«Люди хочуть бачити оригінал, а не копію»

«Ті, хто декларує, що робить щось сучасне, відстали у часі мінімум на двісті років»

— Якщо Шевченко народився у дев’ятнадцятому столітті, то і антураж, обладнання музею має принаймні відповідати тому часу, — вважає Анатолій Гайдамака. — Бо якщо воно буде виконано у стилістиці двадцять першого століття, то матимемо відвертий дисбаланс. Шевченко ж не жив у епоху бароко чи модерну... Він жив в епоху класицизму. І навчався в класичній академії. Скляні сундуки, які видають за елементи сучасності і в яких зберігають експонати, — вони ж із Шевченком не мають нічого спільного! І взагалі, мені здається, люди, що занадто захоплюються поняттями «сучасно», «виглядає по–сучасному», дещо помиляються у своїх уявленнях. Андрій Макаревич сказав класну річ: ті, хто декларує, що робить щось сучасне, відстали у часі мінімум на двісті років. Я з ним повністю погоджуюся. А від себе додам, що деякі, як–то ідеологи перебудови Музею Тараса Шевченка, відстали назавжди...

— Якщо конкретизувати ваші претензії до цієї ініціативи, на чому вони базуються у першу чергу?

— Треба усвідомлювати, що будинок, у якому розміщений музей, — це пам’ятник архітектури. З відповідними особливостями будівлі, з розписами Вільгельма Котарбінського...Влазити туди з так званою сучасністю — це злочин.

— Але ж сьогодні чи не в кожному музеї наявні такі елементи сучасності як монітори, на яких демонструються тематичні матеріали...

— Зараз у кожного вдома є телевізор, інтернет — можна дивитися що завгодно і коли завгодно. Техніка вже захопила всіх — від дітей до старої бабці. А людина навіщо приходить у музей? Щоб побачити оригінальні експонати. Метричну книжку, в якій є запис про народження Шевченка. Такому ж експонату ціни немає! Якщо її записати на відео і показувати — то хіба це можна порівнювати? Навіщо тоді музей взагалі?

«Біографія не міняється, і редагувати її ніхто не має права»

— Після такої категоричності навіть зайве запитувати про вашу оцінку поєднання нових технологій та історичних реліквій у Музеї Тараса Шевченка у Каневі...

— От там на стелю проектуються вірші Шевченка — скажіть, будь ласка, хто їх прочитає? Знаменита китайка лежить на якійсь каменюці. Що символізує цей експонат? Якщо б цей камінь був привезений із місця, де Шевченко відбував заслання, то тут би було усе зрозуміло. От у Москві замість пам’ятника Дзержинському — валун із Соловків, цей образ зрозумілий усім. А той камінь знайшли десь у кар’єрі, ледь не на смітнику... Звісно, Шевченко — це глиба, але ж не глиба з кар’єру. Музей Шевченка у Каневі будували за проектом Василя Кричевського, це були тридцяті роки, а сам Кричевський є родоначальником українського модерну. Для чого його редагувати? Хочеш (це я звертаюся до Лариси Скорик, яка там добряче похазяйнувала) — будуй щось своє. На мій смак ця архітектура також, можливо, не ідеальна. Але я ставлюся до неї з повагою. Цей будинок простояв уже стільки років. Став історією... А вони постійно торочать про якесь обладнання, яке потрібно міняти на сучасне. У музеї немає такого окремого поняття, як обладнання, це єдиний комплекс, різні складові якого — стеля, підлога, експонати, енергетика, почуття — повинні відповідати єдиній стилістиці і працювати не головну ідею. Спробуйте замінити обладнання на так зване сучасне в Одеському літературному музеї — це ж нонсенс. Повертаючись до вашого зауваження про монітори... Що у музеї Шевченка можна демонструвати на такому моніторі? Ми ж не маємо хроніки життя Кобзаря. Якщо в реконструкцію Музею Шевченка в Києві кидають десятки мільйонів гривень — то можна побудувати окремий кінозал, де будуть демонструватися фільми про Кобзаря. Але причому тут біографія Шевченка? Завдання Музею Шевченка в Києві — якнайповніше представити його біографію. Яка не міняється, і редагувати її ніхто не має права.

«Складається таке враження, що ювілей будуть святкувати тільки в столиці»

— Але ж Шевченко, його життя і творчість стимулювали вже наших сучасників до нових творів: поезій, картин, пісень, фільмів... Відтак можна стверджувати напевно, що Шевченко продовжується в нашому житті.

— Звісно, продовжується. Образ Шевченка в кіно, театральна шевченкіана, конкурс пам’ятників Кобзарю — все це було у цьому музеї. Але це окремі зали. А зараз ідеться про біографію, люди хочуть побачити, як пройшло життя Тараса Шевченка. На ті ж мільйони, що виділило місто, повторюсь, можна набудувати чого завгодно. Хоча тут треба говорити і про те, що у такий спосіб буде продемонстровано зневагу до інших об’єктів, пов’язаних з іменем Кобзаря. Більшість із них — у страшному стані, в занепаді. Складається таке враження, що ювілей будуть святкувати тільки в одному місці — у столиці. Але ж Шевченко — це вся Україна, а не лише один музей, у який треба закопати десятки мільйонів. Це просто відмивання грошей. Причому нахабно використовуючи для цього ювілей Шевченка.

— І це при тому, що сам Шевченко жив дуже скромно...

— Безумовно. Мільйонів на Шевченка не потрібно. Не треба нервувати народ, який ледве зводить кінці з кінцями, такими захмарними цифрами. Звісно, ці сорок мільйонів не погасять усіх заборгованостей, скажімо із зарплат, але ж це настільки не­скромно. Щирістю ця ініціатива перебудови і не пахне. Вона тільки дратує. Чи можна нормально ставитися до того, що із сімнадцяти залів біографії Шевченка хочуть зробити шість? Після переформатування музею в Каневі очевидне стало явним: народ цей музей не сприймає. Там немає Шевченка. Як можна було купити на базарі колиску, причепити її до стелі і розповідати, що в такій гойдали Шевченка? Люди хочуть бачити оригінал, а не копію, навіть високохудожню. А оці вітрини, наче з галантерейного магазину? Там, до речі, було чимало дуже цікавих раритетів. Як, наприклад, стрічки з вінків, які до могили Тараса приносили Хрущов, Коцюбинський, інші видатні люди, що приїжджали вклонитися Шевченку з різних країн світу. Де воно все зараз? Це ж історія. І такі експонати повинні бути там, у Каневі, де похований Тарас Григорович.

«Не треба Кобзаря розшифровувати,він сам себе пояснить»

— На якій стадії зараз реформування у Музеї Тараса Шевченка?

— Вирито величезний котлован. Зрізано раритетну шовковицю, яка росла там кілька десятиліть. Її можна було хоча б пересадити — цивілізовані люди так би і зробили. Зрізано всі батареї — це напередодні зими. Експозицію знято. Кому вона заважала — незрозуміло. Хіба що це було зроблено тому, що, говорять, директор Дмитро Стус постійно нарікав: усього дуже багато — відвідувачі зморюються. Але як можна запхати у шість залів усе те, що було у сімнадцяти? Це ж просто приниження Кобзаря і його творчості.

— Нещодавно ви опублікували це звернення в «Україні молодій», було багато посилань, передруківок... Як відреагувало на нього керівництво держави?

— Поки що ніяк не відреагувало. Дмитро Стус та Лариса Скорик стоять на тому, що за ними — Президент. (Не знаю, правда, навіщо Президентові цей скандал). У разі чого — експозицію зробить сама Лариса Павлівна. Великий геній з експозицій! Яка може замінити всі інститути, всіх шевченкознавців — вона все знає.

— Анатолію Васильовичу, а пригадайте, як ви починали працювати над експозицією Музею Шевченка...

— Коли я у 1983–му прийшов робити експозицію в Музеї Шевченка — він був увесь заповнений картинами радянських художників. І, повертаючись до теми нашої розмови, знову говорю, що для таких полотен є художні музеї, є «Мистецький арсенал», галерея Пінчука — там потрібно робити виставки художників, серед яких були і є справжні таланти. Але якщо це робота два на три метри, не буду зараз називати автора, де зображений Шевченко, що йде пустелею, а під нею — малесенький малюнок самого Шевченка, наче марка, — то такі поєднання я заперечував категорично. Мені говорили: Шевченка потрібно розшифровувати. Та не треба його розшифровувати, він сам себе пояснить. Шевченко намалював дуже багато. І зробив це надзвичайно професійно. Я пробував було копіювати його роботи. Так дивишся — наче просто і зрозуміло. Але коли пробуєш змалювати... Ці руки, пальці, обличчя в таких цікавих ракурсах, і все — на малесенькому клаптику паперу, це ж ювелірні речі. Геніальність плюс академія, де викладав Брюлов, а не Лариса Павлівна, дали блискучий результат. Тоді, формуючи цю експозицію, я вибудовував її тільки на малюнках Шевченка або його сучасників. Для чого в цьому музеї погляд на Шевченка сьогоднішнього художника?

— Ви — за чистоту жанру?

— Безумовно. Ось нещодавно став на ремонт Музей Маяковського у Москві. Це креативний музей, де кожен елемент працює на загальну ідею. І що зробили москвичі? Вони зафотографували частини експозиції з різних боків, все детально записали, демонтували і після завершення ремонту все повернуть на свої місця. Бо втручання у цей музей недопустимі. Або ж музей Сальвадора Далі у Фігейросі. Ви можете собі уявити, щоб там відбувалися якісь реконструкції, якісь втручання? Це цілісний завершений образ, це єдиний стиль, єдина думка. Так ось музей Шевченка в Києві — це також образ Шевченка. Де він — класик, де він — академік, де він — геній.