Симфонія за колючим дротом

«В. П. Задерацькому — in Memoriam»: у концерті пам’яті видатного музиканта прозвучали твори, написані ним у тюрмі і на засланні.

У програмі ХІХ Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти», що впродовж вересня–жовтня тривав у Львові, був вечір, присвячений творчості Всеволода Петровича Задерацького — автора численних оркестрових, вокальних, інструментальних творів, написаних у тюрмах, таборах ГУЛАГу... Через десятилiття цi твори повернув до життя Всеволод Задерацький–молодший його син, професор–музикознавець.

— Сьогодні, — сказав у вступному слові В. В. Задерацький, — звучатиме музика композитора, творчість якого є приналежністю двох культур — української та російської. Всеволод Петрович Задерацький народився на українській землі — у місті Рівному (1891 р.) і помер у Львові у 1953 роцi. А середину життєвого шляху йому довелося провести в Росії. Та так, що я нікому не побажав би такого життя...

Через терни — тюрми, заслання, ГУЛАГ

Коли почалася громадянська вiйна, Задерацький пiшов у Добровольчу армiю Денiкiна.

Побачивши якось, що його бойовий побратим, офіцер, методично вбиває полонених червоноармійців, він не зміг цього пробачити. Вистрілив у нього і, як напише згодом Задерацький–молодший, «тієї ж миті зрозумів, що безповоротно втратив шанс зберегти життя на своїй стороні, й кинувся бігти на іншу сторону, через лінію траншей, підпорядковуючись лише інстинкту самозбереження».

Потрапивши до «червоних», ледве уник розстрілу. Сам Дзержинський, почувши випадково, як Задерацький грає на роялі, видав йому охоронну грамоту: «Сохранить жизнь, определить место жительства». Згодом одна учениця композитора згадувала, що у нього на роялі — вже на початку 1950–х — стояв бюстик «Залізного Фелікса». «Він урятував мені життя у фатальний момент моєї біографії», — казав учитель.

Дослідники стверджують, що саме Задерацький став прототипом Вадима Рощина в романі Олексія Толстого «Ходіння по муках» — «білого» офіцера, який переходить на бiк «червоних». Дія роману закінчується 1920 роком, і яка доля судилася Вадимові Петровичу Рощину — невідомо. Найімовірніше, така ж непроста, як у Всеволода Петровича Задерацького.

Місцем проживання Задерацькому визначили Рязань. Там «вільне життя» переривалося тричі: арештами у 1921–му, 1922–му, 1926–му. Під час третього знищили всі його рукописи, партитури. У рязанській тюрмі він намагався покінчити з життям. Але залишився жити...

Та свободи не було й на «волі». Були перепочинки між арештами, під час яких він, так званий «позбавленець» (тобто позбавлений виборчих прав) не міг жити у великих містах, мати телефон...

«Перепочинок» у Москві незабаром закінчився: спочатку, в 1934–му, засланням у Ярославль, а там — арештом (у березні 1937–го) і вироком — на Колиму. Оскільки щомиті чекав на ув’язнення, написані твори — симфонічні, камерні, фортепіанні, вокальні — не тримав біля себе, а передавав тим, хто міг зберегти, і вони таким чином залишилися жити. Звичайно, у шухлядах і сховках...

Колима для нього — це сумнозвісний «Севвостлаг». Той самий, де були поет Мандельштам і конструктор Корольов, артист Жженов, генерал Горбатов... Про цей табір — «Колимські оповідання» Шаламова, «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург.

У нелюдських умовах «табірник» Задерацький примудрявся творити музику. Зокрема, це були «24 прелюдії і фуги для фортепіано» — як свідчать музикознавці, перше у ХХ сторіччі (до Хіндеміта й Шостаковича) відтворення барокового циклу. Писав, звичайно, без інструмента, нотного паперу — на телеграфних бланках, олівцем. Тексти записувати заборонялося, інша справа — ноти. Деяких послаблень найсуворішого режиму (і поваги «блатарів» та й наглядачів) досяг тим, що був феноменальним оповідачем. «Артистичні «оповіді» врятували його на Колимі», — напише згодом син. Заворожував слухачів, складаючи «рОмани» (за висловом Варлама Шаламова). Це були захопливі усні новели з історії Римської, Російської імперій, Арабського халіфату або образний виклад юридичних кодексів. Серед вдячних слухачів були й охоронці...

До «відлиги» не дожив

У 1939 році трапилася хвиля перегляду справ, ініційована Берією, який став на чолі НКВС, і Всеволода Задерацького звільнили. Справу було закрито. Звільнені мали діставатися на материк своїм ходом: спочатку до Магадана, потім найматися (матросом чи такелажником) на корабель до Владивостока. «Один iз його постійних слухачів — старий злодій — при звільненні вийняв iз рота золоту каблучку (яку він зберігав там кілька місяців) і дав йому зі словами: «З нею ти підеш далі», — розповідає Задерацький–молодший.

Учорашній «зек» лише на початку 1940–го дістався до Ярославля.

Фашистська навала змусила евакуюватися з родиною в казахстанське місто Мерке, потім — у Краснодар. По вiйнi жив у Житомирі, потiм — у Ярославлі, i лише в 1949 році оселився у Львові.

Виступав як піаніст iз концертами у Львові, Дрогобичі, Коломиї. Писав твори — для фортепіано, скрипки, домри, симфонію, хорову сюїту... Після тривалих поневірянь по країні та різних робіт (довелося бути навіть музичним вихователем у дитячому садку) у Львові нарешті отримав посаду в консерваторії — завідувача кафедри камерного ансамблю. Та й тут не обійшлося без прикрощів. У руслі кампанії проти формалізму (у зв’язку з оперою «Велика дружба» Мураделі) підпав під жорстку критику — за твори (що характерно!), які не публікувались і не виконувались... У Львові Всеволод Петрович Задерацький помер 1 лютого 1953 року, за місяць до смерті Сталіна.

«А музика звучить, музика звучить...»

Музику Всеволода Задерацького називають «втраченою класикою ХХ сторіччя», а самого композитора порівнюють iз Шостаковичем. За життя його твори не друкували, не виконували. Та він усе одно писав — усупереч. І не лише музику, а й прозу, яка склала книгу «Золотое житьё». Так зазначено у передмові Заде­рацького–молодшого до цієї книги, виданої 2012 року в серії «Символи часу». За визначенням критиків — це справжня література, свідчення непересічного письменницького дару.

Але зараз — про музику. Музичні опуси, не відомі широкому загалу, почали публікувати й виконувати (спочатку малими «дозами») тільки через 20 років після смерті автора. Лише з кінця ХХ сторіччя його величезна творча спадщина поступово прокладає шлях до слухача. Фортепіанні та вокальні твори відразу завоювали визнання, увійшли у концертний та педагогічний репертуар. Їхні записи видано в Європі. Щоразу ширше звучить і його симфонічна, камерна музика.

Прийшла вона і до Львова — міста, де, за словами сина, пройшли найщасливіші останні роки життя.

...На філармонійній сцені — Оксана Качковська, шестикласниця Львівської музичної школи імені Миколи Колесси. З камерним оркестром «Академія» (під батутою Юрія Бервецького) не по–школярськи впевнено виконує то наспівно–мелодійний, то грайливо–сонячний Дитячий концерт №1 для фортепіано з оркестром Задерацького. Юну піаністку заступає маститий соліст — Йожеф Ермінь, звучать різнобарвні, піаністично насичені 11 прелюдій, за ними — фортепіанна соната №1 (та сама, що написана в тюрмі). Тонко передає виконавець авторський настрій і в кожному з наступних творів — трьох прелюдіях та фугах. А на завершення перед слухачами наче постає у звуках гостро контрастна картина першої половини минулого сторіччя, намальована свідком часу, — тим, хто пережив за його плакатним фасадом неймовірні жахи і залишився незламним життєлюбом. Співає і плаче рояль (за клавіатурою — Мирослав Драган), срібну нитку веде кларнет, глузливо калатає ксилофон, то заклично сурмлять, то вибухають громами мідні духові... Під назвою «Симфонієта для дев’яти інструментів» пролунала повнозвучна симфонія з нашої нещодавньої історії. Симфонія за колючим дротом.