Ювілей по–гусарськи

Народному артистові України Лесеві Задніпровському на брак топ–ролей узагалі і в Театрі Франка зокрема скаржитися гріх. Після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенка–Карого він дебютував у Російській драмі в «Лихові з розуму» в ролі Скалозуба, а в Українській драмі першою виставою стала «За Сибіром сонце сходить», де актор зіграв Кармелюка. Для бенефісу з нагоди ювілею (60–річчя Задніпровський відсвяткував влітку) він міг обрати вистави «Назар Стодоля» чи «Фредерік, або Бульвар злочинів», в яких його виразні герої можуть на рівних конкурувати один з одним. Пригадується, з нагоди свого 50–річчя Лесь Михайлович так і зробив, запросивши своїх шанувальників на вже відшліфовану у репертуарі виставу «Я, Генрі ІІ». Цього ж разу на честь ювілею він вирішив перегорнути нову сторінку в творчості, заявивши прем’єру вистави «Дами і гусари». Спектакль за п’єсою польського драматурга галицького походження Олександра Фредро, датованою дуже знаковим для історії 1825 роком, поставив режисер Юрій Одинокий.

У Задніпровського тут — роль Майора, красеня–мужчини і свідомого холостяка, у житті якого приказка «сивина в бороду» — точніше, в шевелюру — так і не мала відомого продовження. Йому дуже комфортно у товаристві таких же гультіпак різного віку, які «нарешті здихалися остан­ньої спідниці» і прекрасно почуваються у Майора в маєтку, розважаючись застіллями та полюванням. Отож, коли стало відомо, що до Майора під’їжджають три його кузини з покоївками та племінниця — реакція жінконенависників була відповідною. Але діватися нікуди... У жіночої команди — своє завдання: одна із сестер, пані Оргонова (Людмила Смородіна), мріє видати за кузена свою доньку Зосю (Анжеліка Савченко). Захоплення Майора у сімейний полон було продумано до найменших дрібниць: Зося привезла власноруч спечені тістечка, за наказом матусі слухняно продемонструвала свої вокальні таланти, а тітоньки з готовністю розповіли, як прекрасно малює племінниця (мовляв, суддя навіть носом фарби розмазав — так йому хотілося понюхати намальовані квіти). Ось тільки перепоною для реалізації мети пані Оргонової, яка хотіла для своєї доньки гарного чоловіка, а для себе — безбідного життя, були самі головні герої: Зося, яка не хотіла заміж за Майора, бо кохала поручика Едмунда (Назар Задніпровський), і сам Майор, у плани якого одруження ні із Зосею, ні з будь–ким іншим точно не входило... І хоча перша дія закінчується тим, як ці двоє щиро ридають перед неприйнятною для обох перспективою, на шляху до душевного комфорту їм доведеться подолати ще чимало перешкод.

Романтична історія надихнула на відповідний лад і художників спектаклю Олексія Вакарчука та Катерину Корнійчук. Костюми героїв наче зійшли з обкладинок мод тогочасних журналів. А на сцені навіть встановили справжній фонтан.

Свій щирий внесок у бенефіс Задніпровського зробили і його партнери по спектаклю — всі працювали «з вогником», а особливо герой Анатолія Гнатюка, такий собі пан Гжегож. Звісно, не лише через те, що він показував панянкам, як влаштовують салют, після чого вийшов увесь у сажі, чим неабияк повеселив публіку. Гнатюк ще раз продемонстрував, що й другорядна роль при розумній подачі може стати однією з найвиразніших у виставі.