Без світла, без тепла і без надії

З сусідами через… клейонку

У старому польському будинку зараз мешкає 12 сімей. Кілька з них виховують малолітніх дітей. Наталя Півнюк відкриває двері з холодного коридору в більш–менш теплу кімнату, де, власне, і мешкає її родина. Шестирічний Сашко, його маленька сестричка і сама жінка тепло вдягнуті, адже кімнату обігріває лише масляний калорифер. Але він, зрозуміло, ситуації не рятує, вся сім’я кашляє.

«Коли тепліше, то в кімнаті буває +18, а в холодну зиму ледь до +12 нагрівається, — розповідає пані Наталя. — Зараз діти маленькі, то ми їх на зиму відвозимо до родичів у село. Але сину наступного року в школу, тож він мусить зимувати у Львові. Я перші чотири роки його дитинства на роботу практично не виходила, весь час на лікарняному з догляду за дитиною. Він постійно хворів».

Родина поселилася тут у 2006 році. Подружжя одразу побілило кімнату, проте братися за серйозний ремонт боїться — раптом виселять. А в кімнаті і справді є до чого докласти рук — високі вікна, щойно стає холодніше, доводиться заклеювати чим тільки можна, однієї зі стін взагалі немає (сусідів розділяє власноруч зроблена перегородка з клейонки), а до кухні чи душової кабіни треба йти холодним коридором. Кухня, звісно, на всіх одна.

Жінка каже, що вже давно навели б у своєму помешканні лад, але спочатку треба переконатись, що все зроблене не буде марним і житло не заберуть.

«Лише цього року світла в будинку не було півтора місяця»

Іван Сарчук двадцять років був пілотом, ще тринадцять ремонтував літаки. В гуртожитку на вулиці Зеленій мешкає з 1979 року і тепер змушений доводити, що тридцять чотири роки прожив саме тут.

«Усе почалося в 2008 році, коли підприємство перестало орендувати будинок у міської ради, — розповідає «УМ» Олександра Баб’як, правозахисник. — Мешканці звернулися до міста з проханням узяти гуртожиток на баланс і забезпечити їх елементарними комунальними послугами, а отримали листи про виселення без надання іншого помешкання».

Саме в цей рік майстри колишнього підприємства, які обслуговували гуртожиток, після ліквідації «авіаліній» не спустили воду з ще австрійської котельні. Вода в стояках замерзла і система опалення вийшла з ладу, через що мешканці залишилися без опалення. Тепер усі вони гріються тільки масляними калориферами. Проте запобіжники не витримують, і світло часто вибиває. Тому викручуються, хто як може, — ті, в кого є малі діти, взимку намагаються пожити в родичів чи знайомих. Люди самостійно боролися з наслідками замерзлої котельні і зараз встановили необхідне обладнання для індивідуального опалення. Але запустити не можуть, адже для того, щоб його підключити, потрібно, аби міська рада як балансоутримувач уклала договір з «Теплоенерго».

Проте балансоутримувач не поспішає вкладати договори ні з теплопостачальним підприємством, ні з обленерго. «Лише завдяки розголосу в ЗМІ представнику Уповноваженого у справах людини у Західному регіоні та керівництву облдержадміністрації вдалося примусити міську раду відновити енергопостачання гуртожитку та укласти потрібні договори, — продовжує правозахисниця. — Але, якщо зазвичай такі договори укладаються на рік, то в цьому випадку чиновники уклали догорів лише на два місяці. Тепер мешканці з острахом чекають 1 грудня, коли їм знову можуть вимкнути електрику, бо договір завершився 1 листопада».

А боятися і справді є чого, адже лише цього року світла в будинку не було півтора місяця. Кiнець липня і увесь серпень мешканці гуртожитку провели в темряві. Рятувало тільки те, що день довгий і опалювати кімнати не треба. Зате продукти псувались і жодна техніка не працювала.

«Міськраду зобов’язали визнати будинок гуртожитком»

Після листів про виселення мешканці забили на сполох та почали дошукуватись правди, адже міська рада стверджувала, що будинок зовсім не гуртожиток, а звичайний житловий. Оббивши усі можливі чиновницькі пороги, подали до суду. «Суд тривав рік, — продовжує пані Олександра. — Суд мешканці виграли. Міська рада подала апеляцію, і її також виграли. Далі юристи міськ­ради подали касацію — там підтвердили вирок суду. Зрештою міську раду зобов’язали визнати будинок гуртожитком».

Але не все так просто. Гуртожитком вважають і соціальне житло. Саме на цьому зараз і наполягають чиновники. «Цей будинок ніколи не був гуртожитком, — сказала Гелена Пайонкевич, начальник юридичного управління міської ради на прес–конференції. — Такого статусу йому не надавали жодним документом. У 1998 році рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради надано дозвіл ДП «Львівські авіалінії» взяти в оренду цю будівлю для того, щоб тимчасово, наголошую, дозволити проживання своїх працівників. Тобто питання поселення сімей чи надання будинку статусу гуртожитку не порушували. В 2011 році ДП «Львівські авіалінії» надіслало листа на адресу Львівської міської ради, де повідомляли, що у зв’язку з важким фінансовим становищем вони відмовляються продовжувати договір оренди... Ми вважаємо: оскільки ця будівля не є гуртожитком і ніколи гуртожитком не була, то станом на сьогодні таке рішення буде найдоцільнішим. Якщо міська рада підтримає пропозиції департаменту гуманітарної політики і буде надано тій будівлі статус соціального гуртожитку, департамент житлового господарства проведе перевірку підставності проживання людей, які на сьогодні там мешкають, і укладе з ними договори найму приміщення». Також головний юрист міської ради запевнила, що ніхто людей виселяти не буде. От тільки мешканці в це не вірять.

Слід наголосити: якщо людина прожила у гуртожитку більше п’яти років та має реєстрацію, то вона може приватизувати житло. На це мають право усі мешканці, адже живуть у будинку більше п’яти років і офіційно зареєстровані. Якщо ж будинку нададуть статус соціального житла, то проживати там можуть люди, чий рівень доходів не дозволяє їм винаймати інше житло. В такому соціальному гуртожитку мешкати можна тимчасово і лише поки доходи не зростуть. І, певна річ, приватизації такі приміщення не підлягають.

«Тобто якщо мій рівень доходів виявиться більшим від мінімального, то мене одразу виселять, — пояснює свою позицію Іван Сарчук. — За такими мірками ніхто з нас практично не матиме права на оренду. А навіть якщо договори таки укладуть, щоб громадськість заспокоїти, то хто гарантує, що наступного року нас не виселять?»

Мешканці розповідають, що до них уже приїздили двоє чоловіків, які відмовилися називатися, але по–хазяйськи оглянули будинок. «Цілий маєток, можна і двом сім’ям жити», — це вони так між собою розмовляли», — каже Іван Андрійович. — Крім того, мені сусід розповідав, що поки ми шум не підняли, то на сайті міської ради наш будинок «висів» на продаж. І навіть вартість була — понад мільйон гривень. Але потім те оголошення зняли».

Тепер доля дванадцяти сімей залежить від депутатів, які або проголосують за надання будинку статусу «соціального житла» (що для більшості родин буде рівнозначним його втраті), або ж визнають його просто «гуртожитком» та нададуть дозвіл на приватизацію.