Рівняння — на «Івана Силу»

Минулого четверга в історії новітнього українського кінематографа була зафіксована справжня — побільше б таких! — сенсація: у прокат вийшли відразу три вітчизняні фільми. А «сенсацією в сенсації» серед цієї трійці — «Вічне повернення» Кіри Муратової, «Параджанов» Олени Фетісової та Сержа Аведікяна, «Іван Сила» Віктора Андрієнка — стала, безумовно, стрічка пана Андрієнка. Оскільки «Іван Сила» — це перша кінокартина для сімейного перегляду, яку запропонував українським глядачам український же кінематограф часів незалежності.

Сюжет стрічки обертається навколо постаті Івана Фірцака, який у 18 років став артистом чехословацького цирку і побував у 64 країнах світу. Він здобув титул чемпіона Чехословаччини з важкої атлетики та боротьби, чемпіона Європи з культуризму, а за неймовірну силу велетня нарекли Іваном Силою. Історію про супермена із закарпатського села Білки у своїй книзі «Неймовірні пригоди Івана Сили, найсильнішої людини у світі», розповів письменник, постійний автор «України Молодої» Олександр Гавриш. А спроектувати її на широкі екрани взялися Віктор Андрієнко та Ігор Письменний. Як розповів пан Андрієнко, кошторис фільму склав 16 мільйонів гривень, зняли картину в рекордно короткі терміни — почали 21 серпня, закінчили 2 грудня минулого року. На закордонні локації з фінансових причин кіногрупі розраховувати не доводилось, але для цілеспрямованих кіношників, які були рішуче налаштовані на майбутню прем’єру, ця дрібничка аж ніяк не стала на заваді. «Ми все зняли у Чернівцях, — поділився секретом розумного розподілу коштів Андрієнко. — І Париж, і Прагу, і Лондон...»

Ще однією особливістю картини (читай: потребою для додаткового мозкового штурму режисера) стало те, що на головні ролі Андрієнко вирішив запросити не акторів, а спортсменів, чоловіків у самому розквіті сил — Дмитра Халаджи та Василя Вірастюка. Які, звісно, навряд чи орієнтуються у тонкощах системи Станіславського... Але, як з’ясувалося, особливих труднощів тут не виникло. По–перше, Андрієнко вирішив не переобтяжувати цих героїв якимись аж занадто довгими монологами, що суттєво вплинуло на комфортне існування у кадрі Халаджи і Вірастюка. А по–друге, за сюжетом, герой Дмитра Халаджи — звичайний сільський хлопець, який, звісно ж, потрапивши у велике місто, почуває певний дискомфорт... Тож якщо ви звинувачуватимете Дмитра у певній скутості перед камерою, згадайте про цю подробицю з життя Івана Сили — і все стане на свої місця.

Чи не найголовніша претензія стрічки — автори захопилися ідеалізацією Івана Сили. Забувши, мабуть, про те, що і на Сонці бувають плями... І такий він чесний, і принциповий, і працьовитий, і добрий, і сильний — ну просто герой, що зійшов з обкладинки журналу, якому в житті і каятися немає за що. Ще один камінчик у город авторів — деякі сцени відверто «недотягнуті». Як–то момент освідчення Івана своїй Мілці (Іванка Сахно). Але й тут Андрієнко підстрахувався. Оскільки цей епізод у структурі фільму — всього лише сон, а які можуть бути претензії до переконливості сну?

Узагалі «Іван Сила» відверто тяжіє до жанру казки, хоча є великі підозри, що його «на ура!» сприймуть саме діти. Незважаючи на очевидні плюси і дуже недвозначні посили стрічки (як–то «правда завжди переможе»), сама подача кіноматеріалу відверто вибивається зі стилістики того контенту, яким нашпиговані наші діти. Тут — наче колаж із старовинних фото, а там, на широких екранах, — спецефекти й інші навороти комп’ютерних геніїв. Як справедливо зауважила голова Держкіно Катерина Копилова, такі фільми будуть виховувати українського глядача.

Якщо головні ролі виконують спортсмени й діти (Леонід Шевченко та В’ячеслав Пінчук), то серед інших героїв картини можна ідентифікувати зірок українського театру і кіно Ольгу Сумську, Богдана Бенюка, Леся Задніпровського, Євгена Паперного, Сергія Романюка і багатьох інших. (До себе у картину Андрієнко запросив навіть давнього партнера з «Шоу Довгоносиків» Василя Бендаса). Серед плюсів «Івана Сили» можна назвати операторську роботу (Олександр Кристолович) та музичне оформлення (композитор Ігор Стецюк придумав для цього фільму прекрасну партитуру, в якій дуже органічно співіснують такі, здавалося б, дуже різні жанри, як елегія та марш). Анімація, на якій наполягав режисер і яку спершу дуже скептично сприймали його колеги по фільму, також цілком себе виправдала.

Узагалі «Іван Сила» — це якраз той випадок, коли треба вітати сам факт появи картини, а вже потім аналізувати її недоліки. Хоча сама презентація стрічки була дещо затьмарена промовою продюсера Володимира Філіпова, який значно передав куті меду, коли хвалив Державну агенцію з питань кінематографії (фільм стовідсот­ково фінансувала держава) та персонально Катерину Копилову. Появу останньої на прес–конференції він узагалі зустрів бурхливими оплесками... Особисто я не поділяю таку бурхливу реакцію пана Філіпова з приводу оцінки роботи цього відомства. (Власне, кожен працівник держустанови повинен сумлінно виконувати свою роботу). Якби пані Копилова фінансувала картину зі своєї власної кишені — я б ще зрозуміла...