«Кожні 15 хвилин знаходимо людину»

Математика і географія

— Маріє, яку кількість звернень за час свого існування отримала українська редакція?

— В українську редакцію лише за тиждень надходить у середньому 100–200 листів. Буває, отримуємо їх півсот­ні за день! За роки спільної праці мали більше 300 тисяч звернень.

— Свого часу «Інтер» першим ініціював створення додаткових включень у програму «Жди меня» для глядачів України. Які основні повноваження має українська редакція? Який її штат?

— У нас працює 15 найкращих співробітників: журналісти, режисери. Всі дуже яскраві, кожного можна назвати людиною–оркестром. Наш штатний «Шерлок Холмс» — пошуковий редактор Олександр Іваненко. Не завжди на історію, розказану в ефірі, ми маємо відгуки. Тоді організовуємо власний пошук. Олександр Іваненко має справжній талант пошуковця. Він намагається дізнатися інформацію через сільради, школи, відділення міліції. Інколи такі комбінації пошуку моделює, про які відразу навіть здогадатися складно. І багато людей Олександрові за це вдячні, бо він допомагає знайти тих, кого не бачили роками. До речі, це вираз Олександра: «Пошук не припиняється ні на хвилину». Це гасло висить у нас у редакції на чільному місці.

Ми шукаємо людей скрізь, допомагаємо їм у скруті. На це маємо всі необхідні повноваження.

— Які основні засоби для ефективного пошуку людей має телепроект?

— Міжнародна програма «Жди меня» вже має 7 студій: у Молдові, Білорусі, Вірменії, Росії, Україні, дві — у Казахстані. З Англією, Ізраїлем, США, іншими країнами проводимо телемости, залучаємо журналістів, які там працюють. Нам допомагають добровільні помічники — люди, які з власної ініціативи та за власний кошт їздять і розпитують про тих, кого розшукують рідні чи близькі.

Використовуємо всі форми, щоб допомогти якомога більшій кількості людей. Наприклад, у Росії проводять радіомарафони. Думаю, ми також спробуємо доносити інформацію через радіоефіри.

— Чи охоче співпрацюють із проектом правоохоронні органи?

— Так. Один з останніх випадків — із Харкова. Нам допоміг розшукати доньку чоловіка, який у цьому місті невідомо як опинився, підполковник Олександр Олександрович Таран. Донька забрала батька до себе у Запоріжжя.

Про зірку пошуку Інну з Березівки на Одещині

— Чим вигідніше каналу мати пошукову програму не самостійну, якою свого часу був «Ключовий момент», а проект, який є частиною російського інтернаціонального?

— Я б не порівнювала ці проекти. «Жди меня» дивляться люди у 107 країнах світу. Наша специфічна робота відбувається за принципом, можна сказати, міжнародної солідарності. Жоден канал не відмовиться від такого ексклюзиву і таких можливостей. Особливо, якщо у розвиток формату вже вкладено дуже багато зусиль.

За статистикою проекту, найбільше людей шукають у Росії і в Україні. Тому «Інтер» у 2007 році запропонував прин­цип нового формату програми «Жди меня». Його суть — максимально використовувати ефіри для того, щоб люди, які розшукують, зустрілися з тими, кого шукають. Вважаю спільним досягненням те, що кожні 15 хвилин знаходять людину. Ця цифра з бази даних телекомпанії «ВИД».

— Як відбувається взаємодія з добровільними помічниками?

— Нам пишуть листи, телефонують. Потім за кожним помічником закріплюється редактор. Одне з найголовніших правил для добровільних помічників — дуже уважно записувати інформацію: без помилок записати прізвище, ім’я, інші персональні дані.

Нещодавно зірка пошуку програми з’явилася в Одеській області Інна з салону мобільного зв’язку з Березівки. Вона дуже активна, енергійна і результативна. Наша знімальна група вже двічі їздила у Березівку. Коли приїхали вперше, Інна з власної ініціативи зібрала більше сотні людей. Навіть довелося просити міліцію, щоб на час зйомок «відкритих фіналів» (це коли люди перед камерою розказують про тих, кого вони шукають) перекрили рух транспорту на проїжджій частині населеного пункту.

— Чи були випадки в Україні, коли добровільні помічники без офіційного дозволу телекомпанії «ВИД» і редакції програми «Жди меня» зверталися до когось, наприклад, із проханнями про спонсорство?

— Є аферисти, які користуються популярністю програми, підробляють посвідчення і намагаються взяти у людей за доставку листа нібито від програми «Жди меня» за 15 чи 30 гривень. Наше головне правило, яке ми часто повторюємо у програмі: ми здійснюємо пошук безкоштовно.

«Шукаємо зниклих навіть інтернет–знайомих»

— Які історії пошуку найбільше вразили вас особисто?

— Усі історії особливі і надзвичайні. Мабуть, найвідоміша на сьогодні — зворушлива історія кохання італійця Луїджі й українки Мокрини, яких звела і розлучила війна, яким «Інтер» весною у столичному Маріїнському парку поставив пам’ятник. Луїджі шукав Мокрину 65 років і зміг знайти її з допомогою «Жди меня». Усі люди потребують таких цінностей, як вірність і кохання. Наша телепрограма і канал долучилися до того, щоб донести їх широкому загалу. Тепер до пам’ятника Вірності, як ми його називаємо, підходять тисячі киян і гостей столиці, а історію Луїджі і Мокрини знають навіть школярі.

Зовсім недавно була історія 8–річного хлопчика Едика з Вірменії, який розшукував друга з дитячого садочка. Коли ведучий Михайло Єфремов зателефонував малому і повідомив, що його товариш знайшовся у Білорусі — радості не було меж. Коли діти зустрілися, вони серйозно обмінювалися подробицями про своє життя, наприклад у кого скільки зубів випало. Коли дивишся на це — поринаєш у дитинство.

— Програма фінансово допомагає учасникам проекту зустрітися?

— Не завжди. Так — якщо, скажімо, хтось опинився у скрутному становищі без документів і родичі не можуть допомогти чи у старших людей–пенсіонерів немає коштів на поїздку в інше місто. Якщо молода дівчина шукає юнака, з яким познайомилася на відпочинку, напевно, вона може купити квитки на потяг «Одеса—Київ».

— Проект «Жди меня» популярний переважно серед людей старшого віку. Чи можливо якимось чином омолоджувати його аудиторію?

— Якщо «на трибунах» сидять леді і джентльмени похилого віку, це ще не означає, що до нас не звертаються молоді. І 15–20–річні шукають своїх мам, батьків, інших родичів. Трапляється різне: когось залишили у дитячому будинку; комусь, як раптово з’ясувалося, прийомні батьки розповіли про справжніх... Багато історій нагадують кіносценарії, але вони відбуваються у реальному житті. Зовсім нещодавно молода дівчина — за паспортом Лариса, яка називає себе Лаура Бел, — звернулася до редакції з проханням–бажанням: «Я хочу зрозуміти, хто я». Її крихітну підкинули у будинок для немовлят, і тільки тепер вона знає, хто її родичі. Багато молоді звертається до нас після курортного відпочинку, щоб знайти знайомих, які сподобалися, але з якими навіть не обмінялися телефонними номерами.

Ми маємо намір давати ще більше ефірного часу для історій молодих, бо нам додали у цьому році ще 30 хвилин ефірного часу і тепер маємо 1 годину 45 хвилин. Точно знаємо, що багато молодих людей дивляться нас або принаймні чули про программу від батьків, бабусь і дідусів. Між іншим, звертаються до нас навіть тоді, коли раптово зникає інтернет–знайомий із соціальної мережі. І в нас є можливості допомогти знайти таких.

— Залучення у проект зірок — це хід заохочення більшого числа глядачів?

— Людям завжди цікаво, що відбувалося чи відбувається з відомими співаками, митцями, письменниками, політиками, публічними людьми. Усі вони, як кожен з нас, колись з кимось зустрічалися, а потім дороги з давніми знайомими чи випадковими розходилися. Наприклад, готуємо до ефіру епізод про те, як медики врятували життя дуже маленької дівчинки. Розпитали зірок, чи були у їхньому житті випадки, коли їх хтось від чогось врятував. Злату Огнєвич, виявляється, у дитинстві, коли вона купалася у шторм і її накрила хвиля, врятував невідомий хлопчик. Співачка йому дуже вдячна, хоча не знає навіть його імені.