Оголошено переможців XV Одеського кінофестивалю
Під час закриття фестивалю у Києві 20 липня журі XV Одеського міжнародного кінофестивалю оголосило переможців. >>
Кадр з фільму «Лука». (з сайта luka–film.com.)
— Вікторіє, чи вдалося вам у цей приїзд до Києва побувати в Театрі Франка, де ви колись працювали? Що дивилися?
— Цього разу вистави, на жаль, подивитися не вдалося — за лаштунками спілкувалася з друзями. Зі своїми колегами і з однокурсниками я намагаюся підтримувати стосунки... Але, знову ж таки, мало часу для цього. Ми всі перетинаємося якимись пунктирами. «Привіт–привіт», «бувай–бувай». Це, звісно, не радує. І в Києві, на жаль, немає місця, де б збиралися актори, щоб побачитися одне з одним, поговорити.
— А яким пригадується час, коли ви служили в Театрі Франка? Чи вже й забули той відрізок своєї кар’єри?
— Нi. Як можна таке забути?! Відчуття, коли ти виходиш на сцену з такими прекрасними партнерами, з метрами — це незабутньо. Я сподіваюся, мені багато чому вдалося навчитися у Богдана Ступки, це величезна насолода — спостерігати за тим, як він працює. Я коли працювала в Театрі Франка — завжди дивилася за лаштунками виставу «Тев’є–Тевель». І кожного разу Ступка був новим і неперевершеним. Протягом роботи в Театрі Франка мені як актрисі на запитаність було гріх скаржитися. Я була задіяна і в «Житейському морі», і в «Шельменку–денщику»... Це були епізоди чи танці, але я працювала дуже багато. До речі, з видатними «франківками» Наталією Лотоцькою, Ларисою Кадировою, Нонною Копержинською мені пощастило працювати в телефільмі «Царівна», це моя перша картина. А потім Наталя Лотоцька запропонувала спробувати себе в конкурсі — Театр Франка саме набирав акторів.
— Які стосунки у вас сьогодні з австрійським театром?
— Для австрійського театру я лише глядач. Для того щоб бути присутньою там професійно, потрібно володіти німецькою на більш високому рівні, ніж володію цією мовою я.
— Ви намагалися потрапити до театру як актриса?
— Ні. Я володіла інформацією і розуміла ситуацію. Актори–іноземці там можуть працювати лише в кіно. Та й то в ролях іноземців, оскільки ми говоримо з акцентом. Стабільна кар’єра там для нас там неможлива.
— А ви розмірковували над тим, що, якби не поїхали з України, ваше творче життя було б значно динамічнішим, активнішим?..
— Склалося так, як склалося. Адже кар’єра вибудовувалася б не лише від мого бажання, а й від можливостей, від стану кіно, театру... Коли я працювала на сцені, театр переживав дуже складні часи. Пригадую, як мало тоді було глядачів... Потім почалося потроху налагоджуватися в кіно, потім почалися серіали. Але це й досі не на тому рівні, як має бути. Дуже вплинула на розвиток кінопроцесу і криза 2008 року, коли почали зменшували бюджети на кіновиробництво. Така ось перманентна криза, яка триває вже кілька років. Нашому поколінню у цьому сенсі дуже «поталанило». Ми ввійшли в доросле життя в той час, як розвалився Радянський Союз.
— На «Молодості» ви оцінюєте національний конкурс. Яке враження на вас справили роботи молодих українських кінематографістів?
— Непогане. Є кілька робіт, на які я звернула увагу, зроблені дуже професійно. Спостерігаємо і певні експерименти, і несміливі спроби — це нормально, режисери молоді, всі з палаючими очима. Коли вони представляли свої картини, я бачила, що бажання знімати кіно величезне. А вже як у них складеться в майбутньому, з огляду на талант і сприятливість ситуації — покаже час. До того ж я не вважаю фестиваль показником. Це просто окремий шматок кар’єри, певні конкретні роботи. Життя ж після фестивалю не закінчується.
— Чи погодилися б із кимось із них попрацювати?
— Так, звісно, якщо це цікавий сценарій, цікава роль — чому ні? Я, до речі, вже й попрацювала. У програмі національного конкурсу є фільм Максима Ксьонди «Дорога». Дивлюся і розумію, що закадровий текст у цій стрічці читаю я. Пригадую, що мене колись запрошували... До речі, коли ми озвучували, мені дуже подобалося, як працює цей режисер, як він ставить завдання.
— Сьогодні молодих українських кінематографістів часто звинувачують у тому, що в своїх картинах вони занадто зловживають «чорнухою». У вас під час перегляду конкурсу короткометражок такого враження не склалося?
— Є таке... Молоді режисери, як і вся нинішня молодь, розгублені. Ми всі розгублені, але в них іще й виникала проблема пошуку змісту і мети. Їм складно осмислити те, що відбувається навколо. І вони показують те, що бачать. А в кіно це не завжди добре. Тобто осмислення на екрані відверто кульгає. Так що чорнуха в кіно — я таку тенденцію також відзначаю. І в сценаріях, які присилають, вона є, хоча зараз і менше... Бувають такі моменти, коли я, читаючи сценарій, розумію, що навіть коли дуже захочу, то не зможу зіграти в цьому фільмі, не зможу переступити через себе. Розмірковуючи над цією темою, треба говорити також і про проблему виховання, освіти, тих внутрішніх рис, які потрібно у собі виховувати. Можливо, чорнуха від українських режисерів — це і результат впливу європейського кінематографа, який також не цурається показувати на екрані неприємні речі і явища.
— Вас це обурює?
— Якщо мені показують «чорнуху», то я повинна розуміти, для чого дивлюся цей фільм. А показувати просто... Я вийду на вулицю чи спущуся в підземний перехід — усе це там і так бачу й чую. І мене це не тішить. Але я не хочу дивитися на це ще й на екрані. Мені не подобаються грубощі й мат. Усі розуміють, що в нашій дійсності це присутнє. Але тоді потрібно знаходити якісь нові форми вираження й осмислення того, що відбувається навколо. Хочеться чогось світлого...
— Ви ні з ким з учасників на цю тему не розмовляли?
— Поки що ні. Фестиваль великий, народу багато, всі кудись біжать і поспішають. Якщо буде така можливість — із задоволенням поговорю, мені самій цікаво проаналізувати цю тему. На «Молодості» як член журі я вперше. Хвилююче і почесно... Не очікувала, що отримаю таке запрошення від Андрія Халпахчі. Звісно, беззаперечним гуру від кіно я себе не відчуваю, але, з іншого боку, вже маю певний досвід, так що можна спробувати. Хоча я дуже добрий член журі. Чесно переглядаю всю програму. Перед початком фільму режисер представляє свою роботу, для мене цей процес також дуже важливий, складається враження про людину.
Вікторія Малекторович
Актриса театру і кіно.
Народилася 11 лютого 1972 року на Донеччині.
В 1993–му отримала диплом Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка–Карого (акторській професії навчалася у Валентини Зимньої).
Фільмографія: «Блакитний місяць», «День народження буржуя», «Материнське щастя», «Робота», «Дух землі», «Чоловік для життя», «Лука»...
«Я тобі батьківщина–мама»
— Ваш син навчається в Києві...
— Так. Пішов уже в п’ятий клас. Так що подорожуємо ми тільки на канікулах. Раніше ми дуже часто переїжджали з місця на місце. Син, коли був маленький, навіть запитував, де його батьківщина. «Я тобі батьківщина–мама, — відповідала я йому. — Де я — там і твоя батьківщина. Поки що. Коли виростеш — визначишся. «До речі, незважаючи на свій вік, із майбутньою професією Льова визначився давно. Ми зібралися в палеонтологію. Коли йому було два чи три роки, пішли ми з ним у Віденський зоологічний музей. І там він побачив скелет величезного динозавра. Це настільки його вразило, що він почав малювати динозаврів. І вивчати назви різновидностей цих милих істоток. Я взагалі дивувалася, як можна було вивчити десятки цих назв. А потім ми побували на виставці єгипетської культури, яка сина також надихнула, тож він дещо розширив свої мрії на майбутнє — не лише палеонтологія, а й археологія.
Під час закриття фестивалю у Києві 20 липня журі XV Одеського міжнародного кінофестивалю оголосило переможців. >>
Три картини художника з Макарівщини Анатолія Марчука нещодавно були продані на аукціоні у Тетієві >>
Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка хоча б раз не чула у виконанні цього прославленого артиста художнього слова усмішки Павла Глазового чи Остапа Вишні або ж поезії Тараса Шевченка, чию творчість він підняв на неосяжну висоту. >>
Здорова видавнича стратегія — перекладати резонансні світові новинки, а тоді повертатися до публікації раніше не відомих українському читачеві творів того чи того автора. >>
У Черкасах урочисто відкрили меморіальний знак одному з авторів проєкту обласної філармонії — видатному українському архітектору, члену Національної спілки архітекторів України Леоніду Степановичу Кондратському. >>
Учасник етноколективу «Троїсті музики», артист «Дикого театру» Микола Ленок поліг у бою, захищаючи Україну поблизу міста Часів Яр на Донеччині. >>