононова з ПЗУ, ну а «периферія» — вибачайте, всі, що лишаються.

      Хоча, звісно, тут є багато нюансів. Скажімо, дехто з кандидатів висунувся сам через те, що просто не зміг розірватися між «розумними й красивими». Так, принаймні, пояснюють безнадійне висунення Віталія Кононова в Партії зелених, яка, до того ж, скаржилася на відсутність у касі 500 тис. грн., але зрештою таки розжилася цим «стартовим капіталом» для участі свого висуванця у виборах. А найяскравішим прикладом «відстрочки» вибору одного з двох фаворитів доволі помітною політичною силою є рішення з’їзду «Єдності». Партія київського міського голови, глави столичної міськдержадміністрації Олександра Омельченка висунула свого лідера в президенти передусім через те, що Сан Санич і не хотів би наражатися на гнів із верхів вертикалі виконавчої влади, і не проти зберегти теплі стосунки з Віктором Ющенком. Для такого розкладання яєць по різних кошиках в очікуванні осіннього підрахунку курчат і півмільйона не шкода.

      Не варто забувати й таку обставину, як можливість розширення за рахунок «додаткових» кандидатів штату виборчих комісій, збільшення кількості спостерігачів та довірених осіб. Цим теж можна доволі вигідно торгувати, цим також можна маніпулювати в інтересах чільних кандидатів. Імовірно, передусім задля Віктора Януковича. Хоча, скажімо, про свою пряму підтримку Віктора Ющенка вже не раз заявляв Михайло Бродський, який пообіцяв насамперед боротися проти Януковича і в разі потреби зняти свою кандидатуру на користь Ющенка. Та й проти висування Леоніда Черновецького його колеги по фракції «Наша Україна» особливо не заперечували.

      А з 24-м зареєстрованим кандидатом, академіком-секретарем Національної академії наук Сергієм Комісаренком узагалі цікава ситуація. Позавчора було повідомлено, що він припинив членство в Українській республіканській партії «Собор», яка підтримала Ющенка. При цьому опозиціонери із «Собору» між іншим зазначили, що була ідея розглядати пана Комісаренка — колишнього заступника голови Радміну України, знаного науковця, першого посла України у Великій Британії, тобто людину, шановану і в Україні, на Заході, — як «дублера» Віктора Ющенка на виборах. Ну, скажімо, на крайній випадок зняття опозиційного лідера з реєстрації. Згодом цей варіант було знято з розгляду взагалі, але Сергій Васильович зупинитися вже не зміг.

Чи його, до того ж, iще трохи й підштовхнули. Вибори — то ж така штука, що вабить і засмоктує. А Комісаренко в 1999 році, до речі, був керівником виборчої кампанії сумновідомого організатора «канівської четвірки» Євгена Марчука...

Місія — антикандидат

      Загальновизнано, що вибори-2004 є піком боротьби за «свою» й «нашу» Україну між двома кандидатами — Вікторами Януковичем і Ющенком, решта ж висуванців лише тією чи іншою мірою допомагатимуть або заважатимуть розподілу грандами електорального поля. Звісно, багато важитимуть голоси Симоненка й Мороза, але їх ділитимуть уже перед другим туром. Натомість згаданий вище Микола Томенко каже, що авральна реєстрація в останні дні все нових «периферійних» кандидатів передбачала використання їхніх нуль цілих скількись там десятих відсотка проти Віктора Ющенка вже в першому турі — мовляв, якщо додати проценти всіх чернишів і чорноволів, лідер коаліції «Сила народу» точно не зможе перемогти нокаутом у першому раунді. З цим твердженням можна сперечатися, особливо враховуючи той факт, що два-три сукупні відсотки «аутсайдерів» дуже просто добрати в інші способи — передусім фальсифікаціями та іншими брудними технологіями, які матимуть значно більший розмах, аніж популярність «периферійників». Але версія про ці голоси як мінімальний, та хоч якийсь мінус для загального рейтингу Ющенка, може мати місце. Тим паче  що лідер партії «Народний рух України за єдність» Богдан Бойко працює «пилососом» на вже звичному для себе полі рухівського «двійника», так само з правого, національно орієнтованого флангу має відбирати в Ющенка голоси провідник малочисельної «ОУН в Україні» Роман Козак, на нерозбірливість деяких любителів В'ячаслава Чорновола розрахована й присутність у списку кандидатів його старшого сина Андрія — того самого, який ще зовсім недавно носив зовсім інше прізвище, а зараз є членом есдеківської фракції у Львівській облраді. Мабуть, політтехнологи, міркуючи в цьому напрямі, гадають, що якісь «копійки» від загального рейтингу Ющенка в першому турі можна буде відщипнути і граючи на цих прізвищах та партіях, і спрямувавши якісь цівки народних симпатій у бік кандидатів, які декларують не лише національно-демократичні, а й ліберальні цінності. Щодо конкретних величин, то нагадаємо, що рухівський «клон» «за єдність» на виборах до ВР у 2002 році спромігся набрати аж 0,15%, і навряд чи більший урожай збере його лідер Бойко тепер. А про висуванців структур на кшталт «Ліберально-демократичної партії України «Захищена особистість. Приватне — понад усе!» взагалі не будемо говорити, щоб не розсміятися.

      Водночас у кандидатів «останніх ешелонів» є й інша, дещо серйозніша технологічна місія. Вони покликані озвучувати в ЗМІ гострі закиди на адресу лідерів виборчої гонки, передусім — Віктора Ющенка. Скажімо, пан Базилюк  замість вести власну кампанію уже кілька разів встиг відзначитися заявами про те, що Ющенко має зняти свою кандидатуру з огляду на американське громадянство його дружини. Це враховано, якщо взагалі не передбачено, «темниками», і подібні відозви знаходять місце в ефірі УТ-1, «Інтера», «1+1», на сторінках «Киевских ведомостей» тощо. Так само часто на сторінках тих самих «Ведомостей», підконтрольних Медведчуку, із закидами на адресу лідера «нашоукраїнців» та його команди почали з'являтися «бідний радикал» Дмитро Корчинський, який раніше працював «ющенкофобом» у програмі «Проте», а тепер покликаний продовжити цю практику в іпостасі кандидата в президенти, та багатий підприємець Олександр Ржавський — той самий, який у 2002 році намагався зареєструвати виборчий блок «За Ющенка». Зі свого давнього візаві Мороза на Віктора Ющенка переключилася й Наталя Вітренко, котра через «темникові» мас-медіа невтомно викриває «коричневий окрас» найбільш рейтингового політика. Провідні ЗМІ не гребують використати в тому ж ракурсі й вельми поважного кандидата — Петра Симоненка: будь-яке слово лідера Компартії, критичне щодо Ющенка, миттю потрапляє в ефір і на сторінки. Та й Олександра Мороза влада потроху «розкручує» в тому сенсі, що зростання його популярності нібито означає відтік голосів від Ющенка. Зокрема, заяви такої собі Комуністичної партії України (оновленої) на підтримку лідера СПУ, який буцімто має найбільші шанси перемогти висуванців олігархів, були продубльовані у владних ЗМІ не раз і не два.

      Утім закінчився лише перший місяць виборчої кампанії, і незрозуміло, чи то ще рано, чи то всі описані вище зусилля неспроможні змінити рейтинги кандидатів узагалі. Рейтинг лідера — Віктора Ющенка — залишається найбільшим, його розрив з Януковичем майже не змінюється. Натомість, хоч «аутсайдери» й ображаються на «аутсайдерські» ярлики, але соціологічні дослідження показують їхні рейтинги або на рівні абсолютного нуля, або величин, що дуже близькі до 0,0%. Орендований на кіностудії «БТР» «баксів за триста», використаний Корчинським для театралізованого під'їзду до ЦВК, підняв президентський рейтинг Дмитра до небаченої висоти в 0,3% (за даними Центру Разумкова), і це вже, мабуть, стеля.

«Ваше слово, товаришу Болт!»

      Зараз кандидати агітують — за себе чи проти «того хлопця» — і збирають підписи на підтвердження своєї реєстрації. Цей процес — передвиборчого збору автографів — востаннє в масштабах усієї України відбувався ще далекого 2000 року, коли в підписних листах сумновідомого референдуму за збільшення повноважень Президента зустрічалися «підписанти» на кшталт Х..я Х..вича Болта. Тоді на подібні фальсифікації заплющували очі, і, мабуть, в тому числі й через це було знято вимогу зібрати таку-то кількість підписів для участі партії в наступних, парламентських, виборах, обмежившись грошовою заставою. Тепер, коли потрібні і застава, і підписи, все одно навряд чи випадає сумніватися, що «підвищені вимоги» до участі у виборах різко скоротять кількість учасників. Он за Януковича, якщо вірити «начштабу» Тигіпку, наштампували вже понад 5 мільйонів підписів, і не зупиняються. У інших кандидатів нехай і немає такого адмінресурсу, як у висуванця від влади, але ж є доступ до баз паспортних даних і достатньо бажаючих заробити на заповненні підписних листів різними почерками. 500 тисяч зібраних підписів слід представити не надто перебірливому ЦВК до 20 вересня. Насмілимося припустити, що через недостатню кількість зібраних на його підтримку автографів відсіється максимум один кандидат.

ЦВК порушень не бачить

      Поки що, на першому етапі, Центрвиборчком, за великим рахунком, завертав лише двох кандидатів — через підозри у невідповідності їхніх програм Конституції (тих пошукувачів президентської булави, які «забули» внести на рахунок 500 тис. грн., опускаємо як несерйозних). Володимир Нечипорук — нардеп, який змінив найбільше фракцій, — після негативного рішення Верховного Суду та повторної відмови ЦВК свою програму таки виправив і був зареєстрований. А керівник київського дитячого театру «Зорепад» Микола Рогожинський також після вердикту ВС, який визнав одне з положень його програми таким, що «зазіхає на права i свободи людини», реєстрації не отримав, хоч і заплатив півмільйона. Його справу Центрвиборчком розглянув учора ввечері — i пан Рогожинський таки реалiзував свiй останній, шанс. Як і 26-й, уже точно останнiй кандидат Микола Грабар, котрий мусив у пожежному порядку знайти 500 тис. грн.

      Натомість ЦВК мав нагоду повправлятися і на інших ділянках юридично-виборчого поля. Скажімо, належним чином відреагувати на надмірне й дуже схоже на незаконне застосування державного адміністративного ресурсу в агітації за кандидата від влади, оцінити явні перекоси у висвітленні виборчої кампанії центральними каналами телебачення. Але голова ЦВК Сергій Ківалов на недавній зустрічі з делегацією колишніх американських конгресменів, які перебувають в Україні як громадські спостерігачі на виборах і навели достатню кількість прикладів порушення владою виборчого законодавства, відреагував індиферентно: мовляв, ЦВК «не є правоохоронним і судовим органом» і не може розслідувати подібні факти. І ще з цієї ж опери: Центрвиборчком уже двічі відмовив у задоволенні двох конкретних скарг довіреної особи кандидата Ющенка — депутата-юриста Миколи Катеринчука, який вимагав визнати неправомірними дії провладних ЗМІ, зокрема Національної телекомпанії, що у своїх новинах агітують за Януковича. «...Окремі відтворені... відео- та аудіозаписи не містять коментарів агітаційного характеру», — такий останній вердикт винесла найсправедливіша у світі Центральна виборча комісія щодо телесюжету УТ-1 на тему «Армія — за Януковича».

      Шоу має тривати...

      Матеріал підготовлено у рамках проекту «Організації громадянського суспільства на шляху до відкритості інформації: спільна стратегія».

ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО...

      Крім Віктора Януковича, відбував термін покарання за гратами ще один кандидат — Григорій Черниш, який був засуджений за приватну практику, судимості знято.

      Цей самий пан Черниш — лідер Партії реабілітації народу України — єдиний із кандидатів, хто мешкає в селі (Фронтівка Оратівського р-ну Вінницької області).  Вiн — найбiднiший серед усiх кандидатiв (лише 292 грн. доходу за минулий рiк у декларацiї).

      У славному місті Єнакієве на Донеччині народилися аж двоє кандидатів у президенти — крім Януковича, ще й Олександр Яковенко, лідер Компартії робітників і селян (КПРС). Також у Донецькій області народилися Олександр Ржавський (Краматорськ) і Петро Симоненко (Донецьк).

      З-за меж України походять троє кандидатів: Віталій Кононов народився в Кобулеті, Грузія, Олександр Базилюк — у Чапаєвську Самарської області, РФ, Анатолій Кінах — у селі Братушани, Молдова.

      Найстаріший кандидат — Олександр Омельченко, якому 9 серпня виповниться 66 років. Наймолодший — Василь Волга — йому 36.

      Вищої освіти не має єдиний кандидат — Дмитро Корчинський, якого за інакодумство виключили з Київського держуніверситету.

Сьогодні, за офіційним розкладом Центрвиборчкому, закінчується період реєстрації кандидатів у президенти, який тривав місяць і два дні — з 4 липня. Хоч як частина політичної тусовки очікувала несподіваного повороту у вигляді появи в коридорах ЦВК гінців із реєстраційними документами від «двічі гаранта», Леонід Данилович Кучма серед бажаючих поборотися за булаву-2004 не засвітився. Утім і без нього кількість охочих побила національний рекорд: число зареєстрованих кандидатів — 26 (на виборах 1991 року їх було 6, у 1994-му — 7, у 1999-му — 13).

ЯК ВОНИ ВИСУВАЛИСЯ?

      Із 26 кандидатів 17 були висунуті партіями, 9 — самовисуванці.

      Першим був висунутий і подав документи до ЦВК Олександр Ржавський. З’їзд його партії «Єдина родина» відбувався в ніч на 4 липня навколо відкритої естради в Центральному парку, що неподалік Верховної Ради.

      Цього ж дня Віктор Ющенко зібрав на Співочому полі й площі Лесі Українки більш як 50-тисячний мітинг представників усіх регіонів на підтримку свого висунення в президенти. За мітингом із вікон 4-го поверху з цікавістю спостерігав глава ЦВК Сергій Ківалов, який чув у тому числі й погрози вивести на цю вулицю мільйони людей у випадку фальсифiкацiї результатiв виборiв.

      Дмитро Корчинський приїхав до ЦВК на орендованому «панцернику», який більше скидався не на заявлений БТР, а на бувалу в бувальцях БРДМ (бойову розвідувально-дозорну машину).

      Михайло Бродський проїхав вулицями столиці до Центрвиборчкому в кабіні працюючої поливальної машини, цистерна якої була прикрашена транспарантом із написом «Смоем всю грязь!».

      Київський міський голова Олександр Омельченко під’їхав до входу в адміністративну споруду на площі Лесі Українки в орендованому жовтому мікроавтобусі «Богдан» — аналогові столичних «маршруток».

* Соціологічне опитування щодо рейтингу проведено соціологічною службою Центру Разумкова з 22 по 28 липня 2004 року в усіх регіонах України.

Опитано 2014 респондентів віком від 18 років. Похибка вибірки — 2,3%.