Листоноша і велосипед

Її, як і багато років тому, чекають біля кожної хати з особливим нетерпінням. «Якщо буває де затримаюся чи не встигну прийти вчасно, то бачу, що до скриньки вже протоптана стежка — люди чекають. А, якщо раптом випадково не дошлють газети чи щось наплутаю, покладу не туди — то й на пошті знайдуть: «Лєно, де наша газета?» — розповідає листоноша сіл Кутинок і Заозір’я Зарічненського району Рівненщини Олена Ткачук.

Сільський листоноша — професія особлива. Навіть у наш час, коли практично в кожного є мобільні телефони, коли є можливість обирати телебачення чи інтернет, а листи замінюють розмови по мобільному, зустрічі з поштаркою (так уже склалося, що ця почесна місія найчастіше лягає саме на жіночі плечі) завжди приносять радість. Бо про кожного вона, хоч не хоч, а знає не лише, де живе, а й як живе, чи озиваються родичі, що турбує. «Зараз листи слабенько пишуть, усе більше по телефону балакають. Але є. З Росії листи приходять, навіть з Австралії — в одного дядька там двоюрідна сестра живе, то пише, — ділиться враженнями пані Олена. — А газети передплачують. Переважно місцеві: «Полісся» — «районку», «Вільне слово», «Вісник», «Експрес», «Новини Рівненщини». Й «Україну молоду» теж питають».

Водночас поштарка — професія екстремальна. Дощ, сніг, завірюха, спека чи вітер — а все має надійти до адресата вчасно. Тому на хвороби часу не вистачає — які там болячки, якщо люди на тебе покладаються. А часом доводиться мандрувати селом зі значними сумами і без охорони, адже сільський листоноша нині, крім кореспонденції, розносить іще й пенсії, соціальні виплати, субсидії. «Коли перший раз несла дуже велику суму, то дуже боялася, все озиралася, чи ніхто за мною не йде. А зараз звикла. Несу 15 тисяч, а поводжуся, наче в мене 150 гривень. Нічого, Бог поки що милував», — сміється пані Олена.

Поштаркою Олена Ткачук спочатку навіть не мріяла бути. Після школи двічі пробувала вступити до медучилища, але провалилася. А два роки тому сільська листоноша Галина Нестерук запропонувала змінити її на цій посаді. Олена погодилася — і жодного дня не пошкодувала. «Я люблю людей, люблю спілкуватися. У нас в селі непогані люди, все розуміють, дружні. Їм приємне зробиш — і собі на душі веселіше», — каже вона.

Нині під її опікою перебуває біля сотні пенсіонерів. Раніше щодня доводилося долати непростий шлях між селами пішки — а дороги ж у Поліській глибинці, дай Боже! А минулого року пані Олена отримала подарунок від Благодійного фонду «Наш край» Василя Яніцького — велосипед. І тепер, якою б не була важкою сумка, вірний залізний друг завжди виручає. «Якби не велосипед, то не знаю, що було б. Сумка, коли набереться багато газет та журналів, буває дуже важкою. А ще ж ми розвозимо людям мило, пральні порошки, побутову хімію, інші потрібні в господарстві речі — треба план і все, от і доводиться крутитися», — каже листоноша.