Захисниця тварин, акробатка в цирку й астроном–аматор
Навпроти мене в київській кав’ярні сидить та ж сама впевнена й азартна Поліна Башкіна, але я не втримуюся, щоб не сказати, як вона змінилася. «Я не ставила перед собою таку мету, — коментує Поліна. — Але коли повністю оновлюєш життєві обставини, коло спілкування, спосіб думання, зміни приходять автоматично». В розмові ми повертаємося на сім місяців назад, коли Поліна спробувала свою першу професію — догляд за хворими в хоспісі. «Ця ідея прийшла до мене після смерті батька, — розповідає моя героїня. — Я хотіла опинитися на межі, поруч із тяжкохворими, дізнатися, чи переосмислюють вони своє життя і чи відкривається їм щось таке, чого ми не бачимо через щоденний поспіх».
Наступного місяця Поліна поїхала в Херсонську область і домовилася про роботу в цирку–шапіто. Вона жила з клоуном у крихітному відсіку вантажівки, навчилася ходити в повітрі по канату, жонглювати, а ще продавала попкорн і заробила свої перші гроші не розумом, а фізичною працею. Далі ще цікавіше: Поліна приєдналася до групи науковців Музею Івана Гончара і поїхала з ними на Херсонщину записувати давні пісні, розповіді знахарів, шептух і навіть справжньої відьми. «Я була таким піддослідним кроликом у всіх тих виливаннях, нашіптуваннях, — з усмішкою пригадує Башкіна. — Й одного дня отримала такий сильний енергетичний удар, що потім довелося справді мене відливати». У Цюрупинську Поліна разом із членами експедиції побувала також у хаті художниці Поліни Райко — істинно народної художниці, яка, втративши всіх рідних, вирішила оповісти про своє життя фарбами на стінах власної хати. Після етнографії були професії зоозахисника в столиці й астронома у Кримській астрофізичній обсерваторії. Наукових досліджень астрономи Поліні не довірили, але дозволяли дивитися в телескоп, спостерігати, запитувати і натискати всі кнопки. «Навіть на гірських вершинах не так гостро відчуваєш суєтність і швидкоплинність людського життя, як поруч із зірками», — захоплено згадує майже астроном Поліна Башкіна. Наступного місяця моя героїня лишилася в Криму і приєдналася до гірських рятувальників — альтернативних еменесників, які без жодної зарплати і винагороди рятують неуважних туристів, а у вільний час влаштовують змагання і маркують туристичні маршрути в горах. Зустріти Поліну в Києві вдалося завдяки її сьомій, здається, найменш ризикованій з усіх нею спробуваних професій — дизайнера інтер’єрів.
Дорослі мрії і письменницька професія як бонус
Обрані Поліною професії не вписуються в сучасний стереотип про ідеальну роботу економіста–юриста–бухгалтера–телеведучого–програміста і скоріше схожі на ті, які діти зазвичай перелічують на запитання дорослих, ким вони хочуть стати. «Ні, дитиною я мріяла стати продавцем морозива, щоб їсти його досхочу, і вчителькою молодших класів, — заперечує Поліна Башкіна. — Виходить, мрійник у мені прокинувся в дорослому віці, бо саме тепер мені неймовірно цікаве все, що лежить за межами звичного». За сім місяців Башкіній відмовили лише в одному місці, яке вона не називає, бо хоче таки достукатися до тих, хто може навчити її ще однієї особливої професії. «В місця, про які ми мріємо, виявляється, потрапити дуже легко, — ділиться досвідом Поліна. — Усі двері насправді відкриті, просто ми звикли обмежувати себе завбачливістю і страхами».
Як і було обіцяно на початку проекту, щомісяця Поліна Башкіна відкриває для себе та читачів ще й незвичайного героя, в якого навчається основ нової професії і людської мудрості. За ці сім місяців її героями стали медсестра в хоспісі, яка, вийшовши на пенсію після роботи в МВС, вирішила допомагати тяжкохворим, дівчина–астроном, яка знайшла своє призначення в тому, щоб пізнавати Всесвіт, педагог, який присвятив своє життя вишивці, викладачка Інституту дизайну, клоун («Взірець любові до людей», — говорить про нього Поліна), гірський рятувальник, захисниця вуличних тварин. «У процесі проекту я переконалася, що моя ситуативна місія — підтримувати цих дивовижних людей, яким іноді не вистачає сил, щоб тягнути все на собі, і в житті яких теж є місце сумнівам», — розповідає Поліна Башкіна.
Слухаючи Поліну, я теж мимоволі згадую, що говорю з піарником із величезним стажем. Проект «12 місяців. Рік сенсу» має настільки чітку структуру, за ним стежать тисячі людей в iнтернеті — чи не реклама це самої Поліни? «Знаю з відгуків читачів, що публічність мого проекту багатьом допомагає прийняти те рішення, до якого вони раніше були не готові, — не погоджується зі мною Поліна. — До того ж я не вмію жити й мислити без форми. І мені вже не потрібно заробляти собі ім’я. Навпаки, для людей з мого попереднього професійного кола проект — це навіть антипіар, бо ж нині я заперечую цінності, якими керуються працівники цих компаній». Але піар–здібності все ж не лишилися «без діла»: у хоспісі Поліна організувала суботник, щоб зібрати всі необхідні для хворих речі; у цирку придумала комплекс рекламних заходів; на стінах Музею Івана Гончара із друзями втілила в життя проект «Перш ніж померти, я хочу…» («Before I die I want to…»); організувала благодійний концерт класичної музики на захист бездомних тварин; розробила роздатковий матеріал для туристів у горах.
Цілком закономірно, що, знайомлячись з унікальними людьми й опановуючи унікальні професії, Поліна не могла не спробувати себе ще й у ролі письменника. Проект «12 місяців. Рік сенсу» завершиться у травні, відповідно влітку 2014 року Поліна Башкіна планує дописати книжку — такий собі «посібник для офісного втікача». «Чи не боїшся брати на себе відповідальність за тих людей, які, прочитавши твої блоги чи книжку, теж захочуть звільнитися й відправитися на пошуки себе?» — запитую Поліну. «Я готова підтримувати всіх, хто зважиться піти справжнім шляхом, — запевняє офісна втікачка Башкіна. — Люди зазвичай задумуються про кардинальні зміни, коли опиняються «на межі», а мені б хотілося, щоб вони подумали про своє життя раніше, доки в них є час і сили для змін».
Виробничі травми і день народження в повітрі
Усе ж, зважуючись на шлях моєї героїні, важливо розуміти, що на ньому кожного чекають і відкриття, і небезпеки. Поліна запевняє, що для цього експерименту не мала жодних заощаджень, бо звільнення не планувала заздалегідь. Протягом семи місяців Башкіна неодноразово відмовлялася від пропозицій великих компаній влаштуватися до них на роботу, погоджуючись лише на підробітки, які давали їй гроші на продукти і бензин. Як і в будь–якій ризикованій справі, не обійшлося і без травм: після роботи гірським рятувальником Поліна повернулася до Києва із запаленням нирок, а після цирку, де на неї стрибнув собака, — зі шрамом на лобі. «Це дрібниці, робота в хоспісі та із захисниками тварин лишила глибші «рубці», — зізнається Башкіна. — Одна з пацієнток хоспісу попросила мене розмістити її звернення, в якому вона закликала людей не марнувати своє життя. Коли я повернулася до Києва після чергової поїздки і захотіла її провідати, виявилося, що цієї жінки не стало».
Поліна не говорить, які п’ять несподіваних професій чекають на неї та її читачів у найближчі п’ять місяців — зберігає інтригу. Так само вона не знає напевно, чим займеться, коли закінчиться проект і буде презентовано книжку. «Не повіриш, але я цілком можу уявити, що в якійсь зі спробуваних професій можу лишитися, — здивувала мене моя героїня. — Але навіть якщо не визначуся зі своєю місією, цей рік не буде марним, бо я поборола свої страхи і навчилася жити абсолютно іншим життям».
Цього місяця Поліна Башкіна разом зі своїми колегами–дизайнерами оформлює фасад навчально–методичного центру «Інститут дизайну». На одній зі стін Поліна планує закріпити справжні стіл і канапу, щоб у такій фантастичній 3D–кімнаті відсвяткувати день народження і екватор своїх наполегливих пошуків справжніх смислів.