Нескорена

«Антирадянщину» на митниці сховала під пальто

Ніла Крюкова народилася під гуркіт гармат, коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. «Тому, мабуть, така неспокійна і непокірна», — казала вона. Батько не повернувся з війни, а мати 50 років мовчки пропрацювала в колгоспі. Мовчали і дядьки, тітки, сусіди, лиш пошепки згадуючи Голодомор 33–го чи родичів, яких забирали у 37–му «за політику». Потім мама не раз дорікатиме Нілі, мовляв, навіщо їй та політика, вона ж бо жінка, артистка, людина мистецтва. А вона, напевне, і стала артисткою, і пішла в політику для того, щоб мати змогу сказати все, про що змушували мовчати десятиліттями.

Перший політичний протест Ніли Крюкової визрів іще у шкільні роки. «На уроці історії, — згадує сама артистка, — розповідали про завоювання Єрмаком Сибіру. Довго вчителька розхвалювала хоробрість та героїзм Єрмака, його вдалі битви й підкорення десятків племен і народностей. Для мене це було незбагненно: навіщо знищувати тисячі людей тільки за те, що вони відмінні й незалежні від російської народності. Про це й запитала тут же, на уроці, вчительку. Якою була її реакція — зрозуміло: мене ледь не вигнали з уроку».

Відповіді на ці та інші непрості запитання Ніла Крюкова почала знаходити дещо пізніше, коли потрапила до Театру «Слово» при Спілці письменників. Там вона близько познайомилася з Григором Тютюнником, Олесем Гончаром, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, відкрила для себе поезію «розстріляного відродження». «Наче пелена з очей спала», – згадувала пані Ніла. З того часу слово правди стало її єдиною зброєю в боротьбі проти радянської брехні і лицемірства, політики залякування і приниження людської натури.

Коли у 1987 році Ніла Крюкова вперше потрапила до Канади, вона відкрила для себе і Грушевського, і Винниченка, і багатьох інших «заборонених». А коли через рік їй знову випала нагода побувати за океаном, привезла ці книжки в Україну. Привезла сміливо й відчайдушно, як це могла зробити тільки вона. На радянській митниці всіх артистів обов’язково перевіряли на наявність «антирадянщини». Коли черга дійшла до пані Ніли і митник почав ритися в її речах, відкладаючи вбік «заборонені» книжки, вона на очах у колеги Галини Менкуш відбирала непомітно з тієї купки томики Стуса, поетів «розстріляного відродження», «Історії України–Руси» Грушевського й ховала під своє широке пальто. Так і пронесла їх через митницю. Ці видання й досі зберігаються у пані Ніли як дорогий серцю спомин.

«Лина Костенко и Нила Крюкова подготовили в Киеве националистическое восстанние»

А в 1981 році вона разом із Галиною Менкуш підготувала моновиставу за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай», яка стала визначною подією в культурному житті України і неабияким випробуванням для актриси. За тиждень до прем’єри Нілу Крюкову почали тягати по різних судилищах, які іменувалися  «художніми» та «літературними» радами, намагаючись з’ясувати, хто «напоумив читати цей твір, хто навчив так розставляти акценти». Прем’єру спробували заборонити, потім перенесли виступ із філармонії до Будинку культури заводу «Арсенал» (мовляв, прийдуть двоє–троє глядачів, бо хто ж із робітників цікавиться поезією, зате ніхто за кордоном не зможе звинуватити керівництво, що забороняють Ліну Костенко).

Ніла Крюкова готова була вже навіть відмовитися (надто виснажена була вже і фізично, і морально), але в день прем’єри з «верхів» надійшов наказ: не допустити зриву, бо резонанс від акції вже досяг закордону. І вона прочитала «Марусю» — «на повному автопілоті» після пережитого. Попри розрахунки влади, зала була переповнена: прийшли всі, хто мав квитки у філармонію, студенти, робітники. У залі виднілися й непорушні широкі спини працівників КДБ. А після вистави публіка влаштувала своєрідну акцію протесту, єдино можливу в тих умовах: протягом півгодини люди стояли і мовчки аплодували. І ці плескання в долоні лунали, як постріли, як ляпаси в обличчя системі.

Були в цій історії і справжні ляпаси. У той момент, коли в «Арсеналі» йшла вистава, сама Ліна Костенко приїхала до філармонії, викликала директора і зі словами: «Вийдіть на світло, я хочу подивитися, ви людина чи провокатор», — з розмаху вдарила його по обличчю. Після цього піднявся величезний скандал, був суд. У пресі з’явилися повідомлення, що «две украинские буржуазные националистки Лина Костенко и Нила Крюкова подготовили в Киеве 29 января националистическое восстанние и приехали главари со Львова». «А зі Львова приїхали вісімдесятирічна мама Галі Менкуш і Ніна Байко та її одинадцятирічний син», — сміється пані Ніла. Однак, тоді було не до сміху. Коли Ліну Костенко запитали, за що вона «дала пощечину должностному лицу», вона відповіла, що це брехня, бо дала вона не один ляпас, а три: за Марусю Чурай, за Нілу Крюкову і за себе.

Слідство тривало три місяці, а тоді все з невідомих причин затихло. «Можливо, вплинула трагедія, що сталася з режисером вистави Прокопом Пасєкою, — пригадує пані Ніла. — Його так затягали по всіх товариських судах і судилищах, що за три місяці він просто згас і відійшов у той світ. Після цього мене викликали і вручили медаль «За трудовую доблесть», але «Марусю» читати заборонили».

І все ж вона прочитала «Марусю Чурай» — по–справжньому,­ у колонному залі філармонії. Сталося це у 1987 році, коли Ліну Костенко висунули на здобуття державної премії імені Шевченка.

«Тотальна байдужість — це найстрашніше, до чого не можна опускатися»

Взагалі, все життя Ніла Крюкова не боялася йти проти течії, утверджуючи своє розуміння правди життя, істини й віри. Їй забороняли читати Шевченка, Симоненка, забороняли згадувати Плужника, Стуса, інших поетів покоління «розстріляного відродження» та шістдесятників, а вона читала, словами великих поетів стукаючи у серця людей. Вона скрізь була попереду, з концертами об’їздила всю Україну. Коли у 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Ніла Крюкова однією з перших поїхала туди виступати перед ліквідаторами. Вона приєдналася до учасників студентського голодування, пов’язавши чоло білою стрічкою, а коли 20 серпня 1991 року на тисячу учасників мітингу, що зібралися на Майдані, тодішній площі Жовтневої революції, посунули лави міліціонерів, Ніла Крюкова кинулася їм навперейми зі словами: «Хлопці, брати мої, звертаюся до вас, я заклинаю вас, я прошу вас: зупиніться! Не бийте цих людей, не йдіть проти совісті. Будьте з нами. А будете бити — бийте мене першу». І шеренга зупинилася. А за кілька днів на цьому ж майдані уже десятки тисяч людей вітали проголошення Незалежності. Власне, в тому, що ця незалежність звершилася, велика частка і її невтомності, невичерпної енергії та фанатичної віри у свій народ.

У 1995 році Ніла Крюкова балотувалася до Верховної Ради України. «Двадцять п’ять років я працювала в мистецтві, але в час розгулу мафії, шахрайства, байдужості, на жаль, моє мистецтво безпорадне. Політики повинні розмінувати це мінне поле, навіть якщо це занадто ризиковано», — писалося у зверненні до виборців. Тоді вона набагато випередила свого найближчого суперника. Але результати виборів були підтасовані: не вистачило 0,5% голосів, щоб увійти до Верховної Ради. І все ж таки це була перемога: оті передвиборні розмови з простими людьми — по кілька десятків, а то й сотень щодня, від будинку до будинку, від квартири до квартири, від серця до серця — не минули марно ні для самої артистки, ні для тих, кому вона подарувала іскорку віри в себе. «Тотальна байдужість — це найстрашніше, до чого не можна опускатися», — переконана вона.

Доки могла, Ніла Крюкова завжди була на барикадах. У 2004 році із тріо «Золоті ключі» об’їздила Україну, звільняючи людські душі від страху. І в 2006 році вона єдина зі словами Шевченка вийшла до новообраного парламенту — щоб достукатися до совісті депутатів. «Підбиваючи підсумки у житті, важливо мати право сказати собі: я зробила все, що було в моїх силах», — таке її життєве кредо.