Ліки від Голоду

Страх у крові

«У 1992 році, коли здавалося, що все потерпіло крах — економічно, політично, культурно, на запитання в моніторингу: «Чого ви боїтеся найбільше?» 50 відсотків населення України відзначили: голоду. Хоча голоду давно не було, — розповіла на «круглому столі» директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, презентуючи результати загальнонаціонального соціологічного опитування на тему «80–ті роковини Голодомору — уроки минулого для майбутнього». — Це питання повторювалося щорічно. Найвищий показник — 70 відсотків — був у 2000 році, коли впродовж років не виплачували зарплати, але ж голоду не було. Потім цифра знижувалася і влітку 2013–го становила 30 відсотків. Третина населення України досі найбільше боїться голоду. Навіть серед молоді таких — 28 відсотків. А серед заможного «середнього класу» — 26».

Французький філософ XVIII століття Антуан Буланже писав, що «жах передається від роду до роду, і досвід століть може лише послабити його, але він не здатен повністю зникнути. Дитина буде завжди боятися того, чого боялися її предки». Навіть коли батьки й діди ніколи не розповідали про причини свого страху... Однак геноцид в Україні — це не лише голод. Як наголошує дослідник Голодомору, професор Монреальського університету, що в Канаді, Роман Сербин, голод став лише завершальною частиною геноциду. А розпочинався він зі знищення і залякування інтелігенції, яка могла осмислювати й вести за собою. У 1930 році у ході процесу «Спілки визволення України» було засуджено 45 осіб, з них 15 — до розстрілу. А загалом у зв’язку зі звинуваченнями у причетності до СВУ за короткий час репресовано, за підрахунками Юрія Шаповала, близько 30 тисяч людей. Це вчителі, професура, науковці, священики, митці. Того ж року була «самоліквідована» Українська автокефальна православна церква.

Приголомшені «світлим майбутнім»

«Відносно України неправильно говорити, що Великий терор відбувався у 1937–му, — каже «УМ» відомий історик, дослідник тоталітарних режимів Владислав Гриневич. — Це помилка західних дослідників. Він тут почався в 1929–му. Нищили інтелігенцію, потім стали «чистити» і депортувати селян, потім придушувати повстання і розстрілювати, врешті нищили голодом».

Утім перша хвиля убивств відомих українських діячів здійнялася ще в 1918—22 роках. Тоді червоні «за загадкових обставин» застрелили відомого композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, ученого–садівника Левка Симиренка та багатьох інших. «Кого убити в кожному конкретному випадку — Леонтовича чи Стеценка — вирішував випадок, — пише відомий дослідник тоталітаризму Сергій Білокінь. — Головне, вбивство мало бути резонансне. Його завданням було приголомшити людей».

Дивно, що значна частина інтелігенції мовчки продовжувала довіряти радвладі. «Коренізація привернула до радянської влади велику частину українського народу. Інтелігенція повірила, що твориться Україна — і хай краще соціалістична, ніж ніяка, — каже Роман Сербин. — Вони були переконані, що незважаючи на це їм вдасться розвивати українськість». Навіть коли в 1933–му наклав на себе руки «головний українізатор» нарком освіти УРСР Микола Скрипник (кажуть, через Голодомор), чимало українських митців і літераторів підтримували владу своєю творчістю. У розпал штучного голоду відомий художник Михайло Бойчук (у 1937–му розстріляний) прикрашає харківський театр фрескою «Свято врожаю в колгоспі».

Творення «нової людини»

Науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Ірина Рева днями презентувала свою книгу «По той бік себе: соціально–психологічні і культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій». У ній авторка аналізує, зокрема, причини психологічного узалежнення жертви від агресора. Цікавою є в цьому світлі історія поета Володимира Сосюри. В армії УНР його направили в юнкерську школу, бо бачили в ньому задатки командира. А у спогадах син пише, що в їхній родині «чоловіком була мати». «Я стала дослі­джувати його біографію і виявила, що більшовики взяли його на розстріл, але не вбили, — каже Ірина Рева. — На якийсь час поет заспокоївся. З його спогадів у 1933 році видно, що про Голодомор він знає, але боїться говорити. У 1934 році в нього — психічний злам. Він пише листа Сталіну, просить повернути йому партквиток...»

Більшовики не приховували, що прагнуть витворити «нову людину» і «нове суспільство». Відомий історик Сергій Білокінь нагадує, що «Маркс уявляв соціально–політичну революцію не як самоціль, а як засіб еволюції людини. Він мріяв про зворотну регресивну еволюцію, інакше кажучи, про зміну людської породи». Свого часу в СРСР розвивали науку про покращення людської природи — євгеніку. Однак, наголошує вчений, то була негативна євгеніка, що провадилась передусім через масовий терор.

Етіолог Олеся Стасюк дослідила зміни в етнокультурі українців унаслідок геноциду. Це й набуте позитивне ставлення до крадіжок, і поширення сумнозвісних «несунів», збайдужіння до свого майна, шокова зміна ставлення до мертвих, яких на очах дітей «тягали гаком і кидали на купи інших трупів», інше ставлення до батька, який «уже не міг забезпечити родину харчами і не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально».

Ті, що вижили, часом є надзвичайно активними. «Вся ця наша «політична еліта» — це діти і внуки цих самих нещасних колгоспних рабів — всі ці симоненки, лазаренки, литвини, — сказала в інтерв’ю «Радіо «Свобода» письменниця Оксана Забужко. — І саме тому вони Україну сприймають, як такий величезний безрозмірний колгосп, із якого треба тягти в’язанку сіна до себе в дім... Це той самий інстинкт голоду».

Небезпечно для життя

«Новою» внаслідок терору людина ставала і біологічно. Заступник головного лікаря Львівського державного онкологічного лікувально–діагностичного центру Орест Тріль у своїй статті «Медичні наслідки Голодомору в Україні у 1932—33 роках» аналізує стан здоров’я тих, хто пережив геноцид. «Стан репродуктивного здоров’я жінок, які народилися відразу після Голодомору, був значно гірший, ніж у тих, які його пережили, — розповів «УМ» пан Тріль. — Страшний тривалий наслідок голоду — аліментарна дистрофія, коли під час неповноцінного харчування організм використовує для життєдіяльності свої власні білки, скажімо, серця чи кишечнику. І цей каркас потім не відновлюється. Ті, хто пережили такий голод, інвалідизовані до кінця життя». Є і відтерміновані медичні наслідки. Скажімо, епігенетична модифікація обміну речовин у нащадків, що спричинює підвищення ризику серцево–судинних захворювань і цукрового діабету в наступних поколіннях.

Не менш разючими й руйнівними є зміни в свідомості, що відбулися в ті страшні роки. У 2003—2008 роках Центр українознавства Київського університету ім. Тараса Шевченка здійснив дослідження двох груп — з тих теренів, де був Голодомор, і тих, де його не було. На час злочину опитаним було від 1 до 7 років. У першій групі набагато нижчими виявилися самооцінка, самоефективність, вищими — конформізм, прагнення втекти від реальності (схильність уникати проблем і не впливати на їх вирішення, зокрема, алкоголізм, наркоманія та інші залежності). У 59 відсотків опитаних у першій групі домінують депресивні настрої, а половина опитаних з цієї групи мають психосоматичні хвороби, пов’язані зі стресами.

Керівник Центру дослі­джень Голодомору НаУКМА Людмила Гриневич дослідила величезну кількість матеріалів ОГПУ, де відображено настрої населення. «Впадає в око разюча відмінність у психоментальному стані суспільства 1928—32 років і 1933—35 років, — каже дослідниця. — За короткий час настрої надзвичайно змінилися. «Представники» 1930 і 1935 років — це як оті дві контрольні групи з дослі­дження Центру українознавства. Голодомор став ніби електрошоком для українців, коли їх на рефлекторному рівні намагалися привчити до думки, що бути українцем, обстоювати свою ідентичність, проявляти соціальну активність — це небезпечно для життя».

Синдром добротворця

Ірина Рева у книзі «По той бік себе» вперше розглянула хід Голодомору і його наслідки з точки зору психології й соціології, у контексті досліджень всесвітньо відомих соціологів та психологів. Вона розповідає про стокгольмський синдром. У 1973 році у Стокгольмі відбулося захоплення заручників. Вони якийсь час спілкувалися з терористами і невдовзі... полюбили їх, згодом навіть захищали в суді. «Такий феномен любові жертв до катів при тоталітарних режимах проглядається у факті всенародного плачу за Сталіним, — вважає Ірина Рева. — Цим можна пояснити і феномен, коли 12 осіб вимирає в родині від штучного голоду, а єдина дитина, що вижила, дякує Сталіну за щасливе дитинство».

«Коли людину довести до повного фізичного і психічного виснаження в умовах ізоляції, а потім виявити дрібну доброту, дати їй просто води попити і шмат хліба — вона стає безкінечно вдячна, — розповідає відомий науковець і громадський діяч, керівник Інституту суспільних досліджень, що в Дніпропетровську, Володимир Панченко. — А після цього — сеанс ще жорсткішого ставлення до жертви і знову шматочок ласки. Якщо повторити так кілька разів — рефлекс закріплюється».

Утім такі ознаки були притаманні або інтелігенції (як у поета Сосюри), або «дітям Голодомору» та їхнім нащадкам, вихованим у радянських школах чи інтернатах, без змоги отримувати історичну інформацію з родин. Бо дорослі очевидці усвідомлювали, що то був штучний голод, організований радянською владою.

Школа для знань?

Результати опитування свідчать, що нині люди дізнаються про Голодомор переважно зі ЗМІ. Утім більшість осіб, старших 55 років, дізналися від родичів. Серед наймолодших таких — усього 30 відсотків. Це означає, що сімейна історична пам’ять переривається, отож має бути компенсована зусиллями суспільства. «Ми запитували, чи хтось із вашої родини постраждав від Голодомору? І цифри вражають. 40 відсотків відповіли, що так, а 22 відсотки — не знають, бо ж сімейна пам’ять перервана», — каже Ірина Бекешкіна. Вона вважає, що явище, яке заторкнуло понад 40 відсотків населення, має бути одним із центральних у гуманітарній політиці.

«Я вперше дізнався про Голодомор у 1933 році після смерті Сталіна, — розповідає відомий правознавець, автор книги «Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка» Володимир Василенко. — Мені батько розповів про ті жахи, і я йому не повірив. Бо виховувався в радянській школі і мені видалася неймовірною розповідь про те, що мертві валялися штабелями на вулицях Києва і їх звозили возами та машинами». Пан Василенко вважає, що нині важливо інформувати людей про цей злочин. Однак школи змушені знову приховувати інформацію. З нової шкільної програми з літератури (2010) вилучено, зокрема, романи Василя Барки «Жовтий князь» і «Марія» Уласа Самчука про Голодомор. Нібито через те, що «порушують дитячу психіку». Утім 11–класники — не такі вже й дітлахи. Тим часом школярі й надалі вивчають на уроках літератури твори психологічно зламаних у час репресій поетів. У січні 2011–го Міносвіти затвердило Концепцію літературної освіти, де сказано, що «особлива роль належить російській літературі, у тісній взаємодії з якою протягом декількох століть формувалася українська література».

У цьогорічних підручниках з історії для 5–го класу навіть не згадується про Голодомор. «Шкода, якщо школярі будуть позбавлені права знати про цю сторінку історії своєї нації, — каже Ірина Бекешкіна. — Адже серед молоді 18—29 років понад 40 відсотків дізналися про Голодомор під час навчання у школі».

Що було до «гомосовєтікуса»?

«Сучасним дітям треба показувати, яким було життя і побут українців до геноциду: як вони вдягалися, що споживали, якими були духовне життя і громадська самоорганізація, — розповідає Владислав Гриневич. — Як, починаючи від народження до смерті, жила людина, проходячи через календарні, родинні й вікові обряди. Як підтримувалася культура. І як це впродовж дуже короткого часу було знищене. Поставити питання: що ми втратили і що натомість отримали? Показати поряд вільного селянина і «гомосовєтікуса» в куфайці».

«Тему Голодомору потрібно викладати так, щоб вона не стала «однією з багатьох», — переконаний педагог–новатор, автор першого в Україні навчально–методичного медіа–посібника «Голодомор в Україні 1932—1933 років. Людський вимір трагедії» Олександр Войтенко. — І тут усе залежить від того, яку методику обирає учитель. Якщо два роки тому нам треба було когось переконувати в потребі використовувати усні джерела і відеоспогади, то тепер учителі вже розуміють, що це найкоротший шлях до учня». Педагог відзначає більш вдумливе ставлення у вчителів, спробу осягнути, як Голодомор вплинув на наше сьогодення, на феномен українства. Єдине, що вчителі внаслідок зміни політики і акцентів тепер менше роблять спроби розібратися, наскільки злочин штучного голоду відповідає класифікації злочину проти людяності чи геноциду.

Вкладати час і гроші

В Україні чули про Голодомор практично всі. Лише 2 відсотки нічого не чули. Утім лише 26 відсотків відзначили, що добре знають, що то таке — Голодомор. «Отже, дослідження істориків не стали надбанням широкої громадськості», — робить висновок Ірина Бекешкіна. Дослідники і громадські діячі сходяться на тому, що в політику пам’яті мають вкладатися кошти. «Треба правильно ставити акценти у вихованні молодого покоління. Вкладати час, зусилля, гроші. І використовувати позитивні психологічні прийоми», — каже науковий співробітник Центру українознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка психолог Тетяна Воропаєва. А Владислав Гриневич наголошує, що слід розпочати з поховання загиблих. Розробити археологічні проекти. Люди мають бути гідно перепоховані, з богослужінням. До речі, відомий французький священик падре Патрик Дюбуа, який починав з того, що допомагав євреям шукати їхніх загиблих, тепер хоче шукати в Україні могили загиблих від голоду. Бо в Україні цим не займаються...

Доктор історії, викладач Люб­лінського університету ім. Марії Кюрі–Складовської, член Міжнародної асоціації україністів Роман Висоцький переконаний, що передовсім треба всебічно дослідити цю тему і популяризувати дослідження, щоб вони набули суспільної вартості. Аби кожна людина в країні більш–менш чітко уявляла, що то є — Голодомор. Дискусія може бути про назву злочину, але не про сам факт. «Голодомор — це не винятково українське питання, — зазначає «УМ» історик. — Слід подавати цю подію у світовому контексті. Це ж кілька мільйонів людей, знищених у мирний час у центрі Європи! Коли ми замовчимо одну подію європейської історії, то можемо замовчати й другу, чи не так?»

Відновлення нації

«Утвердився стереотип, що «історична пам’ять ділить Україну», — каже соціолог Ірина Бекешкіна. — Однак, згідно з дослідженнями, проблематика Голодомору країну не ділить. Переважна більшість суспільства згодна, що Голодомор був свідомим знищенням української нації. Абсолютна більшість населення вважає, що вшанування жертв має відзначатися на державному рівні. Тут немає особливих відмінностей ні між регіонами, ні між прихильниками різних політичних сил».

Отже, є можливості для спільних пошуків виходу з постгеноцидного стану, який таки тяжіє над нами всіма. За словами доктора Ореста Тріля, організм може відновитися — за відповідних умов. Тоді з часом змінюється і ДНК–програма. «Якщо ми матимемо оптимізм і добре світло попереду — це вже будуть чудові обставини для відновлення нації», — каже онколог. Утім, за словами Володимира Панченка, нація, яка перебуває в депресії 80 років, не може просто так стати успішною. «Ось із діаспори стали приїздити до нас після 1991 року і думали нас навчити, як господарювати, — каже дослідник. — Вони вважали, що ми — такі ж українці, як вони. Але наші дослідження показують, що тут українці зовсім інші. У них 11 відсотків українофобів, а в нас — 65. Там, в англо–саксонському світі, інша освіта, інші умови життя».

«Однак під час Майдану–2004, — нагадує Тетяна Воропаєва, — молодь стала пишатися своїм українством. Це був злет ідентичності. В анкетах тоді під час опитування молоді люди писали «українець!!!». З 2010 року національна ідентичність падає, втім зростає європейська».

«Серед молоді мало таких, що добре знають про Голодомор. Пам’ять по лінії родини не передалася. Та коли я почала працювати над відзначенням роковин Голодомору, мене здивувало, що впродовж лише тижня ми зібрали півтисячі анкет молодих волонтерів, які зголосилися допомагати в організації, — розповідає волонтер Громадського комітету з ушанування 80–х роковин Голодомору Олена Подобєд–Франківська. — Це означає, що молодь хоче дізнаватися більше. І треба дати їй таку можливість. Мусить бути активна позиція також у тих людей, які передають знання про цей злочин. Звісно, цю трагедію хочеться забути. Але пам’ять про неї важлива для майбутнього».