Оповідач без претензій

Пригадаймо, що модним прозаїком С.Жадана зробив не лише його безсумнівний талант, адекватний тодішнім очікуванням цілого покоління, а й збіг суто літературних обставин. Серединою 2000–х буйно розквітла молода імітаційна література, коли літератори–початківці з куцого особистого досвіду висновували псевдоґлобальні «відкриття», стаючи у доволі смішну, як дивитися осторонь, позу втаємничених мудреців. Цим грішили більшість Жаданових однолітків–літератів, переважно літературні дівчата. Читати таку прозу було цікаво передусім з медично–діагностичного боку: які перверсії супроводжують народження нового вітчизняного письменства?

Першим із молодих авторів помітив симптоми відхилення саме С.Жадан; в одному інтерв’ю 2003–го він констатував: «Автобіографічність — це хвороба української літератури». І запропонував власними текстами геть відмінний прозовий алгоритм: описувати події не як внутрішньо, а як зовнішньо, візуально пережитий досвід. Як картинки життя, що надаються на прикольну розповідь у дружній компанії — без жодних претензій на світоглядні узагальнення. Такою була рання проза С.Жадана; точнісінько такою вийшла й «БЖД» С.Ушкалова. А оскільки гумор в останнього не сумний, як у Жадана, — читати той дебютний твір було навіть весело.

До всього, обидва автори активно експлуатували раніше украй епізодичні в українській літературі селінджерівські мотиви: комфорт інфантильності та острах перед дорослішанням на тлі жорстокості підліткового світу. Сашко Ушкалов був навіть відвертішим за свого навчителя: «Мені зовсім не хотілося дорослішати» і водночас — «хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціантки». Та й назва його книжки містила приховану алюзію на американського класика: «БЖД» (абревіатура шкільного предмету «Безпека життєдіяльності») — це школа виживання над модерною прірвою у житі, коли персонаж достеменно переконаний, що «до нього нікому немає діла, навіть Батьківщині».

Відтак прозовий дебют Сашка Ушкалова виявився вдалим: у рейтинґу «Книжка року’2007» посів четверте місце з–поміж 138 номінантів, пропустивши вперед лише книжки М.Матіос, В.Шевчука і Т.Малярчук. Та другої збірки прози від С.Ушкалова дочекалися лише цього року: «Жесть» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013).

Структурно новинка нічим не відрізняється від «БЖД», котра була, по суті, такою ж збіркою оповідань, лише сплетених за допомогою простої оповідної фабули. Персонаж–оповідач «Жесті» разом із автором набув деякого життєвого досвіду: він уже не вчорашній старшокласник, а шкільний учитель (та бізнесмен–аматор у вільний від роботи час). Трохи змінилася конфігурація страхів: раніше лякала «секретарка — вагітна растаманка Свєточка», а тепер «целюлітні жінки стали з’являтися йому в снах і вимагати від нього сексу». Що ж до способу думання героя про життя, то він залишився таким самим: «Думав логічно, як вчив їх воєнрук». А вчив той у «БЖД» так: «Кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз».

За шість років головний персонаж–оповідач так і не подолав інфантильних комплексів. Незважаючи на те, що зіткнувся з першим симптомом кризи середнього віку. Цю несподівану психологічну приключку дотепно описано через футбольну аналогію, й оскільки ніхто, здається, досі не змальовував депресію в такий спосіб, уступ варто навести повністю: «Якийсь такий дебільний матч, до завершення якого п’ятнадцять хвилин, при тому, що обидві команди програють з рахунком 0:4, програють і не знають, що їм робити крім того, що спокійно собі програвати й нікуди не рипатись. А попереду на них чекає друга ліга, витоптані газони й порожні трибуни провінційних містечок з кількома десятками місцевих алкашів, розхитані нерви й червона картка з подальшою дискваліфікацією до кінця сезону. А коли дискваліфікація закінчується й починається новий сезон, у якому тобі вже нібито можна грати, ти глухо сидиш на лавці запасних, без жодних надій повернутись на поле, сидиш і дивишся, як по траві бігають вісімнадцятилітні шмаркачі».

В нинішній українській журналістиці панує культ новизни: будь–яка подія мусить виглядати як розвиток попередньої — з виразними якісними змінами на краще/гірше. Стабільність ігнорується, підсвідомо ототожнюється з застоєм. От і молодий рецензент С.Терещенко у відгуку на «Жесть» («Буквоїд», 17.04.2013) вирішив будь–що відшукати «нового» Сашка Ушкалова. Вдалося знайти хіба «більше соціального й екзистенційного смислу». Авжеж, коли оповідь виходить за межі навколошкільного буття (у «БЖД»), соціального, хоч–не–хоч, стане більше. Слово «екзистенція» дійсно зустрічається в обох книжках (наприклад, «всесвітня туга й усі задрочки нашої екзистенції»), але за ним не стоїть ані найменшого відлуння справжнього поняття. У першій книжці персонаж іще здобувся на розпачливий зойк («Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?»), у другій — декларативно відмовляється від шукань життєвих сенсів («от після цього я й вирішив: «Мене із себе не виведеш, не виженеш, не викуриш, не виманиш, хоч димових шашок у мене накидай, а я й тоді із себе не вийду. Надихаюсь смердючого диму й відкинуся. Але там, зовні, мені точно робити нічого. Я себе там не бачу»).

Як не крути, а не виглядає «Жесть» на нове авторське слово, порівняно з «БЖД». Сам автор в інтерв’ю «Україні молодій» (28.03.2013) зізнався, що «у цій книжці відсотків тридцять — з того, що не ввійшло до «БЖД». Решта — «те, що підслухав, те, що підгледів» між іншими, не літературними справами. Тож виходить, що Сашко Ушкалов — автор однієї книжки, поділеної на шість років і дві обкладинки. Причому цей інерційний шлях позначився і певними втратами: менше стало сміху заради сміху — тобто гумору найвищої якості. Підупав тотальний віталізм персонажів «БЖД», про який можна сказати по–бринихівському: «Усі сили організма зібрані в пучок жесті, шоб протистояти різній мерзоті й віроломству грядущого трудодня» (Михайло Бриних. Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013).

Але залишилося те, що згадує Анатолій Дністровий у передмові до «Жесті»: це текст «без слідів незграбних чобіт автора, якими він топчеться на кожній своїй сторінці». Те, з чого ми почали: Сашко Ушкалов — добрий оповідач без претензій на «мораль сєй басні».