Інваліди як взірець для здорових

Рік тому їм стоячи аплодував весь світ. Паралімпійська збірна України в Лондоні завоювала 84 медалі, з яких 32 — золоті, посівши четверте місце в загальнокомандному заліку. Британська служба Бі–Бі–Сі в одній зі своїх програм охрестила виступ українських спортсменів з обмеженими фізичними можливостями «революцією». Але мало хто за кордоном здогадувався, яким тернистим був шлях українських паралімпійців до п’єдесталу пошани. Щирі сповіді цих атлетів лягли в основу книжки Людмили Даєр «Неможливе — можливо», яка побачила світ у видавництві «Фенікс». Щоб її написати, авторка кинула престижну роботу і повернулася з Лондона в Україну.

Щоб написати книгу, звільнилася з роботи

Людмилу Даєр можна було вважати улюбленицею долі. У 25 років вона отримала запрошення на роботу менеджером з роботи з клієнтами британської авіакомпанії Бі–Мі–Ей. «Літала по всьому світу, спілкувалася з людьми, укладала контракти, мріяла про кар’єру, яка була у розквіті. І, на мій превеликий сором, я тоді зовсім не знала ні про наших спортсменів, ні про паралімпійський спорт загалом», — згадує вона.

Виступ української паралімпійської збірної в Лондоні в прямому сенсі перевернув її життя. «Скільки разів протягом ігор я піднімала слухавку у своєму офісі в лондонському «Хітроу» й чула: «Did you seeit? (Ти це бачила?!) Бачила приголомшливі виступи твоєї української збірної?! Вони беруть одну вершину за іншою і встановлюють усе нові рекорди! Як їм це вдається? Які секрети таких дивовижних виступів? Це просто неймовірно! Про їхні досягнення обов’язково має вийти книга!» — написала згодом Людмила Даєр у передмові. А тоді, одразу після Паралімпійських ігор у Лондоні, вона написала заяву на звільнення, зняла всі свої заощадження і повернулася в Україну — писати книжку.

Це був перший белетристичний досвід пані Людмили. Досі вона жодного разу не бралася за перо. Так само як не мала жодного уявлення, де шукати героїв своєї розвідки. Знайшла телефон «Інваспорту», довго пояснювала, хто вона і що їй треба. Їй допомогли знайти номери чемпіонів. З кожним вона поговорила по телефону, потім їздила на зустрічі, довго спілкувалася.

На здійснення мрії пішов рік, але Людмила не шкодує ні витраченого часу, ні зусиль, ні коштів. «Коли я бачила їхні виступи в Лондоні, я не раз говорила собі: «Це неможливо!» Люди незрячі, без рук, без ніг чинили такі подвиги! Мені просто захотілося, щоб про них дізнався світ», — каже авторка.

...А щоб надрукувати — продала власну машину

Із 24 золотих медалістів на пропозицію розповісти про себе відгукнулися двадцятеро. Двадцять історій боротьби з хворобами, присудами медиків і суспільства, зрештою — із самим собою, своїми хвилинними слабкостями, розчаруваннями, страхами. «Багато хто насторожено сприйняв пропозицію стати героєм книги. Але коли я почала їм говорити, що ця книжка допоможе й іншим повірити в себе, вони відкривали душі», — розповідає Людмила.

Повчитися тут і справді є в кого. Наталя Прологаєва після ДТП, отримавши кілька переломів хребта, лишилася паралізованою сама з двома маленькими дітьми, молодшому з яких на той момент було лише два роки, а старшому — чотири. Але, навчившись жити у інвалідному візку, вона знову знайшла себе у змаганнях на воді.

Андрій Калина народився без руки, його матері настійливо радили залишити хлопчика в пологовому. А тепер його навіть повносправні майстри плавання не можуть обігнати. Андрій попросив опублікувати в книжці звернення до батьків таких дітей, як він: не треба захищати дітей, не треба їх опікати — дайте їм розкрити свій потенціал. Не вбивайте мрій своїх дітей!

25–річному легкоатлетові Юрію Царуку від народження поставили невтішний діагноз — дитячий церебральний параліч. Однак заняття спортом поставили його на ноги. І хоча Царук тримається на них, як і раніше, невпевнено, на біговій доріжці він дасть фору багатьом фізично здоровим людям.

Такий самий діагноз і у Вікторії Савцової — до двох років вона навіть не ходила. Батькам сказали, що дівчинка ніколи не буде жити самостійним життям. Але батьки повірили в неї та віддали в секцію плавання. І в 14 років Віка стала наймолодшим переможцем Паралімпійських ігор.

А Андрій Голівець прийшов в «Інваспорт» у 42 роки, маючи дві роботи й сім’ю, яку потрібно годувати. За рік він піднявся на найвищий щабель п’єдесталу пошани у штовханні ядра.

«Ця книжка не лише для паралімпійців, вона — для кожного. Я хочу, щоб читачі зрозуміли, що неважливо який вік, який діагноз і що кажуть люди навколо. Якщо ви цього хочете — відкривайте себе, ідіть до своєї мрії, будьте щасливими незалежно від того, які у вас можливості, бо насправді вони безмежні», — переконана Людмила Даєр.

Варто зазначити, що всі витрати на написання і публікацію книги Людмила взяла на себе. Коли не вистачило грошей на друк — продала власний автомобіль «Ауді». За власні кошти побувала в багатьох містах України, презентуючи видання і розповідаючи про його героїв. Зараз Даєр мріє про те, щоб перекласти книжку англійською і видати її в Лондоні. Для цього повернулася до Британії. «І за переклад, і за друк потрібно платити, заощадження закінчуються, а другої «Ауді» в мене немає», — зітхає авторка.

Спорт — чи не єдина сфера, де люди з обмеженими можливостями можуть реалізуватися

Книга «Неможливе–можливо» зосереджена в першу чергу на особистостях спортсменів. І якось за кадром лишилася думка, що успіх наших атлетів–інвалідів можна було спрогнозувати. По–перше, свої плоди принесла система фізичного виховання і спорту для людей з обмеженими можливостями «Інваспорт», розроблена Паралімпійським комітетом ще в 1993 році. Відповідно до неї, тепер у кожній області України є принаймні одна школа, яка надає дітям–інвалідам можливість займатися спортом — від волейболу та легкої атлетики до плавання. А умови й програму підготовки спортсменів у Національному паралімпійському центрі в Євпаторії експерти визнають одними з найкращих у світі — спортивні функціонери зі США, Великої Британії, Австралії та інших країн — паралімпійських лідерів звертаються до України з проханнями про обмін досвідом.

А з іншого боку, паралімпійський спорт — практично єдина сфера, де людина з обмеженими можливостями може реалізувати себе в Україні. Суспільство досі лишається закритим для тих, хто не такий, як усі. Ця книжка змушує трішки іншими очима подивитися на людей, які нас оточують. І зрозуміти, що ті, кого ми називаємо інвалідами, жаліємо їх, — можливо, де в чому кращі за нас.

«Я хочу, щоб прочитавши цю книгу, кожен хлопець чи дівчина, які мають проблеми зі здоров’ям, які не бачать, які не ходять, — щоб вони знайшли в ній джерело енергії для подолання бар’єрів, що існують між ними і суспільством, для виходу з соціальної ізоляції. А для здорових, яких зламало життя і які втрачають віру в можливість подолати труднощі, хай це стане прикладом, як можна не чекати від когось вирішення твоїх проблем, а самому робити неможливе — можливим», — каже президент Паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич.