Євген Нищук у виставі «Прекрасний звір у серці».
Поетичні вистави — річ для сучасного театру не вельми вдячна. Касу вони, як, приміром, комедія ситуацій, точно не наповнять, а зусиль від виконавця потребують у рази більшi. На щастя, деякі театри і актори на ці очевидні речі намагаються не звертати уваги. Так Євген Нищук презентував свою чергову моновиставу, цього разу — за поезіями Миколи Вінграновського. Прем’єра вистави «Прекрасний звір у серці» відбулася у місті Валка (Латвія), її вже показали у Львові й днями — в Київському «Сузiр’ї».
Поетичні твори, що лягли в основу спектаклю, належали до різних років і жанрів, але це ніяк не завадило режисерові Олексію Кужельному скомпонувати її у хронологічному порядку. І тут якнайкраще прислужилася ідея сценографії (автор — також пан Кужельний). Євген Нищук починає виставу... всередині прозорої півсфери. Одягнений в трико тілесного кольору, він — наче новонароджений, що має пройти випробування світом, пізнати його складні закони, розчаруватися, закохатися, радіти, сумувати, переживати, щоб серед мільйонів стежок знайти свій шлях.
Під час вистави прозора півсфера, цей дуже вдячний для художнього осмислення предмет, перетворюється то на розбурханий човен, то на казан, то на планету, яку мусять тримати на своїх плечах титани, яким, безумовно, був і Вінграновський. Ще один елемент, котрий дуже активно прислужився як сценографії, так і концепції самої вистави — довжелезні гнучкі дроти. З них Нищук–Вінграновський моделював різні фігури, що допомагали глядачам потрапити то в часи розвиненого соціалізму, а то й опинитися під дверима аудиторії, в якій молодий поет складав вступні іспити. Час від часу ці дроти вказували і на тяжкі творчі муки Вінграновського: викручуючи химерні контури, актор наче ілюстрував знамениті рядки Анни Ахматової про те, як ростуть вірші.
У спектаклі звучать поезії «Прийшла моя пора, ти чуєш море?», «Мій народ», «Душа наїлася і бреше», знайшлося місце і для спогадів Вінграновського про Олександра Довженка, якого він вважав своїм учителем.
Незважаючи на те, що «Прекрасний звір у серці» — вистава поетична, її повноправними складовими стали також і музика (автор — Тетяна Шамшетдінова) та пластичне вирішення (хореограф — Олексій Скляренко). Звуки — поетичні й музичні — та рухи у спектаклі існували як єдине ціле.
Оце і все… Услід мені візьміть
Багряну орхідею у відерці…
Ви чуєте? Ви чуєте — він спить!
Він спить, мій звір! Прекрасний звір у серці!
«Нищук — один із небагатьох акторів, які поєднують у собі молодість і мудрість, природну романтичність і достовірність існування у світі поетичних образів», — вважає Олексій Кужельний. І робота актора у цій виставі доводить, що це справді так.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
