Містерія липового листочка

09.10.2013

Дорога до Храму. Аскольдова могила, 1846 рік.

Кілька місяців тому мої дорогі колеги з Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України передали мені авторські примірники перших двох томів такої довгожданої «Шевченківської енциклопедії». Великі за обсягом, розкішно видані книжки. Одних тільки ілюстрацій там понад півтори тисячі. Не кажу вже про той огром інформації, що її зацікавлений читач знайде в цих томах. 2223 статті! Мені здається, зі сторінок «Шевченківської енциклопедії» світ поета постає перед нами як на долоні. Ясна річ, він безмежний і жодна — навіть найбільша! — енциклопедія навряд чи годна його обійняти.

Наприклад, у першому томі я дуже хотів би бачити статтю «Бог».

Чому саме її? Та хоч би тому, що жага Абсолютного — невід’ємна риса Шевченкової поезії. Мабуть, найпереконливіше говорив про це незабутній Юрій Володимирович Шевельов у статті «Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті», яка була надрукована 1990 року в липнево–серпневому числі часопису «Сучасність». «Ще й нині нерідко доводиться чути, — казав Шевельов, — що тема України є осердям Шевченкової поезії. Це твердження навертає нас сприймати Шевченка перед усього як національного політичного трибуна. Звичайна статистика доводить помилковість твердження. В повному корпусі Шевченкової поезії слова «Україна» і «український» вжито 269 разів, відносно часто. Але слова «Бог», «божий», «Господь», «господній», «Ісус», «Христос» та «Христів» — 1281 раз!.. У російських текстах Шевченка слів «Україна» й «український» ужито 38 разів, а слів «божеських» — 1398... Правда, певна частина випадків припадає на стійкі звороти менше–більше вигукової форми типу «Боже мій!» Та навіть коли їх відкинути від загального числа, то все одно згадка про Бога значно переважатиме згадку про Україну». Я звик усе перевіряти, тому сам ретельно підрахував, скільки разів зустрічається в Шевченка слово «Бог». І якщо я не помилився, воно — в усіх відмінках, зокрема й клична форма «Боже» — зринає у творах поета 1306 разів. Так чи інакше, висновок один: Шевченко — поет теоцентричний.

При тому я чудово розумію, як непросто було б підготувати для «Шевченківської енциклопедії» статтю «Бог», адже Бога не можна знати. Можна лише відчувати всім єством Його присутність у світі... У палкого шанувальника Шевченка Райнера Марії Рільке є поезія Da trat ich als ein Pilger ein («Тут ступив я, як паломник»). І в ній він каже, що прийшов до Києва паломником. Широкий вільний степ, високі могили, кобзарські пісні, нарешті, Київ з його Софією та Лаврою — ось те, що дозволило Рільке бачити Бога на землі. «Лише в Києві, — писав колись Євген Юлій Пеленський, — могла розвинутися містична концепція Рільке про Бога–дерево, на якому люди є листками, а поодинокі галузі — це краї–народи»...

Можна вірити в Бога. Пам’ятаєте чудовий поетичний «Символ віри» Володимира Самійленка? «Вірю в єдиного Бога: крім Бога нічого немає, / Вірю, що є тільки дух, космос же прояв його. / І що свідомість моя єсть око єдиного Духа, / Котрим себе озира втілене в космос Буття»... Усе це так, але загадка Абсолютного завжди була й буде для людини найбільшою загадкою. Ніхто не в силі її розгадати, хоч кожен і розгадує. Взяти хоч би мого улюбленця Сковороду, добре знаного в колі кирило–мефодіївських братчиків (недаром Іван Посяда називав його «великим філософом»). «Весь світ, — писав він, — складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура називається «твориво», а невидима — «Бог». Оця невидима натура, чи Бог, пронизує і тримає все твориво, скрізь і завжди була, є й буде. Наприклад, ми бачимо людське тіло, але розуму, що пронизує і тримає його, не видно. Тому колись давно Бога називали Всесвітнім Розумом. Були й інші Його імена, скажімо, Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна тощо. А в християн найповажніші Йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Два останні, мабуть, природніші за інші, тому що Розум геть безплотний, а Істина своїм буттям цілком не схожа на плинну матерію». Ну, ось вони, «дві натури»: Бог (natura naturans) і твориво (natura naturata), такі звичні для українських поетів старої доби й такі забуті перегодом — хіба що Михайль Семенко закінчить свою «Поему майбутнього» трохи загадковою фразою: «в інтуїтивнім єднанні / збіглись в неминучій точці / natura naturata й natura naturans» — та ще Володимир Державин вигадає свій не менш загадковий афоризм: «Natura naturans (природа природодайна) стосується до natura naturata (до природи природоємної) як два кути до визначуваного ними трикутника. Цей стосунок ніяк не каузальний і не еманаційний поготів»...

Бог, продовжує Сковорода, — це все в усьому, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком...» І ти годен сприймати Його як якусь «таємну економію тієї вічної сили, котра скрізь має свій центр, чи середню найголовнішу точку, а обводу свого не має ніде, мов куля». І що ж воно таке, оця дивовижна безмежна куля, центр котрої скрізь, а обводу нема ніде? Бог. Так було окреслене Його єство ще в знаменитому герметичному трактаті ХІІ століття «Книга двадцяти чотирьох філософів», де сказано: «Deus est sphaera infinita, cuius centrum est ubique, circumferentia nusquam» («Бог — це нескінченна куля, що її осереддя повсюди, а обводу нема ніде»).

Куди не кинь, Усесвіт гармонійний і прекрасний — долоня Творця помітна в кожній билині й комашині... А той, хто не бачить цієї долоні й каже, мовляв, усе постало само собою, — справжній безумець, бо це майже те саме, що, підкинувши вгору купу літер, сподіватися, що вони впадуть на стіл Гомеровою «Іліадою». Може, для цього потрібне всього лише відчуття краси? Писав же колись Шевченко: «Без належного розуміння краси людина не може побачити всемогутнього Бога в дрібному листочкові найменшої рослини». А може, досить усього лише послухати, як б’ється твоє серце. Так чи інакше, Шевченків світ сповнений Абсолютного. А як же все–таки осягнути Його єство? Тут можна прямувати двома шляхами. Один — шлях негативний (via negationis). Про нього ще на початку XVII століття Кирило Ставровецький казав: «нерозумінням розумію незрозумілого Бога». Ось такий потрійний оксиморон. А другий — шлях позитивний (via eminentiae), безконечна дорога Божих імен, адже Бог, як писала Віра Вовк у мініатюрі 1980 року «Поет», — «тисячойменний»: «Тисячойменний велів / двигнути власну творчість / і стати подібним до риби / солоних глибин, / на яку налягли / тисячі тонн води / і яку рознесла б / власна природа, / якби не верхня вага». А задовго–задовго до неї мандрівний чернець Климентій Зиновіїв склав поезію «Про Божі імена». Ніхто не може назвати всіх Божих імен, — каже він, — та найперше я називаю такі: Владика, Вседержитель, Господь, Ізбавитель, Людинолюбець, Творець, Спаситель, Христос, Цар...

А якими іменами називав Бога Шевченко? Їх чимало. Я спробував віднотувати бодай основні. Ось вони, подані за абеткою: Благий, Великий, Верхотворець, Визволитель, Владика, Всевидящеє око, Всевишній, Вседержитель, Всемилосердий, Всемогущий, Всещедрий, Всюдисущий, Господь, Держитель, Довготерпеливий, Єдиний, Живий, Життєдавець, Заступник, Істина, Людинолюбець, Милосердий, Милосердний, Милостивий, Невмолимий, Податель, Правдивий, Праведний, Саваоф, Святий, Серцезнавець, Сивий, Сильний, Спаситель, Суддя, Творець, Успокоїтель, Утішитель, Цар, Щедрий... А ще, ясна річ, Христос. І за кожним із цих імен криється якась галузка Божої економії, тобто зовнішніх проявів Абсолютного, іншими словами, Тройця, пізнавана в її стосунку до всього безконечного творива, в осередді якого — людина.

Що означає, скажімо, дивне окреслення «Сивий»? Не що інше, як біблійне «ветхий деньми». А що значить «Милосердний»? Те, що Бог — наша вічна надія. Пам’ятаєте, як поет писав у поемі «Тризна», яка, за словами Альфреда Єнсена, є «ключем до внутрішнього життя Шевченка»: «В ком веры нет — надежды нет! / Надежда — Бог, а вера — свет»? І ці слова луною відгукнуться в щоденниковій нотатці, написаній наприкінці десятилітнього заслання: «Милосердний Бог — моя нетлінна надія».

А що означає «Людинолюбець»? Та хоч би те, що наша рідна Україна — то справжній земний рай. «О мої милі, непорочні земляки мої!.. — вигукує оповідач повісті «Прогулянка...» — Земля ваша як рай, як сад, насаджений рукою Бога–людинолюбця». І коли я це кажу, то ні на мить не забуваю слів В’ячеслава Липинського: «...Україна це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей»... Зрештою, це означає також те, що Бог — Живий, а всі людські мудрування щодо Його єства насправді важать не так уже й багато. «Теологія без живого Бога, — сказав якось Шевченко одному набридливому співрозмовникові, — не в силі створити навіть ось оцього липового листочка». Поет зірвав з гілки зелений запашний листочок і показав йому. Ні, то був не липовий листочок. То був Бог у всій своїй величі.