Рана Голоду

19.11.2013
Рана Голоду

Так фіксується історія. Під час університетської історико–етнографічної експедиції.

В Одеському Національному університеті імені Іллі Мечникова тему Голодомору досліджують уже понад 10 років. Використовують інформацію, яку отримали безпосередньо від свідків подій, рідше — успадковану, тобто те, що розповідали старші брати й сестри або батьки. Одне з основних питань: як цей масштабний злочин вплинув на традиційну культуру і свідомість людей. Одним з ініціаторів і організаторів цих досліджень є знаний дослідник української традиційної культури та проблем її деформації в періоди соціальних катаклізмів, доцент кафедри археології та етнології України Наталія Петрова.

«Усе обмежилося записуванням спогадів...»

— Пані Наталю, очевидці Голодомору — це люди дуже похилого віку. Їхнє буття в колгоспних селах і після пережитої трагедії не було легким. Як вони, на вашу думку, сприймають нинішню можливість поділитися споминами про 1933–й?

— Люди відкривають свої рани, заново переживаючи жахіття у своїх споминах. Через рік–два після того, як вони давали нам свідчення про страшні 1932—33 роки, ми знову з ними зустрічалися. Вони сподівалися: те, що вони «розсекретили» у своїх «архівах» пам’яті, спричинить якісь дії. Вважали, що влада дотримається обіцянок і надасть якусь підтримку — чи грошову, чи моральну. Вони очікували, що будуть покарані злочинці. Адже найжахливіше: дії людей, які ходили і все забирали (а їх усі пам’ятають), публічно не засуджені. Утім усе обмежилося записуванням спогадів.

— Тобто не відбулося спокійного громадського обговорення цього питання?

— Так, на місцях, у більшості сільських рад нічого такого не було організовано. У райцентрах відбувалися презентації книг, але ж на них майже не запрошували очевидців. Були випадки, коли люди похилого віку свідчили нам про пережитий Голодомор, а їхні діти, які нині мають посади у сільрадах чи в області, заперечували факт геноциду. Батьки розповіли чужим особам те, про що їхні власні діти не хотіли чути. Це не могло не позначитися на морально–етичних стосунках навіть у конкретних родинах. В одному з таких випадків мама посадовця, представившись за дівочим прізвищем, засвідчила нам — і вийшла книга з її інтерв’ю і фото. Для того чоловіка та політичної сили, яку він представляв, це було неприємною несподіванкою.

Ще гірше, що при новій владі змінилося ставлення до цього періоду української історії. І люди, які доти довго мовчали, бо заборонялося говорити про Голодомор, тепер, давши свідчення, стали побоюватися: чи не покарають їх за таке «свавілля»? Страх, що вселився в них з часів тоталітарної практики, не подоланий. На щастя, їх не покарали, але літні люди продовжують жити в остраху.

— Чи важливо, як саме розпитувати і публікувати свідчення очевидців геноциду? Можливо, в нашій державі такі масові опитування почалися без відповідної підготовки?

— Так, бібліотекарі, вчителі, школярі часто записували непрофесійно, свідчення часом подавали у формі «творчого завдання». Нам траплявся й «плагіат». Скажімо, коли ми готували низку видань по окремих районах Одещини і фізично не встигали пройти по деяких селах, то змушені були взяти відомості, зібрані там учителями й учнями. А потім за допомогою комп’ютерної програми вибірково звірили ті тексти з диктофонними записами студентів, які працювали у тих же селах. І з’ясували, що ці свідчення робилися методом, яким нині часто «пишуться» наукові роботи: їх переписували з видань і завіряли в сільській раді.

Та все ж переважна більшість шкільних записів — автентичні. Інколи онуки вперше дізнавалися про те, що сталося з їхніми бабусями, і починали ставитися до них шанобливіше. А інколи й навпаки. Бо то психологічний надлом і для того, хто опитує, і того, хто розповідає. Я декілька років спостерігала, як мої студенти записували такі відомості. Вони були дуже пригнічені. Одна річ, коли щось прочитав і переключився на інше. Інша річ — коли сам поговорив, розшифрував звуковий файл і ніби пережив трагедію разом зі свідком. Студенти ставали іншими, це був Вчинок — не кожен за таке візьметься. Вони не могли собі дозволити розважатися, займаючись цією темою, ходити на дискотеку.

І це важливо для суспільства, що свого часу свідчення масово зібрали, хай і не зовсім професійно. Ми бачимо, що частково й завдяки цій поінформованості влада сьогодні не може заперечити факт Голодомору. Цей період уже не вважається «білою плямою». Утім розкрити рану без болю, на жаль, неможливо.

«Звук гармошки — сигнал, що забиратимуть хліб...»

— Чим пояснити, що в кожному селі обов’язково кілька осіб розкажуть, що «голоду не було»?

— Коли якась родина запевняє, що тоді не голодували, а ми знаємо, що в сусідній хаті всі повмирали, я зазвичай питаю, «а хто був ваш тато?». «Бригадір»… Такі родини справді мали що їсти. Часто до їхніх нащадків нормально ставляться, і самі вони навіть не знають, чим займалися діди. Але зараз це все піднялося на поверхню, ще й опубліковано в книгах. І ще більше травма, ніж для тих, хто голодував — знати, що тато чи дідусь винен у смерті бага­тьох твоїх односельців. Утім ті свідчення видавалися невеликими накладами і потрапляли далеко не в кожну хату. З одного боку, це погано, а з другого — діти учасників «бригад» у свої останні роки цієї ганьби не відчули.

Крім того, у 1932—33 роках до сучасної Одеської області УРСР не входили деякі райони. Тому ті, хто живе, приміром, у Буджаку, теж не пережили на власному досвіді, що то таке — Голодомор.

— Одещина взагалі багатоетнічний регіон. Чи однаковою мірою голод торкнувся представників різних етносів?

— Тут зберігалася хутірська система. І серед вимерлих не значаться хутори, засновані молдаванами чи представниками інших етносів. До них раз–двічі приїжджали й забирали зерно, але не робили це систематично, як в українських хуторах чи селах. У молдавських хуторах жили й українці, що переїхали туди в час першого голоду 1921—22 років. У 1930–х роках вони ще не нажили чималого господарства, гарних речей, килимів. Влада знала, що там нема чого взяти. Були хутори, де померли по кілька людей, а поруч, за 15 кілометрів — вимирали родинами. Бо то багатий український хутір, що існував тут з середини ХІХ століття.

— Усе ж найперша мета — це був грабунок?

— Так. І люди бачили, як потім «бригадири» ходили в торгсини і обмінювали там награбовані речі на продукти. Часом вилучення хліба перетворювали на «свято». Той ішов iз червоним прапором, той з гармошкою, той з бубном — пританцьовували, приспівували. І так відбирали в людей зерно, крупи, одяг, господарське начиння — все, що можна було обміняти на їжу. Очевидці кажуть, що звук гармошки — це був сигнал, що зараз забиратимуть хліб. А потім на їхніх дітях бачили відібрані речі. Хоча в «бригаді» людей було небагато.

До праці в колгоспі залучали шести–семирічних дітей. Жінки, що наглядали за ними, ретельно обшукували малюків і не дозволяли взяти навіть кілька зернин. Також водили дітей на «голубінки» — зернові склади. Роботи були неважкі, але морально нестерпні — діти ж були голодні. Утім отримували там невелику пайку і трималися. Нам розповідали, що такими «голубінками» завідували переважно євреї. Вони здавна жили в цих селах: хто мав перукарню, хто працював бухгалтером. І в 1930–ті роки влада довіряла їм такі «пости». А вони нишком допомагали українським дітям — насипали їм зерна у взуття, щоб вдома вони могли розтерти їх і приготувати затірку. Потім, в час Другої світової війни, українці допомагали тим євреям.

«Тепер я розумію, чому бабуся крихти зі столу збирала...»

— На жаль, наслідки Голодомору майже не досліджують психологи і медики...

— Ми започаткували співпрацю з кафедрою психології Одеського університету. До того ж зараз продовжуємо збирати свідчення переважно вже успадкованої інформації, тобто, «що вам про це розповідали?». Хочемо їх порівняти. Тут було стільки трагедій, які доводили, що взаємодопомога — це добре, але до якогось моменту. Настає якась межа, за якою людина ніби переноситься на інший рівень, де нормою є виживання найсильнішого...

— Кажуть, що людський мозок використовується всього на три відсотки. То, може, і глобальний потенціал людяності можна задіяти з якихось інших, несподіваних сторін?

— Ми зараз певною мірою штучно відтворюємо календарні традиції. А громадські традиції вже не можемо відновити. Бо не працюємо громадою. Хоча маємо справді значний багаж традиційних цінностей і не використовуємо його достатньо. Коли я даю студентам завдання опитати своїх рідних чи сусідів про голод, війну, про трагічні випадки і взаємодопомогу, то, записавши 3–5 інтерв’ю, вони всі зазначають, що переосмислюють своє ставлення до старшого покоління, до деяких періодів історії, які в підручниках висвітлюються не завжди так, як це було насправді. Вони кажуть, приміром, «тепер я розумію, чому моя бабуся навіть крихти зі столу збирала» або «чому мене бабуся завжди сварила за кинутий хліб». Доти вони вважали, що до них просто прискіпуються.

ДОСЬЄ «УМ»

Наталія Петрова народилась 1969 р. в Одесі. У 1994 р. закінчила історичний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, спеціалізація «археологія». У 1999 р. — аспірантуру цього ж університету за спеціальністю «етнологія».  У 2004 р. захистила дисертацію на тему: «Українська традиційна весільна обрядовість Одещини (20—80–ті рр. ХХ ст.)». З 1990 р. працює в Одеському Національному університеті. З 2004 р. по теперішній час — доцент кафедри археології та етнології України.

З 1995 року проводить польові етнографічні дослідження традиційної культури українців лісостепової зони Наддністрянщини (Україна, Молдова), степових районів Буго–Дністровського межиріччя, півдня Буджака та Нижнього Подунав’я (Україна, Румунія). Досліджує питання особливостей побутування традиційної культури українців, росіян, болгар, гагаузів у полікультурному середовищі, фіксацію матеріалів з усної історії про Голодомор 1932—33 та голод 1946—47 рр. на Одещині. Автор понад 70 наукових публікацій. Член журі щорічного обласного учнівського конкурсу «Традиційні обряди мого села». Організатор проектів з популяризації традиційної культури українців на Одещині. Організатор та керівник фольклорно–етнографічного колективу «Джерело» (з 2000 р.). Ініціатор створення та науковий консультант Наукового етнологічного студентського товариства (НЕСТ).

Член Міжнародної асоціації україністів.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>