Вікторія Малекторович: Я багато чого навчилася у Богдана Ступки

Свою другу половинку актриса Вікторія Малекторович зустріла на пробах до фільму «Блакитний місяць». Тоді австрійський продюсер Клаус Прідніг обрав не лише актрису своєї картини, а й познайомився з майбутньою дружиною. Сьогодні Вікторія живе в Україні та Австрії, що аж ніяк не заважає їй зніматися й в інших країнах також.

Анатолій Матешко, який знімав Вікторію у «Дні народження буржуя», назвав її «європейською актрисою і зовнішньо і за внутрішньою динамікою». На фестивалі «Молодість» Малекторович опановує нові можливості своєї професії — її запросили до складу журі національного конкурсу.

«Для австрійського театру я лише глядач»

— Вікторіє, чи вдалося вам у цей приїзд до Києва побувати в Театрі Франка, де ви колись працювали? Що дивилися?

— Цього разу вистави, на жаль, подивитися не вдалося — за лаштунками спілкувалася з друзями. Зі своїми колегами і з однокурсниками я намагаюся підтримувати стосунки... Але, знову ж таки, мало часу для цього. Ми всі перетинаємося якимись пунктирами. «Привіт–привіт», «бувай–бувай». Це, звісно, не радує. І в Києві, на жаль, немає місця, де б збиралися актори, щоб побачитися одне з одним, поговорити.

— А яким пригадується час, коли ви служили в Театрі Франка? Чи вже й забули той відрізок своєї кар’єри?

— Нi. Як можна таке забути?! Відчуття, коли ти виходиш на сцену з такими прекрасними партнерами, з метрами — це незабутньо. Я сподіваюся, мені багато чому вдалося навчитися у Богдана Ступки, це величезна насолода — спостерігати за тим, як він працює. Я коли працювала в Театрі Франка — завжди дивилася за лаштунками виставу «Тев’є–Тевель». І кожного разу Ступка був новим і неперевершеним. Протягом роботи в Театрі Франка мені як актрисі на запитаність було гріх скаржитися. Я була задіяна і в «Житейському морі», і в «Шельменку–денщику»... Це були епізоди чи танці, але я працювала дуже багато. До речі, з видатними «франківками» Наталією Лотоцькою, Ларисою Кадировою, Нонною Копержинською мені пощастило працювати в телефільмі «Царівна», це моя перша картина. А потім Наталя Лотоцька запропонувала спробувати себе в конкурсі — Театр Франка саме набирав акторів.

— Які стосунки у вас сьогодні з австрійським театром?

— Для австрійського театру я лише глядач. Для того щоб бути присутньою там професійно, потрібно володіти німецькою на більш високому рівні, ніж володію цією мовою я.

— Ви намагалися потрапити до театру як актриса?

— Ні. Я володіла інформацією і розуміла ситуацію. Актори–іноземці там можуть працювати лише в кіно. Та й то в ролях іноземців, оскільки ми говоримо з акцентом. Стабільна кар’єра там для нас там неможлива.

— А ви розмірковували над тим, що, якби не поїхали з України, ваше творче життя було б значно динамічнішим, активнішим?..

— Склалося так, як склалося. Адже кар’єра вибудовувалася б не лише від мого бажання, а й від можливостей, від стану кіно, театру... Коли я працювала на сцені, театр переживав дуже складні часи. Пригадую, як мало тоді було глядачів... Потім почалося потроху налагоджуватися в кіно, потім почалися серіали. Але це й досі не на тому рівні, як має бути. Дуже вплинула на розвиток кінопроцесу і криза 2008 року, коли почали зменшували бюджети на кіновиробництво. Така ось перманентна криза, яка триває вже кілька років. Нашому поколінню у цьому сенсі дуже «поталанило». Ми ввійшли в доросле життя в той час, як розвалився Радянський Союз.

«Хочеться чогось світлого...»

— На «Молодості» ви оцінюєте національний конкурс. Яке враження на вас справили роботи молодих українських кінематографістів?

— Непогане. Є кілька робіт, на які я звернула увагу, зроблені дуже професійно. Спостерігаємо і певні експерименти, і несміливі спроби — це нормально, режисери молоді, всі з палаючими очима. Коли вони представляли свої картини, я бачила, що бажання знімати кіно величезне. А вже як у них складеться в майбутньому, з огляду на талант і сприятливість ситуації — покаже час. До того ж я не вважаю фестиваль показником. Це просто окремий шматок кар’єри, певні конкретні роботи. Життя ж після фестивалю не закінчується.

— Чи погодилися б із кимось із них попрацювати?

— Так, звісно, якщо це цікавий сценарій, цікава роль — чому ні? Я, до речі, вже й попрацювала. У програмі національного конкурсу є фільм Максима Ксьонди «Дорога». Дивлюся і розумію, що закадровий текст у цій стрічці читаю я. Пригадую, що мене колись запрошували... До речі, коли ми озвучували, мені дуже подобалося, як працює цей режисер, як він ставить завдання.

— Сьогодні молодих українських кінематографістів часто звинувачують у тому, що в своїх картинах вони занадто зловживають «чорнухою». У вас під час перегляду конкурсу короткометражок такого враження не склалося?

— Є таке... Молоді режисери, як і вся нинішня молодь, розгублені. Ми всі розгублені, але в них іще й виникала проблема пошуку змісту і мети. Їм складно осмислити те, що відбувається навколо. І вони показують те, що бачать. А в кіно це не завжди добре. Тобто осмислення на екрані відверто кульгає. Так що чорнуха в кіно — я таку тенденцію також відзначаю. І в сценаріях, які присилають, вона є, хоча зараз і менше... Бувають такі моменти, коли я, читаючи сценарій, розумію, що навіть коли дуже захочу, то не зможу зіграти в цьому фільмі, не зможу переступити через себе. Розмірковуючи над цією темою, треба говорити також і про проблему виховання, освіти, тих внутрішніх рис, які потрібно у собі виховувати. Можливо, чорнуха від українських режисерів — це і результат впливу європейського кінематографа, який також не цурається показувати на екрані неприємні речі і явища.

— Вас це обурює?

— Якщо мені показують «чорнуху», то я повинна розуміти, для чого дивлюся цей фільм. А показувати просто... Я вийду на вулицю чи спущуся в підземний перехід — усе це там і так бачу й чую. І мене це не тішить. Але я не хочу дивитися на це ще й на екрані. Мені не подобаються грубощі й мат. Усі розуміють, що в нашій дійсності це присутнє. Але тоді потрібно знаходити якісь нові форми вираження й осмислення того, що відбувається навколо. Хочеться чогось світлого...

— Ви ні з ким з учасників на цю тему не розмовляли?

— Поки що ні. Фестиваль великий, народу багато, всі кудись біжать і поспішають. Якщо буде така можливість — із задоволенням поговорю, мені самій цікаво проаналізувати цю тему. На «Молодості» як член журі я вперше. Хвилююче і почесно... Не очікувала, що отримаю таке запрошення від Андрія Халпахчі. Звісно, беззаперечним гуру від кіно я себе не відчуваю, але, з іншого боку, вже маю певний досвід, так що можна спробувати. Хоча я дуже добрий член журі. Чесно переглядаю всю програму. Перед початком фільму режисер представляє свою роботу, для мене цей процес також дуже важливий, складається враження про людину.