Для преси це лише одна з новин, а для червоного Київського університету — сенсаційна проблема: Рахункова палата виявила неефективність використання 11 мільйонів гривень на наукову діяльність вузу. Що криється за тією «неефективністю» — для преси залишається загадкою. Але не дуже великою...
Рік тому «Україна молода» двічі «прославила» коменданта університетського гуртожитку № 18 Марію Апанович: одного разу в публікації «Заплатіть і виселяйтесь», а другий — у відгуку на цю публікацію «Наука від Різуна». Тонкощі всіх тих давніх справ уже спливли за водою, але мені в них запам’яталася одна, спрямована в бік якоїсь студентки, тирада Марії Апанович: «Які я пережила митарства, як я міняла, підтасовувала прізвища, як я виляла, обманювала інститут! А тепер ти собі дозволяєш підписувати відмову за якихось нещасних 213 гривень?». І от не так давно, 27 червня 2013 року, ця сама Апанович уже «обманює й виляє» під час захисту «своєї» власної кандидатської дисертації в Інституті філології Київського університету. Дехто дивився на те дійство з подивом: жінці понад півстоліття, а їй захотілося стати кандидатом наук. А потім той дехто заспокоївся: в науці ж, як і в любові, «все возрасты прокорны». Директор Інституту філології Г. Семенюк, він же й голова спецради, на якій захищається дисертантка, повідомляє, що «молодий» науковець ніякий не комендант, а викладач на якихось приватних курсах. Дисертація виконувалася на кафедрі, якою завідує сам директор–голова Семенюк, а керував нею професор із його ж кафедри Борис Анатолійович Гуляк. Захист дисертації відбувався за всіма правилами «вилянь, підтасовок і обманів». На кафедрі цю дисертантку ніхто ніколи не бачив, захищалася вона з артистичним пафосом (читала напам’ять якісь занудні вірші, закочувала під лоба водянисті очі — видно було, що все це вона заздалегідь відрепетирувала, як у натхненні часи Проні Прокопівни).
Я не полінувалася сходити у бібліотеку і вчитатися трохи уважніше в автореферат дисертації комендантки–дисертантки. Дивлюсь на публікації по темі: три з них — у «Віснику Київського університету», де головою редколегії Семенюк, а дві інші — у «Віснику Тернопільського педуніверситету», де головує... перший опонент дисертантки Апанович професор М. Ткачук. Хоча у відповідних Положеннях і сказано, що член ради не має права бути опонентом на «своїй» раді, але хто там буде до цього придивлятися — все ж «схвачено». У директора й голови спецради Семенюка професор Ткачук, як і науковий керівник дисертантки Гуляк, на дуже високих рахунках та ще й із великими повноваженнями. Наприклад, Гуляк народив дивовижної сили афоризм: «Вона що — хоче без мене захистити в нас дисертацію?». Це говорилося інколи про ту випадкову дисертантку, яка з переляку не зразу доперла, що захиститися в Інституті філології можна тільки після корумпованого погодження з ним — Гуляком. Отака, між нами кажучи, ефективність науки.
Гнаний у радянські часи журналіст Степан Колесник колись був вигукнув: хочеться вилізти на найвище дерево і оглянути всю совкову мразь. Рахункова палата, вилізши на сучасне дерево, той вигук не дуже б і редагувала — змінила б хіба що «совкову» на «постсовкову».
Олександра КОВАЛЬОВА
Київ