Пастка для неправди

Навіщо тонни архівних документів свого часу ховали в секретних сховищах? Чому «простим людям» не можна було знати про те, що насправді відбувається у їхній країні та за кордоном? Чому так небезпечно було згадувати про трагічні події народу чи про успіхи окремих співгромадян — про все, що не вкладалося в межі радянської ідеології? Книгу «Історія з грифом «секретно». Українське ХХ століття» відомий історик, екс–директор архіву СБУ, що вже багато років вивчає проблеми подолання наслідків тоталітарного минулого, Володимир В’ятрович написав на основі таємних архівів КДБ. Нариси, укладені в порядку хронології, знайомлять читачів з історією України радянського періоду від 1918 по 1991 рік через долі цікавих людей. У вересні цього року історик представив книгу на Форумі видавців у Львові. А в найближчі місяці презентуватиме нове видання в обласних центрах України (цього вівторка — у Черкасах). Минулого тижня книгу представили в Дніпропетровську — перед студентами Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара та в Музеї «Літературне Придніпров’я». Автора приємно вразило, що молодь Дніпропетровщини майже нічим не відрізняється від однолітків із Західної України. «Це люди, які мислять однаковими категоріями, рівень знань з історії у них однаковий, і патріотичні цінності є такими самими. Думаю, що незабаром ті регіональні відмінності, на яких нині ще можуть грати деякі політики, втратять свою актуальність», — каже «УМ» В’ятрович.

Історик відбирав до книги особливо яскраві сюжети, які руйнують сталі «чорно–білі» уявлення про українське минуле. Хід презентації у Дніпропетровську він побудував довкола історії монахині зі Львівщини Йосифи (в миру Олени Вітер), членкині Організації українських націоналістів. У 1976 році у єрусалимському інституті Яд Вашем її визнано Праведником народів світу — вона рятувала євреїв від нацистських убивць. Причому стала першою українкою, яка наполягла, аби на табличці біля дерева на її честь у Саду праведників значилося «Україна», а не «СРСР» чи «Польща».

Дніпропетровцям було цікаво почути також про їхнього земляка Федора Вовка, що в ОУН мав псевдо Іван Вовчук. Він був директором школи на Нікопольщині, а в роки Другої світової війни став тут провідником бандерівської ОУН. У 1943–му виїхав на Галичину, був призначений одним із заступників Президента Української голов­ної визвольної ради — підпільного парламенту України. Потім, на еміграції, тісно співпрацював зі Степаном Бандерою. Посмертно отримав звання Праведника світу — у час Катастрофи він урятував єврейську сім’ю.

Чимало сюжетів у книзі присвячено темі, що цього року активно обговорюється — польсько–українському конфліктові 1940–х років. Цікавим є нарис про спільну боротьбу українських і польських повстанців. «На жаль, через дискусії довкола протистояння відійшли на задній план героїчні дружні сторінки польсько–українського минулого, коли наші вояки разом боролися проти спільного ворога», — каже Володимир В’ятрович.

Історик знайомить читачів також із механізмом роботи «секретних органів». Він переконаний, що чутки, ніби радянська спецслужба і досі чимось керує — це міф. Адже кадебісти не здатні були зупинити масовий національно–демократичний рух, що наростав в Україні незадовго до розпаду СРСР. Один із нарисів книжки називається «Остання п’ятирічка КДБ», де на основі документів дослідник розповідає історію цієї структури в її останні роки — від 1986 до 1991 року. «Судячи з інформації, яку мені на сьогодні вдалося опрацювати, Комітет дер­жавної безпеки розкладався одночасно з усією системою радянської влади, — розповідає В’ятрович. — В останні роки він зовсім не здатен був контролювати ситуацію в країні. КДБ потрапив у «пастку» ілюзорного світу, який створювала комуністична партія. Вона постійно пропагувала лише успіхи і ніколи не говорила про свої провали. Досить тривалий час КДБ, на відміну від компартії, у своїх документах відображав реальний стан подій, антирадянські настрої. Але наприкінці 1980–х років документи КДБ все більше наповнюються ідеологією, дописами про всезагальне захоплення перебудовою. І коли самі працівники держбезпеки стали вірити в отой віртуальний світ, то втратили здатність контролювати і керувати».