Зняти кожуха з Тараса

«Призвание и ничего больше...» чи «Покликання і тільки...»?

Відкриваючи дискусію щодо майбутньої експозиції, яка називатиметься «Тарас Шевченко: Божественне покликання», Дмитро Стус відразу примирливо повідомив, що деякі з зауважень, висловлених і в пресі, і в коментарях на сайті Музею, і в письмових зверненнях, уже враховані. Так, згадка про наро­дження Шевченка таки буде вже у першій залі, яка, за задумом авторів, мала відобразити двохсотлітній історичний контекст України, який передував народженню поета. Підкоригують і концепцію зали з одним–єдиним натюрмортом, яка мала показати Шевченка як передвісника сюрреалізму, і зали з картиною «Катерина» (ідея зобразити Шевченкове бачення України як покритки, звабленої і покинутої зрадливим москалем, зазнала чи не найбільшої критики). Також відмовилися в музеї від ідеї акцентації уваги на перепохованнях інших письменників — від Лесі Українки (оскільки поетка померла в Грузії, в Сурамі, але її тіло одразу було відправлено в Україну, де на 7 день вона й знайшла вічний спочинок) до Василя Стуса (чомусь відокремленого від постатей Олекси Тихого та Юрія Литвина, тіла яких повернулися в Україну разом із ним).

Однак лишилися іще питання, які порушували практично всі, хто брав слово на обговоренні. Зокрема, чому в експозиції дуже тихо звучить тема українського села, яка була визначальною і в долі, і в творчості поета? Чому назви частин експозиції «Призвание и ничего больше...» та «Живопись — моя будущая профессия, мой хлеб насущный» подано російською? Невже в перекладі українською втратиться їхній сенс? Так, це цитати — Шевченко писав російською і розмовляв російською. Так само, як і польською, французькою — але хіба це є визначальним у постаті поета? «Я в силу свого народження в радянський час володію російською, а от нинішні діти не зобов’язані її знати, — критично зауважив екс–директор Музею Шевченка у Каневі Ігор Ліховий. — А як пояснити цей момент китайським чи індійським студентам, які знають українську, але не знають російської? Відбувається маніпуляція свідомістю».

«Коли я очолив музей, переді мною постало завдання зацікавити особистістю Шевченка російськомовний люд і молодь, оскільки українці і так знали і шанували музей», — відповідає на це Дмитро Стус. І, переконаний він, це вдалося. Утім така відповідь не задовольнила учасників громадських слухань.

Новий погляд на Шевченка — з Наполеоном, але без Коліївщини

Звичайно, переосмислення постаті Кобзаря в контексті нової доби необхідне. І має рацію Євген Сверстюк, стверджуючи, що на початку, у 1949 році, музей Шевченка «був створений не для того, щоб ми полюбили Шевченка, а для того, щоб за його допомогою ми полюбили радянський режим», і ця традиція довгий час зберігалася. Водночас можна погодитися і зі співробітником Інституту літератури Олександром Боронем, який радить відходити від «забронзовілого» Шевченка, показувати його стереоскопічно і як людину, і як митця — в різних вимірах.

Однак, обстоюючи необхідність осучаснення у сприйнятті фігури Шевченка, наближенні її до молоді та загалом людей, які, за висловлюванням того ж пана Стуса, «беруть ноутбук, айфон чи айпед, через які переважно й добувають інформацію та ведуть діалог зі світом», дирекція музею, схоже, разом з водою вихлюпує і дитину. Бо, руйнуючи так званий «канонізований народниками його образ, давно затертий зусібіч високими словами», мимоволі можна зруйнувати і присутній на генетичному рівні мікрокосмос українського села, який сформував Шевченка як поета і який снився йому в Петербурзі та на Кос–Аралі. Зобразити Шевченка–денді, Шевченка–новатора, Шевченка–законодавця мод, але втратити народного Шевченка, якого ставили серед ікон. А без цього важко буде зрозуміти і бунтарський дух поета, і крик його душі: «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю». Важко буде зрозуміти взагалі, чому саме цей поет майже два століття вважався в Україні іконою, Пророком з великої літери.

Натомість у концепції оновленої експозиції впадають в око деякі моменти, на які звернули увагу у своїх рецензіях науковець Олексій Толочко та письменник Василь Портяк. «Незрозуміла присутність експонатів, що стосуються Великого князівства Литовського, Яреми Вишневецького, Івана Федорова, перемоги російських військ­ у війні 1812 року, пожежі в Москві і т. ін. Такий самий недолік і в наступних залах — наприклад, у другому — ціла галерея портретів сімейства Енгельгардтів, низка репродукцій (Тропініна, Кіпренського, Ковальової–Жемчугової...)», — пише Портяк. Водночас «анотація згадує Коліївщину, справді серйозний соціальний рух і до того ж, важливий для Шевченка, але зображальний ряд, здається, оминає її цілковито», — зауважує Толочко.

Що це — несвідома недбалість чи некомпетентність авторського колективу, оскільки, як зауважила, презентуючи концепцію, завідувачка науково–методичного відділу музею Тараса Шевченка Тетяна Калініна, над нею «працювали новобранці, які ще не мали досвіду оформлення музейних експозицій»? Чи свідоме намагання «осучаснити» Шевченка, висмикнувши його з «народницького», тобто українського, контексту і перенісши в антураж світського Петербурга, доповнивши російськими цитатами — щоб привернути увагу молоді та «російськомовного люду»? Тетяна Калініна відповіді на це запитання не дала. А більше спитати було ні в кого: нова концепція — не авторська розробка, а «плід колективної думки науково–методичного відділу музею», запевнили всіх.

Такий «колективний творчий експеримент» на підвалинах одного з головних музеїв країни обурює фахівців. «Концепція не може бути без авторства, — наполягає Ігор Лиховий. — А то виходить, як у репризі Райкіна: один пришивав комір, другий — лацкан, у результаті піджак вийшов такий, що носити не можна, а спитати — ні з кого».

Скляні намиста для індіанців

Бурхливі дебати, які тривали п’ятничного вечора більше трьох годин, так і не дали відповіді і на запитання, яким побачать відвідувачі головний Шевченківський музей у березні наступного року. «Ми днями зберемо науково–методичну раду, яка постарається врахувати те, про що сьогодні йшлося, і після цього передамо концепцію на затвердження Міністерству культури України», — резюмував Дмитро Стус. Правда, наскільки будуть враховані часом діаметрально протилежні думки, висловлені в рамках слухань, невідомо. «Обговорюватися (і затверджуватися!) весь обсяг зазначених матеріалів може лише колом фахівців, а не громадськості, представники якої часто не мають фахової освіти, претендуючи на формування суспільної думки й своєрідну приватизацію самої постаті Тараса Шевченка», — висить на тому ж сайті офіційна відповідь музею на критичну рецензію Василя Портяка.

Найгірше, що хоч концепція «сира», але поспішати треба. Ювілей — уже за чотири місяці. «У нас експозиційне обладнання зовсім застаріле, триває ремонт приміщення, треба щось робити, — поділився проблемами Дмитро Стус. — Замовником робіт виступає Кабінет Міністрів, однак грошей іще немає. І якщо мені гроші виділять у грудні, то я їх не візьму, бо фізично не зможу їх освоїти».

Питання «що ж буде, якщо нічого не буде» зависло в повітрі. Експерти припускають, що гроші надійдуть «в останній момент» або й на початку наступного року, відтак їх авральними методами почнуть освоювати, щоб до початку березня нашвидкуруч завершити ремонт, підмарафетити будівлю і змонтувати нову експозицію.

Мимоволі спадає на думку ще одна сумна «шевченківська» епопея — з музеєм поета в Каневі. Тоді, у 2010 році, корпорація «Укрреставрація» повідомила, що треба ще півроку, щоб закінчити всі роботи. Але потрібно було «вкластися» до Дня Незалежності, тому почали прискорювати роботи. В результаті потім було відкрито кілька кримінальних справ проти підрядників, які фізично не спроможні були дотриматися технологій. А нині співробітникам Канівського музею знову доводиться вести боротьбу з грибком, який окупував музейні приміщення. Цікаво, що обидва проекти реконструкції музеїв — і в Каневі, і в Києві — розробляла архітектор Лариса Скорик.

Нині фахові музейники радять не поспішати з кардинальним оновленням Національного музею Шевченка, а ґрунтовно продумати це питання, залишивши в експозиції попередню концепцію, лише частково осучаснивши її. Щоб не довелося потім хапатися за голову.