Попередній рейтинґ Шевченківки:

Якось французький політолог Ален Безансон, порівнюючи два найстрашніші тоталітаризми ХХ століття — нацизм і комунізм, — завважив: вести дискусію про ці феномени можна лише поза їхньою термінологією. Інакше тоталітарні новоязи затягнуть вас у вир облудних понять і шукати істину буде годі. Щось подібне демонструють усі спроби «обговорити» чергових номінантів Шевченківської премії — головної державної премії, котра усе ще випромінює енергію тоталітаризму. І замість оцінювати достойних претендентів, експерти щоразу потрапляють у пастку перемивання кісток «визначених» кандидатів.

Головна тоталітарна ознака Шевченківки — затвердження рішення фахового журі президентом країни. Пару років тому цей головний читач виразно вказав Комітетові його місце, викресливши з числа визначених ним лавреатів Василя Шкляра. За такого розкладу будь–які попередні обговорення імовірних претендентів утрачають здоровий глузд.

Кажуть — але ж це бю­джетні гроші, хтось мусить персонально відповідати за їх цільове використання. Так, і на Заході є літературні відзнаки, де винагороду виплачують із держскарбниці. Але порядкують тими грошима спеціальні фонди, керовані виборними громадськими радами. Й нікому не спаде на думку «просити», наприклад, короля чи прем’єра Іспанії «затверджувати» Сер­ван­тесів­ську премію.

Друга тоталітарна ознака Шевченківки — система висувань. Уже на цій стадії ідеологи з держапарату здатні контролювати майбутній лавреатський континґент. А обмежене коло установ, яким надано право висувати претендентів, отримують змогу протягти ту чи іншу персону за суто кумівським принципом. Саме цей принцип напускає туману на літературний ландшафт, приховуючи справжніх достойників Шевченківської відзнаки.

Відомі літпремії світу формуються колегіями номінаторів, котрим ніяк просувати «своїх», бо якщо зважаться на такий крок — одразу поховають свою професійну кар’єру. Академік Микола Жулинський свого часу запропонував нове положення Шевченківського комітету, яке й передбачало інститут номінаторів, а коли в адміністрації попереднього президента цей проект відхилили — відмовився далі очолювати Комітет. В ниніш­ньому ж Комітеті і спроб таких не видно. Щоправда, присутня на «круглому столі» секретар Комітету Вікторія Костюченко пожалілася: мовляв, пробували нове положення писати, але кожен член Комітету тягне у свій бік і цілісного документу не виходить. Так і не треба письменникам та художникам писати такі документи — це справа літературно–книжкових аналітиків та юристів.

Але ж то зайвий клопіт. А поки що система висувань «радує» всілякими химерами. Ось, наприклад, іду до книгарні, аби знайти одну з висунутих книжок. Немає. Шукаю в інтернеті сайт маловідомого видавництва, що її випустило. Немає. Аж ось надибую в асортименті інтернет–книгарень на видання цієї фірми суто прагматичного характеру: всілякі довідники, порадники, «рішебники» — жодної літературної книжки й ніякої згадки про висунуту на Шевченківку. Це означає одне: автор випустив її власним (або меценатським) коштом і весь тираж тримає вдома під диваном. Тобто, маємо справу з книжкою–фантомом, читачі котрої обмежені вузьким приятельським колом автора. Інакше кажучи, таке «висування» — прямий обман споживача книжок: замість проголошеної широкої відомості — симулякр.

Ще одна вада чинного положення — ігнорування російськомовної літератури. Ми знову віддаємо сусідам сучасних Гоголів. Не обходиться без курйозів, як–от цього року з висунутим романом Андрія Куркова «Львівська гастроль Джеммі Хендрікса». Це переклад, й до того ж — не вершинний твір цього доброго майстра. Логічніше було би номінувати найглибший з останніх його романів «Садовник из Очакова», виданий мовою оригіналу, тобто російською, 2010 року (право номінуватися мають твори, випущені упродовж останніх п’яти років).

Або ось випадок з Олегом Чорногузом. Висунуто його новинку «Притулок для блазнів» (котру, до речі також просто так не купиш — випустило її далеке від просування літератури підприємство «Державна картографічна фабрика»). Але ж паралельно на всіх книжкових прилавках виставлено сьогорічне перевидання славетного «Аристократа з Вапнярки» (К.: А–БА–БА–ГА–БА–МА–ГА) — твору набагато вищої якості, аніж новинка. І чому б не преміювати це перевидання, котре користується сучасним читацьким попитом?

Утім викривлені правила гри лишилися поза увагою згадуваного «круглого столу» — присутні критики змушені були борсатися у наперед визначених координатах. Хіба що доктор філології, професор Ярослав Поліщук (також експерт «Книжки року») наголосив на безумовній потребі послуговуватися не смаками (а чи навіть знайомством), а критеріями. Принаймні трьома: 1) твір–претендент мусить бути доступним широкому читачеві, 2) бути соціально заангажованим, 3) демонструвати досконалість, пластичність художньої техніки. На його думку, цим критеріям відповідають три нинішні претенденти: Володимир Лис (Століття Якова. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010), Юрій Щербак (Час смертохристів; Час великої гри. — К.: Ярославів Вал, 2011, 2012), Мирослав Дочинець (Криничар; Горянин. — Мукачево: Карпатська вежа, 2012, 2013).

Власне, усі наступні промовці (їх було близько десятка) обговорювали практично лише цих кандидатів. Справді гідних. «Століття Якова» — таки краща книжка В. Лиса. Есеїст Олександр Хоменко навіть назвав цей роман сучасним «Війною і миром», твором, що відповідає етосу самого Шевченка: вписаність людини у стихію історії. Осібну думку мав хіба поважний літературознавець Григорій Штонь, що заперечив обов’язковість серед критеріїв оцінювання «соціальної значущості». Мовляв, колись українська література таки стане Літературою і перестане за щось боротися, перетвориться на людинознавство і світознавство. Поки що ж — усе вторинне. Тому варто звернути увагу хіба на трилогію Левка Різника про Івана Франка: нехай це і не красне письменство повною мірою, а біографістика — то, може, цього нині і треба? Іншому критерію — витонченості стилю — надав ваги ще один експерт «Книжки року» Володимир Даниленко, наголошуючи на лідерській позиції серед номінантів антиутопії Юрія Щербака: література — це як гра на фортепіано, без щоденних вправ пальці не слухаються, а Щербак, з усього видно, давно не «грав». Але попри те — на думку критика, — це найбільша літературна подія останнього часу.