Анатолій Різниченко у своєму службовому кабінеті. (Олексія МАЗЕПИ.)
У службовому кабінеті Анатолія Різниченка — наче в бібліотеці. Медичними довідниками і надто свіжими спеціалізованими журналами заставлені шафа і всі полиці. Причому вся ця література ним ретельно перечитана з олівцем. «Треба ж бути у курсі останніх тенденцій у пульмонології, кардіології і курортології, — пояснює ветеран, — я ж відповідальний у Центрі за планування науково–практичних конференцій. Та й це вже звичка — професійне самовдосконалення».
Так само дбає мій співрозмовник і про свою фізичну форму. Раніше цiлий рік купався у морі, з часом ранкове навантаження звузив до пробіжки («треба в усьому знати міру») на Медвідь–гору. Нині ж обов’язковою є щоденна ходьба на свіжому повітрі — неодмінно щонайменше тридцять тисяч кроків.
Коло нинішніх посадових обов’язків Анатолія Івановича, до слова, заслуженого лікаря України, — проведення щомісячних тематичних лекцій для відпочивальників Центру, науково–практичних конференцій і консультацій. «Раніше лекції стосувалися переважно лікування бронхіту і бронхіальної астми. Нині ж на перший план виходить обструктивна хвороба легенів. Даються взнаки паління цигарок, забруднення довкілля, ослаблення імунітету. Людина дедалі більше стає беззахисною навіть перед тими вірусами і мікробами, що є в її організмі», — каже лікар Різниченко.
Досі до пана Анатолія приїжджають на консультації нові і колишні пацієнти звідусіль — ближнього і дальнього зарубіжжя, приміром Німеччини і Швейцарії. Причому як пересічні громадяни, так і доволі відомі особи. Скажімо, позаторік до нього навідувалась давня пацієнтка, екс–прима Большого театру Олена Образцова. Свого часу пан Різниченко курс санаторного лікування особисто призначав радянським міністрам оборони маршалам Сергію Соколову і Дмитру Язову, маршалу Володимиру Толубку, адміралу Сергію Горшкову, письменнику Костянтину Симонову, публіцисту Тимуру Гайдару та ще декільком тисячам людей, що в минулі десятиріччя користувалися послугами провідної оздоровниці оборонного відомства на кримському Південнобережжі.
Ясна річ, у лікарській практиці пана Різниченка траплялось всяке. Узяти хоча б історію з останнім міністром оборони СРСР Дмитром Язовим. «Не буду надто деталізувати, — продовжує далі Анатолій Іванович, — просто в нього я діагностував одну недугу, про яку йому раніше ніхто не говорив. Призначив курс лікування і відповідно до нього режим харчування. Про все це доповів начальнику санаторію, той у свою чергу — професору–генералу із головного військово–медичного управління, який тоді теж у нас відпочивав. Мій діагноз виявився у підсумку правильним, одначе генерал через начальника порадив мені... більше «не демонструвати свою вченість перед міністром оборони». Виявляється, попередній діагноз Язову підписали дванадцять професорів, а тут, бачите, розумник із якогось санаторію знайшовся».
Зі своєю майбутньою професією Анатолій Іванович визначився ще в ранньому дитинстві. «Учись, Толю, — повторював йому батько, — станеш такою поважною людиною, як наш Павло Андрійович». Павлович Андрійович працював фельдшером дитбудинку у їхньому селі Чаплі, що на Дніпропетровщині. Навіть у будні завжди ходив у костюмі і носив краватку, чим разюче вирізнявся з–поміж інших жителів села. Проте найбільше враження на сільського хлопця справили досі не бачена чистота і порядок у фельдшерському кабінеті, куди якось привів його батько.
1946 року Анатолій вступив до фельдшерсько–акушерської школи у Дніпропетровську. Пізніше навчався у Київському військово–медичному училищі, служив офіцером–медиком у авіачастинах на Далекому Сході. До Ленінградської військово–медичної академії його зарахували тільки з... четвертого разу. «На першій мандатній комісії мене питають: «Із якої області родом ?» — « із Дніпропетровської. — «Отже, на окупованій території був? — «Був». Далі генерал, голова виїздної комісії, просить мене назвати прізвище голови нашої сільської артілі при німцях. Я завагався. Тому мої документи завернули — не допустили до вступних іспитів. Після цього я тричі марно писав Ворошилову (голові Президії Верховної Ради СРСР. — Авт.). І тільки після смерті Сталіна всі проблеми на іспитах щезли», — каже чоловік.
Того московського генерала, що «зарубав» молодого офіцера на мандатній комісії, геть не цікавило, як, власне, родина Різниченків пережила німецьку окупацію, точніше — дивом уціліла. Це теж варте окремої розповіді...
Із наближенням радянських війск восени 1943 року німці наказали селянам готуватись до евакуації на правий берег Дніпра. Команди польової жандармерії прочісували двори, зганяючи людей до визначених місць дніпровської переправи. Тих, хто все ж ослухався, розстрілювали просто на подвір’ї. Тож народ ховався, де бачив. Різниченки з дітьми (в Анатолія тоді була вже молодша сестра Тося) сховались у порослому колючою дерезою льосі на задньому дворі. Туди забіг і їхній пес Султан. «Чуємо, — поринає в спогади Анатолій Іванович, — десь поблизу зашкварготіли німці. Через щілину я добре угледів, як на сонці виблискували алюмінієві напівмісяці у них грудях.Зайшли до хати, обійшли її знадвору. А потім повернули в наш бік. Наблизитись далі жандармам завадив чагарник. Натомість вони спустили з повідка свою чорну вівчарку. Вона легко пробрались до нас. Ми від страху принишкли, притиснулись до стінки. Але вівчарка на нас уваги не звертає, а зиркає тільки на нашого Султана. А той на неї. Скільки це тривало — не знаю, здавалось, цілу вічність. Я лише відчув, як мурашки пробігли по спині. Німці, швидше за все, квапились, відтак швидко покликали вівчарку назад. А та, уявіть собі, не зронивши ні звуку, розвернулася й спокійно полишили нашу рятівну схованку...
Цю неймовірну історію я нещодавно розповів одному знаному кінологу. Той пояснив, мовляв, вівчарка, швидше за все, була сукою, а наш пес — протилежної статі. Можливо, «німкеню» натаскували винятково на людей, а в нашому випадку вона стикнулась віч–на–віч із псом і через почуття до нього «дезорієнтувалась». Усі наші неприємності того осіннього дня закінчились тим, що німці хлюпнули чимось займистим на стіни нашої хати і чиркнули запальничкою. Хата спалахнула, мов свіча. Зимувати нам довелось у нашвидкоруч облаштованій землянці».
Окремими, найбільш емоційно забарвленими епізодами закарбувася у пам’яті мого співрозмовника і страшний 1933 рік . Значно пізніше ці епізоди закріпились ще й розповідями матері Анатолія Івановича...
Чаплі налічувало близько вісімсот дворів і простягнулось уздовж лівого берега Дніпра. Батько Анатолія мав інвалідність, але все одно працював у лісгоспі, мама — в колгоспі. Трирічний Толик — їхній первісток і на той час єдина дитина. «Узимку, коли закінчились усі їстівні припаси, — згадує мій співрозмовник, — на горищі натрапили на висохлу шкіру теляти, яке невідомо коли здохло. Мама порізала шкіру на дрібні шматочки і готувала з них щось на кшталт відвару. Якось протягнули до весни. А навесні з’явилась зелень, зокрема козельки, як у нашому селі їх називали, і калачики. Корінці цих рослин промивали водою і так сирими жували. Вони були з солодкуватими присмаком. Ще солодшим був цвіт акації. Це для нас узагалі був делікатес. А ще мама збирала кінський щавель, ще якусь зелень і несла на продаж до міста. Для цього їй довелось робити великий гак, приблизно двадцять кілометрів в один бік. Інколи на виручені гроші вдавалось придбати у Дніпропетровську якихось круп чи висівок. Окрім того, мама носили на дальні хутори на обмін щось із домашнього краму. Залишить бувало одного мене у хаті. І повертається тільки надвечір, а я весь цей час на підвіконні так і стою...
Пригадую ще, як до нас приходили люди з ломиками і довжелезними металевими прутами. Вони штрикали ними землю в городі. Біля нужника у глибокій ямі у нас був закопаний майже весь урожай картоплі. Мама мені тоді наказувала: «Ти ж дивись, Толю, нікому не кажи про це». Але активісти–комнезамівці нашу схованку все одно знайшли. Геть усю картоплю звідти вибрали і вивезли на залізничний полустанок поблизу Синельникова. Але нікуди звідти відправити не встигли, бо несподівано вдарили морози, і вся картопля там просто неба замерзла. Із моєї рідні від голоду 1933 року вмер дідусь по матері. Перед очима й досі картина: його худе і витягнуте тіло — він був високого зросту — лежить на землі під вікнами нашої мазанки»...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
