Як Київ «польський» робили «російським»
Розпочинаємо екскурсію від метро «Театральна». «Район, де тепер вулиця Богдана Хмельницького, називався колись «Новоє строєніє», — розповідає Ігор Гирич. — Його почали забудовувати, коли зруйнували вали старого Ярославового міста. 150 років тому тут було «чисте поле», паслися кози й корови, стояли дров’яні склади. А коли в 1830 — 31 роках відбулося польське повстання, цар Микола І його придушив і вирішив зробити з Києва велику «третю столицю» Російської імперії, перетворити місто на центр русифікації Південно–Західного краю».
Історик нагадує, що у 1860–х роках Київ, що доти був «польським», стає культурно й політично російським містом, хоча українці на той час ще переважали тут етнічно. Проте до середини ХІХ століття кожним третім мешканцем Києва був російський військовий. У 1830–х царська адміністрація знищила залишки Магдебурзького права (що ще діяло на Подолі) і завела російські порядки.
Київський університет святого Володимира в «Новому строєнії» також мав би стати базою зросійщення. Утім, як не дивно, він формував українських інтелектуалів. Ось лише декілька постатей, пов’язаних з університетом — Костомаров, Куліш, Шевченко, Чижевський, Грушевський, Антонович, Драгоманов, Єфремов. «Перший ректор, Михайло Максимович першим серед істориків запропонував дивитися на історію тодішньої Російської імперії не з дзвіниці Івана Великого в Москві, а з Андріївського пагорба в Києві», — зазначає пан Гирич.
Кузня академіків
На вулиці Богдана Хмельницького збереглася будівля й суто українського освітнього закладу — колегії Павла Галагана. «Ця колегія відіграла у другій половині XIX столітті ту саму історичну роль, що й Києво–Могилянська академія у XVII, — каже історик. — Павло Галаган через Міністерство освіти домігся, щоб це був саме колегіум, а не гімназія. Бо це нагадувало про систему української освіти, яка існувала в XVIIІ столітті. Заклад був російськомовний, але наголос робився на вивченні предметів українознавчого циклу. Підлітки вивчали українську мову й літературу, історію і українське право. Директорами гімназії були українофіли ХІХ століття — Нечипоренко, Науменко, Андроник–Степович. За 50 років існування (до 1917–го) колегіум підготував близько 1000 випускників — здавалося б, небагато. Але з них 100 стали професорами, 5 — академіками Всеукраїнської академії наук. Тут навчався незмінний секретар ВУАН, знавець 115 мов Агатангел Кримський.
Узагалі гімназійний курс був розрахований на вісім років. А в колегіумі Павла Галагана навчалися чотири роки — лише в старших класах. Працівники, які їздили по Україні, відбирали для цього освітнього закладу найкращих гімназистів–українців. Студенти і викладачі були тут як друзі — зустрічалися, чаювали, ходили в гості. Було створене Товариство випускників колегії Павла Галагана, воно видавало «Щорічники». У 1878 році у церкві колегіуму вінчалися Іван Франко з Ольгою Хоружинською.
Звертаючи на вулицю Володимирську, бачимо будівлю Першої київської «елітарної» гімназії (тепер там «жовтий корпус» університету). Усім відомо, що її закінчили російські письменники Михайло Булгаков і Костянтин Паустовський, однак і знаку немає, що тут навчалися батько «державницької» історіографії В’ячеслав Липинський, Петро Стебницький, Олександр Шульгин і багато інших українських діячів...
Довкола Золотих воріт
Ось і Золоті ворота. «Мало хто знає, що в 42–му будинку по вулиці Володимирській, де вхід до метро, колись був центр українського життя, — продовжує розповідь Ігор Гирич. — Тут у цокольному приміщенні засідав Український клуб, яким керував Микола Лисенко. Відбувалися презентації нових книг, концерти, святкування, лекції. Бували тут Леся Українка, Грушевський, Петлюра і багато інших визначних українців. Це був будинок видатного знавця козаччини Василя Тарнавського. Перш ніж передати свою багатющу колекцію козацької старовини в Чернігів, він її зберігав у цьому будинку». У цьому будинку була, фактично, створена Центральна Рада. Хоча досі тут немає відповідної меморіальної дошки.
Меморіальної дошки немає і на будівлі неподалік, на Ярославовому Валу, 6, де містилася редакція першої україномовної щоденної газети «Рада». Газета мала шість відділів, у ній друкувалися найвизначніші українські публіцисти — Сергій Єфремов, В’ячеслав Липинський, Спиридон Черкасенко, Олександр Олесь, Людмила Старицька–Черняхівська і багато інших. Секретарем часопису деякий час працював Симон Петлюра. «Кожний український діяч, перебуваючи у Києві, старався зайти до редакції газети, — розповідає пан Гирич. — Утім передплачували газету лише 3000 осіб. «Раду» утримували меценати: Василь Симиренко і Володимир Леонтович щороку жертвували по кілька тисяч, але 90 відсотків коштів жертвував Євген Чикаленко, рік у рік продаючи для цього шмат свого поля. Він казав, що нація, аби існувати, має утримувати загальнонаціональну газету. Цікаво, що у фінів на той час було близько 20 щоденних газет з накладом від 10 до 15 тисяч. А фінів було всього три мільйони. Нас було 30 мільйонів і ми мали тільки одну газету. Питання — чому фіни виграли в боротьбі за свободу і чому ми програли — після такого порівняння стає риторичним».
Кулемет на готелі
Утім не зовсім програли. Українська революція стала новим щаблем для самоусвідомлення. «Звичайна» екскурсія українським Києвом відкриває очі на прості істини, досі заховані за пеленою міфів. Скажімо, про Грушевського і українське військо...
Проходимо повз Володимирську, 36. Колись це був готель «Прага», славний не лише тим, що Ярослав Гашек дописував тут свого «бравого Швейка», але передусім тим, що на даху цього готелю в час наступу російського війська на Київ у січні 1918–го Січові стрільці поставили кулемет і зупинили більшовиків, не давши їм знищити Центральну Раду.
З деяких пір Михайлові Грушевському стали приписувати слова про «непотрібність армії». Утім, наголошує Ігор Гирич, Грушевський хотів мати армію, максимально цю ідею провадив. «Це міф, що Грушевський «розпустив» тримільйонну українську армію, — розповідає історик. — Та армія була не готова воювати за ідею Української держави. Крилатою стала фраза Михайла Сергійовича: «Українці добре співають, але важко складають армію». У Києві було, здається, шість українських полків — жоден iз них не виступив на захист Центральної Ради. Симон Петлюра особисто спілкувався з вояками, переконував. Однак вони говорили: «Нам і більшовики обіцяють землю, і ви — яка нам різниця?». Натомість галицькі Січові стрільці свідомо воювали за Україну. Євген Коновалець і Андрій Мельник були керівниками охорони Грушевського і Центральної Ради. 2000 Січових стрільців два тижні утримували Київ у спокої. І завдяки цьому Центральна Рада змогла укласти Берестейську угоду».
Згодом численні отамани по лісах і ярах боролися за власні родини і села. Але не мали єдиної української національної — державницької — ідеї. Українським військом стали виховані й вишколені Січові стрільці, а також студенти, які хоч кілька місяців повчилися за українськими програмами,і гімназисти українських гімназій, діти членів уряду УНР, виховані в державницькій ідеї. Ті юні крутяни загинули, обороняючи столицю своєї держави, і стали символом, на якому згодом виховувалися молоді члени УВО й ОУН.
Утім повернімося до готелю «Прага» й кулемета. Готель цей постав у центрі Києва, бо російська влада свого часу всіляко підтримувала чехів, протиставляючи їх австрійцям і німцям і розглядаючи як майбутніх союзників у можливій світовій війні. Імперська адміністрація запрошувала чехів до Києва, давала хороші посади. З часом підприємці придбали тут садиби й заснувати чеські культурні заклади. У 1913 році громадський діяч В’ячеслав Вондрак придбав будинок по Володимирській, 36 і облаштував там готель «Прага». Сьогодні на стіні цього будинку є меморіальна дошка про Гашека і Швейка, однак пам’ятного знаку, що Січові стрільці зупинили на цьому місці більшовицьке військо, немає.
Як кияни боролися з Богданом Хмельницьким
«Будівля нинішньої СБУ на Володимирській будувалася як земство, у 1920–х роках тут був Будинок праці або ж профспілок, тут відбувається дія роману Валер’яна Підмогильного «Місто». У 1930–х роках тут був НКВС, у 1940–х — гестапо, потім знову КДБ, тепер — СБУ», — продовжує розповідь Ігор Гирич. Йдемо далі вулицею Володимирською.
У будинку №47 упродовж 10 років (з 1891 по 1901–й) розміщувалася приватна Рисувальна школа Миколи Мурашка. На той час це було єдине в Україні спеціалізоване училище для майбутніх художників. Фінансово підтримував школу меценат Іван Терещенко. Тут навчалися знаменитості: Олександр Архипенко, Казимир Малевич, Микола Пимоненко, Фотій Красицький, Іван Їжакевич, Валентин Сєров, Михайло Жук. Цих митців знає світ, але на будинку немає про них ніякого пам’ятного знаку.
Виходимо на Софійську площу — тут відбувалися віча і проголошували універсали Центральної Ради. Тут, у Софійському соборі, в час Української революції вперше стали правити служби Божі українською мовою, тут постала Українська автокефальна православна церква, яку очолив митрополит Василь Липківський. А навпроти тисячолітнього собору — колишня тюрма КДБ (нині тут розміщується суд), де у камері попереднього ув’язнення у 1972–му перебував поет Василь Стус.
Ось і пам’ятник Богдану Хмельницькому, що має непросту історію. Його встановили в 1888 році, коли в імперії відзначали 900–річчя хрещення Києва. «Автор Емського указу Михайло Юзефович вважав, що пам’ятник Хмельницькому посприяє асиміляції українців. Мовляв, українофіли хочуть відокремити Київ від Москви, отож треба поставити пам’ятник «возз’єднувачу», аби нагадати, що «справжня історія творилася видатними особами на користь Росії», — розповідає Ігор Гирич. — Монумент, за задумом пропагандистів, мав бути на коні. А на той час лише фігура імператора мала зображуватися верхи. Утім на заперечення царя Олександра ІІ Юзефович наголосив: «Але ж він так багато зробив для Росії, приєднав Малоросію». І для Хмельницького зробили виняток. Близько 20 років точилася прихована боротьба. Кияни–українці були проти такого пам’ятника біля святої Софії. Адже українська суспільна думка середини ХІХ століття була негативною щодо Хмельницького. Це вже потім було відкрито архівні документи, написано нові історичні праці. Відбулося переосмислення, і гетьмана перестали засуджувати».
Від Софії — до Лаври
На Софійській площі завершується наша екскурсія. Мандруючи далі з путівником, дізнаємося ще чимало цікавого про українські акценти Подолу, Печерська і Липок. Побачимо відновлений Михайлівський монастир і порівняємо його з колишнім, що на старовинному фото, вшануємо світлу пам’ять видатного мистецтвознавця Миколи Макаренка, який врятував від руйнування Софійський собор, протестував проти руйнування Михайлівського Золотоверхого собору і був за це розстріляний. На Десятинній вулиці побачимо будинок, де жив відомий меценат української культури Василь Симиренко. На Андріївському узвозі згадаємо патріарха Мстислава (Скрипника), який в Андріївській церкві проводив служби, відновлюючи Київський патріархат. Згадуємо знаменитого хорового диригента Олександра Кошиця — він жив у тому ж будинку, що й Михайло Булгаков, хоча пам’ятної дошки про це там немає. Зійшовши на Поділ, до Києво–Могилянської академії, почитаємо з путівника про видатних її випускників — Полікарпа Сікорського, Василя Липківського, Миколу Борецького, Олександра Лотоцького.
Дізнаємося чимало цікавого про Хрещатик і Печерськ. Побачимо дім на вулиці Городецького, 9, де жив один з найвідоміших командармів Армії УНР, автор плану переможної Чортківської офензиви Олександр Греків (хоча там немає меморіальної дошки). На вулиці Михайла Грушевського оглянемо Український національний художній музей, директором якого був знаний Микола Біляшівський. Згадаємо Данила Щербаківського, який не зміг переконати більшовиків не продавати наші музейні цінності і на знак протесту кинувся у воду й загинув. До речі, коли тут був ще Київський міський музей, у ньому працював відомий археолог, відкривач трипільської культури чех Вікентій Хвойка. Печерський маршрут завершимо в Києво–Печерській лаврі — тут дізнаємося про внесок Лаври у розвиток української культури до XVIII століття та русифікацію Лаври в ХІХ столітті.
ВАРТО ЗНАТИ
На 1917 рік українці були в Києві у меншості. Українців налічувалося заледве 16 відсотків (для порівняння: росіян — 50, євреїв — понад 18, поляків — 9 відсотків). До того ж, господарів і людей вільних професій — соціальної верхівки міста — серед українців було тільки 15 відсотків, а основну масу становили робітники, службовці й прислуга. Тож стає зрозумілим, як мало українці впливали на політичне, економічне й культурне життя міста. І в цьому полягає одна з причин поразки визвольних змагань 1917—21 років.
УКРАЇНСЬКА ВУЛИЦЯ
Окремо в путівнику «Київ ХІХ—ХХІ» написано про вулицю Маріїнсько–Благовіщенську (нині Саксаганського). Її до революції називали «українською вулицею», бо тут можна було побачити найбільше української інтелігенції. Мешкали (або постійно заходили до тутешніх редакцій часописів) Михайло Драгоманов iз родиною, Володимир Антонович, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Микола Лисенко та Леся Українка, художник Фотій Красицький, Олександр Кониський, брат Михайла Грушевського Олександр, літературознавець Володимир Перетц, Симон Петлюра, родина Шульгиних, публіцист Сергій Бердяєв. На місці шістнадцятиповерхового будинку № 56 був дім, де упродовж двох років жив із родиною підприємець, меценат і мислитель Євген Чикаленко. Тут стояла церква Маріїнсько–Благовіщенська, де відспівували багатьох українських діячів. Її теж уже немає. На Саксаганського, 59 і 60 була перша редакція славнозвісного часопису «Кієвская старина», а в будинку № 48 містилася редакція ілюстрованого тижневика «Село», у № 113 — редакція місячника літератури, мистецтва і громадського життя «Шляхи».
МЕТОДОЛОГІЯ
«Ми творимо свій міф про Київ»
Історичні віхи українськості у столиці на сьогодні не те що не відзначені меморіальними дошками, а й залишаються незнаними широкому загалу і навіть фахівцям–історикам. До того ж постає питання: як ставитися до вулиць і будівель, які залишилися нам у спадок від імперії — російської чи радянської? «Треба все це засвоювати, — переконаний Ігор Гирич. — Сприймати як своє, як певний етап розвитку. Всі освітні заклади колись були російськими, мешканці Києва були переважно росіянами. Однак ми з повним правом користуємося цією спадщиною, як будь–яка країна Східної Європи. Ми ж зараз не кажемо, що Таллінн — це німецьке місто. А там до кінця ХІХ століття розмовляли німецькою, знамениті талліннські будівлі будували німці. Це було стовідсотково німецьке місто. Естонці його засвоїли, і це тепер їхня спадщина».
Ми творимо свій власний міф про Київ, виходячи з сьогодення. І якщо хочемо, щоб Київ був українським, ми його просто таким робимо в сучасному інформаційному полі — на основі того, що збереглося. «Міф, у хорошому розумінні цього слова, — це наше уявлення про минуле, — пояснює пан Ігор. — А уявлення формується у кожен конкретний час проживання сучасної людини. Кожна людина пише свою історію Києва. Скажімо, галли жили на території Франції, а потім зникли. Але ж французи вважають територію галлів своєю прабатьківщиною і частиною своєї історії — на тій підставі, що нині живуть на цій землі. Хоча вони і етнічно, і мовно — інші. Для багатьох киян досі «своїшими» є Паустовський і Булгаков, ніж Липинський чи Юркевич. Вони ту культуру вважають своєю. Серж Лифар був найкращим представником паризького балету. Батьки в нього — українці, він фотографувався у вишитій сорочці. Але ж пише у своїх спогадах: «Ми, кияни, були денікінцями. Коли Денікін прийшов — це була наша влада». Він був українцем за походженням, але свідомість у нього була, як у росіянина. До української традиційної культури він не ставився як до окремої, що існує поруч з російською, а лише як до частини культури «великоросійської». І таких було і є багато — бо їх так виховували у відповідно спрямованій освітній системі. Ми — справді «недоформована» нація. Зараз якраз час продовжувати наше формування. Ми таким чином можемо уникнути багатьох помилок традиційних історичних націй, використовуючи їхній досвід».
