Олексій Душка: Вчимо людей самозахисту

Наші журналісти і режисери — стаханівці

— Олексію, що відповідаєте на закиди тих, хто каже, що пробуєте ефірами «Території обману» залякати глядачів?

— Щоб мати змогу себе убезпечити, треба знати, звідки очікувати небезпеку. Навіть імпульсивні глядачі можуть подивитися програму про неякісне взуття чи одяг і зрозуміти, на що при купівлі такого товару варто звертати увагу, до чого прискіпливо придивлятися і яким словам продавців вірити. Ми видаємо інформацію у телеефірі й на сторінці у «Фейсбуці». Отримавши порцію фактажу, допитлива людина самостійно може продовжити пошук інформації з питання, що для неї найцікавіше і найактуальніше. А хто боїться — хай продовжує боятися. А ті, хто хоче жити краще і знає, що має не лише обов’язки, а й права, зокрема споживацькі, дивляться програму і вчаться захищати себе і свої родини від недобросовісних виробників і продавців.

— Скільки людей роблять проект i впродовж якого періоду готують кожну програму? У 45 хвилин встигаєте вмістити, наприклад, два повноцінні розслідування (про отруєння–переїдання цукерками на Чернігівщині та роботу нелегального цеху з виробництва печива на київському заводі ім. Антонова), спілкування з медиками, експертами, прокурорськими працівниками і дівчатами зі співочого гурту «Гарячий шоколад» та спортсменкою Яною Клочковою, відвідування пасіки, проведення лабораторних дослідів.

— Наша команда — це 6 прекрасних журналістів. Усі, хто робить сюжети, працюють у нас на постійній основі. Ще до нас зазвичай приходять стажери. Ми постійно практикуємо «вливання нової крові». Конкретно, хто що робить, сказати не можу. Бо, найперше, «здам» своїх людей виробникам, які будуть знати, хто до них прийде і про що запитуватиме.

Ми маємо вкладатися у чіткі терміни. Наші журналісти і режисери — усі, як один, стаханівці. Тому що обробляють дуже великі обсяги матеріалу. Але найскладніше — знайти: розпитати, дослідити, проникнути у ролі «свого» у той же нелегальний цех iз виробництва солодощів чи влаштуватися працювати у магазин, де продають неякісне взуття, щоб записати на відео вказівки керівництва продавцям iз приводу продажу й обміну «одноразових» черевиків. Одна програма готується приблизно 3 тижні, плюс монтаж. Частина журналістів займається темою одного випуску, частина — працює уже над наступним. Інакше ми б не встигали виходити в ефір.

Ми відразу плануємо кількість програм, які мають вийти у сезоні; робимо для себе блокові підсезони «весна–літо» і «літо–осінь» або «осінь–зима» (залежно від рішення менеджменту).

«Є різний ступінь заглиблення в інфотеймент»

— Як команда позиціонує для себе проект, в якому глядач бачить сплетіння різних тем, напрямів і жанрів?

— Коли глядач мав два–три телеканали, було простіше із визначенням жанрів і позиціонуванням. Тепер, коли у глядачів є можливість дивитися 30, 40 і 100 каналів, їх увагу варто чіпляти чимось не надто стандартно–класичним. У першу чергу, наша програма — проект споживацьких досліджень і розслідувань. Ми і «лякаємо» (наївшись цукерок, діти потрапили у лікарню — це страшно, але ця історія сталася), і розважаємо (готуємо домашні солодощі з поп–співачками), і радимо, як уберегтися від небезпеки. Якщо прибрати якісь розважальні моменти, глядачеві буде психологічно важко дивитися наші програми.

— В інфотейменті, стилі розважання, особисто вам як журналістові комфортно?

— Вважаю, в одній програмі можуть поєднуватися споживацькі розслідування, дослідження, розважальна журналістика. Є різний ступінь заглиблення в інфотеймент. Сподіваюся, на екрані наш спосіб подачі тем виглядає органічно.

Мені як журналістові імпонує розважальна журналістика теж. Мені комфортно, мабуть, у будь–якому інфотейменті.

— У програмі журналісти часто зачіпають бізнес–інтереси виробників та імпортерів різних груп товарів: солодощів, м’ясних виробів, одягу, взуття тощо. Чи ті, хто вважає себе ображеними сюжетами «Території обману», часто висувають офіційні претензії? Чим усе закінчується?

— Спочатку на каналі була якісна програма розслідувань «Особиста справа». Потім вирішили виокремити споживацькі теми в окремий телепроект — і з’явилася «Територія обману». Вважаю, що існування такої програми — це дуже сміливе рішення менеджменту. Адже канал «харчується» з реклами, яку дають виробники й експортери. А в нашому ефірі: «Давайте, хлопці, правду про виробників товарів!..»

Усі сюжети про товари у нашій програмі — це правда. Ми, журналісти, її розповідаємо. Звичайно, усі епізоди до того, як вони вийдуть в ефір, переглядають юристи каналу і вказують на можливі ризики.

Ми виходимо щосереди, а четверги я називаю для себе днями «Позвоні мне, позвоні...» Дивним чином мій номер телефону стає відомим усім, кого ми називали у черговому випуску, мені телефонують і розповідають, що сюжети про них ми якось не так подали, «непрофесійно». А ми лише порівняли, які стандарти якості існують у Європі, а які — у нас, що дозволено додавати у продукти у них, а що — в Україні. Ми якийсь жартівливий експеримент провели (наприклад, приклеювали кухонну плитку, як клеєм, розчиненими цукерками), а нам кажуть: «Как так можно?!» Зрозуміло: подивився наш сюжет гендиректор Іван Іванович, який на своєму підприємстві цар і бог, на «Лексусі» їздить на червоне світло, а якісь хлопчаки побігали — і розповідають про безлад у його вотчині чи про продукцію, яка не відповідає заявленим стандартам. Цей чоловік грізно телефонує і не церемониться: «Ми знайдемо на вас управу!» Нам присилають претензії. Але левова їх частка — з юридичної точки зору безпідставні. У деяких випадках доводиться серйозно захищатися. Це робить канал.

Не дозволяй себе обманювати!

— На «Інтері» споживчий «Знак якості» показували у денний час. Чому «Плюси» вирішили зробити «Територію обману» вечірньою?

— У нас інший глядач, активні­ший за своєю суттю. Принаймні ми так вважаємо, що він саме ввечері шу­кає програму для перегляду на ТБ. Удень люди хочуть іншої інформації, ніж про смерть від бутулізму чи вибухи консерв. Ми напружуємо! Наша програма підштовхує глядачів до дій: «Ей, вставай, зроби для себе життя кращим! Не дозволь себе обманювати!» Не ми вигадали, що порятунок того, хто тоне, — власне у його активності. Ми лише вчимо самозахисту у споживацькій сфері.

— Поширюєте у маси споживацьку культуру?

— Якщо закони в Україні більшою мірою захищають виробників, а не споживачів, ми всі маємо впливати на ситуацію гаманцем: купувати якісні товари. Звичайно, можна звертатися до прокуратури чи міліції. Але всі ми знаємо, що заяви губляться, факси не доходять... Тому ми спілкуємося безпосередньо зі споживачами, підвищуємо їхній рівень культури споживання. Кажемо: «Друже, ти зайшов у магазин, не бери все те, що потрапляє під руку найперше. Подивись написи, порівняй, дізнайся». Якщо споживачі не просто скуповуватимуться у магазинах, а вибиратимуть — виробники змушені будуть підвищувати якість своєї продукції. Це ринкові відносини.

Є різниця, коли у ковбасі 90 відсотків м’яса і 40. Але обидві називаються «ковбаса». Нам пояснюють: це для багатого населення, а це — для бідного. Й обманом це ніхто не називає. Бо закон дозволяє так чинити. Ми ж хочемо, щоб споживачі розібралися в усіх споживчих хитросплетіннях.

Здається, люди — завдяки нашій програмі також — прискіпливіше ставляться до вибору товарів. До речі, коли я втомлююся від напруженої роботи, в мене опускаються руки, щоб збадьоритися, кажу собі: культура споживання росте!

— Ви у кожній програмі активно відсилаєте глядачів на сторінку програми в соціальній мережі. Не вважаєте, що таким чином розгублюєте частину старших глядачів?

— Таке посилання — це хід у майбутнє. Американський, французький, німецький досвіди свідчать, що глядачі активно знаходять телеконтент через iнтернет. Можливо, колись українське телебачення для визначення рейтингів використовуватиме не лише піпл–вимірювання, а враховуватиме і перегляди в інтернет–мережі. Можливо, глядачам пропонуватимуть за певні гроші пакети улюблених телепрограм. Це б дало змогу робити якіснішим телебачення і почуватися телебаченню вільнішим (від рекламодавців, політики тощо).

— Чому особисто вас як споживача навчила «Територія обману»: де і які продукти чи товари купуєте?

— Я скуповуюсь у звичайних магазинах. Коли три роки готуєш споживацькі теми, вже маєш неабиякий запас знань про товари.

Після програми про одяг вирішив з’їздити на ринок подивитися куртку. Яка мені на перший погляд сподобалася — коштувала 1200 грн. У магазині я подібну бачив за 700. Коли вивернув товар — зрозумів, що в магазині вона б коштувала 500. Спробував застібнути —«блискавка» не застібається. Десь у Європі у такій ситуації ціна б цього товару відразу впала мінімум на 40 відсотків. Мене задобрювали 50 гривнями знижки. Не раз доводилося мимохідь чути, як продавці потенційному покупцеві пояснюють: «Вам не підходить — підшиєте», «Там треба ретельно відпрасувати», «Укоротите». Не треба піддаватися на вмовляння продавців. У нас ще часто ситуація, навіть у магазинах, виглядає так: «Приходь, лох, я на тобі зароблю!»

Я ніколи не сварюся з продавцями. Але щоразу знаю, чого хочу і за які гроші. Звичайно, потрібен час, щоб попередньо вивчити ринок потрібного товару.