Історичні детективи від військового кореспондента

Харківське «Фоліо» вирішило й собі перекласти українською цього автора. Й оскільки той залишається активним гравцем іспанського літературного поля, варто пригледітися до способу, в який він ставить загадки своєму читачеві.

«Фламандська дошка» — третій (з–понад двадцяти) роман А.Переса–Реверте. І хоч написаний він 1990–го, жодного відчуття замшілості не виникає (хіба що персонажі надуживають цигарками за європейською модою 1980–х). Натомість, саме ця книжка містить чи не всі коди його подальшої творчості. По–перше, ясно видно, що його не даремно порівнюють з Дюма. Справа навіть не в подібній замріяності у вітчизняній минувшині (тут — Іспанія XVI століття), а у спільному ставленні до історії як романної сировини. Французькому романістові вона, пригадаємо, правила лише за цвях, на який він вішав власну картину–інтерпретацію. Іспанець нічим від нього не відрізняється: «Уява, наче ракова пухлина, роз’їдає історичну точність».

У сюжетному центрі «Фламандської дошки» — художник «Пітер Ван Гюйс, геніальний любитель символів та парадоксів», навколо загадкової картини якого й відбувається романне дійство з убивствами й розслідуванням. Постать ця реальна настільки ж, наскільки «справжнім» був д’Артаньян із «Трьох мушкетерів». Тобто, живописець із таким ім’ям справді існує в історії фламандського мистецтва, але жив він на сторіччя пізніше, аніж описано в романі, й полотна із таємничим шаховим сюжетом у нього немає. Зрештою, нічого дивного, а тим паче осудливого, в такій маніпуляції з історіографією немає, бо ж «у художній літературі взагалі не передбачено, що мовець говорить правду» (Умберто Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики тек­стів. — Л.: Літопис, 2004).

По–друге, у «Фламандській дошці» автор проспівав оду своїй улюбленій грі — шахам: «На шахівниці можна робити такі речі, які на практиці, тобто в реальному житті, є неможливими... Шахи більше пов’язані не з мистецтвом ведення війни, а з мистецтвом убивати... Просто неймовірно. Як у детективному романі». Шахи для А.Переса–Реверте навіть не гра, а засіб розуміння світу для посвячених та ініціація для неофітів. Коли пильно пригледітися до всіх наступних творів іспанця, стає очевидним, що кожен із них — ніби відомий шаховий дебют, який переходить у несподіваний ендшпіль. Автора мало цікавить психологія характерів і дій персонажів — лише їхня винахідливість у використанні загальноприйнятих правил. Тобто, наскрізна «тема» А.Переса–Реверте — чиста гра розуму.

Але іспанський романіст водночас і сильно різниться від свого великого французького попередника. А.Дюма зовсім не був «соціальним» письменником, його не обходили — принаймні у творчості — сучасні політичні перипетії. Натомість А.Перес–Реверте, що має освіту політолога й журналіста, понад двадцять років працював військовим кореспондентом у гарячих точках усього світу. А в цій професії ніяк уникнути алюзій на сучасну політику, нехай і прихованих. І у «Фламандській дошці», і в циклі про капітана Алатрісте його персонажі мимоволі, але неодмінно замислюються: «Можливо, хтось із нас несамохіть відкрив щось на кшталт скрині Пандори»?

Що більше знаєш, то глибша скорбота — ця біблійна істина, здається, є також вислідом серйозної журналістики та письменства. І як наслідок — породжує мізантропію в різних дозах. У Переса–Реверте вона не аж так впадає в око, а проте й не бракує «різних відтінків чорного — чорне, як пітьма, чорне, як морок, чорне, як страх, чорне, як самотність». Можна припустити, що наш автор ховається від темних думок саме в історичній романістиці (у нього ж є іще п’ять книжок публіцистики), і коли зваблива екзотика минувшини відходить у сюжеті на марґінеси — як–от у романі «Шкіра для барабана» — атмосфера різко важчає. Бо — коли ніде сховатися за давноминулі перипетії — сучасна «правда вбиває раніше, ніж час».

«Шкіра для барабана» також детектив, де головний розслідувач –«по­стать самотнього лицаря–тамплієра під небом без Бога» (тамплієра в переносному значенні), що вже традиційно для Переса–Реверте відчуває «самотність аеропорту, самотність номера в готелі, самотність книжки в руках». Антураж роману нагадує «антиклерикальні» твори Дена Брауна: тут так само головним ворогом автора–оповідача є нетерпимість релігійних фанатиків, котрим «власний погляд на речі цілковито заступав навколишню дійсність... не лишав місця ні сперечанням, ні сумнівам: усе, що існувало поза словами, які виголошувалися від імені Іншого, були несуттєвими і неважливими». Якщо у «Фламандській дошці» лише побіжно згадано «чимало красивих, але марних теорій» і те, як «ці жахливі епітети заведуть нас у глухий кут», то у «Шкірі для барабана» увагу зосереджено на кримінальних наслідках звироднілої ідеології, коли «дисципліна замінила віру, котрої він не мав».

Переповідати перебіг детективного сюжету, звісно, немає сенсу. Скажу лише, що Артуро Перес–Реверте і в цьо­му — може, найпохмурішому своєму романі — постає майстерним конструктором «оригінальної винахідливості несподіваних подій» (ще один вислів У.Еко). А от обійти мовчанкою якість перекладу, виконаного Олегом Леськом, важко — бо цей переклад утруднює сприйняття тексту (особливо у порівнянні з чудовою українською інтерпретацією Сергієм Борщевським «Фламандської дошки»). Чого тут тільки не здибаєш: і фантастичні слова–покручі («зашпінки», «грошоміни», «наголівник», «вустник люльки», «з надтом виправдовує»), і геть не притаманне стилістиці А.Переса–Реверте просторіччя («сумління задовбало впень», «чувак»); просто сумно–смішні неоковирності («образ Богородиці, оточений скляною урною», «піджак поверх білої шийної хустини», «шкіра лисніла від жиру») та відверті русизми («шуткувати», «випробний майданчик», «бетонні підпори плавного пірса»). Схоже, що це переклад не з іспанської, а з російської — та ще й тлумачем, котрий не володіє українською. Тож, часом від тексту виникає читацьке враження, як ото враження від сексу у персонажа «Шкіри для барабану»: «Почала пестити його в ліжку з байдужістю людини, що читає пренудну книжку шрифтом Брайля».

Прикро, бо Артуро Перес–Реверте відомий як автор, що добре володіє мовою. Власне, кажучи словами його ж героя, він «з того й живе, що справляє гарне враження».