Історія на продаж

Довший час А.Кокотюха мав за мішень Ю.Андруховича, невтомно доводячи новими й новими книжками, що справді широкий читач потребує не складних умоглядних алюзій, плетених вигадливим слогом, а житейських історій, присмачених криміналом або містикою, й оповіданих «людською» мовою — аби навіть колишньому трієчникові шкільної освіти було зрозуміло і приємно. Треба визнати, Кокотюха сягнув у цій справі певних вершин: стиль його максимально спростився, слова спрозоріли, лишаючи читача сам на сам із подієвим кросвордом.

Кілька останніх років Кокотюсі не дає спокою резонанс навколо «Залишенця» Василя Шкляра. Аж ось торік «Клуб сімейного дозвілля» (видавництво, котре успішно опублікувало той роман) випустило першу спробу Андрія Кокотюхи в жанрі історичної прози, повість «Червоний». Та сама тема українських визвольних змагань, але не буквально за Шкляром, про 1920–ті роки, — а про війну НКВС/МДБ проти партизанів УПА у 1950–ті. Утім то була справжня війна, як і в Холодному Яру: з огляду на те, скільки загинуло селян у радянських каральних операціях, це було щось на кшталт нинішніх чеченських воєн Росії.

«Червоним»Кокотюха доводив, що трагічні події не обов’язково описувати похмуро–епічним стилем міфу, згодиться і кіно–серіальний екшен. Тож вийшов легкостравний текст про воєнні пригоди цілком в дусі Рембо («дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку»).

В історичній прозі ніяк обійти політико–ідеологічних оцінок минулих подій — чи то в авторських ремарках, а чи в реакціях персонажів. Але Кокотюха зводить їх до мінімуму. Є трохи про широку радянську практику тероризувати власних громадян, беручи заручників; є влучні паралелі між вивезенням української молоді до Німеччини під час війни і так само насильницьким перевезенням людей на відбудову Донбасу по її закінченні («раз люди тут несвідомі й не розуміють, де саме радянській владі потрібні робочі руки, то вони самі винні в тому, що їх перевозять примусово, під конвоєм»). Є про організовану «переможцями» допоміжну міліцію, що мало чим відрізнялася від місцевої поліції за німців (помічники міліції. Загони самооборони, якщо хочеш. Насправді вони себе називають «яструбками» — винищувальні загони чи щось таке... Пацани там по п’ятнадцять–сімнадцять років… А якщо ти «яструбок» — зброю видають. Знову ж таки, очі та вуха МГБ по селах. Але надії на них мало, ходять маленькими зграями. Я навіть чув, де–не–де своїх односельців потрошку трусять… Записалися до загону самооборони, щоб звести з кимось персональні рахунки… ті, хто хотів здобути хай малесеньку, але владу над односельцями»). Є навіть про роль горілки в радянській філософії життя («прийняв єдино правильне в цій ситуації рішення: знайшов почату пляшку самогону…»).

Отже, шукати в «Червоному» письменницьких роздумів над причинами й наслідками годі. Якщо вони і трапляються, то, зрештою, випадають із загальної пригодницької стилістики повісті й виглядають дещо штучно, як–от: «Чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав». Та й узагалі питання влади, її меж та способів застосування мало цікавить автора. Він, звичайно, не ностальгує за радянським способом життя, у міру героїзує українських повстанців, а проте не докладає зусиль, аби читач відчув безмежне іманентне зло більшовизму. Ідейна опозиція радянським окупантам виявляється радше на рівні шансону («з владою працюватимуть лише суки»).

Зрештою, вимагати від жанру «воєнних пригод» якоїсь історіософії не випадає. Повість «Червоний» адресована невибагливому читачеві, «портрет» якого можна собі уявити, повизбирувавши з тексту промовисті комунікаційні штампи («А то!»; «Не ліпи мені тут горбатого!»; «Мозок собі спалите»; «Проблемний в’язень» тощо). Це читач — на жаль, таки масовий, — що комфортно сприймає дійсність, як цілком гармонійне поєднання радянських і пострадянських кліше. З точки зору літературного канону, в цій повісті не знайдеш багато чого. Але є один великий плюс — динамічна оповідь, що тримає увагу від початку до кінця. А відтак, «неправильно — не значит плохо! Может, и неправильно, зато хорошо. А когда хорошо, тогда и правильно! Понял?» (Алексей Слаповский, Синдром Феникса. — Москва: Эксмо, 2007).

* * *

А далі, здається, було так. Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке має немалу частку продажів на російському ринку, запропонувало Кокотюсі написати книжку для тамтого читача на суперпопулярну у них тему «Вєлікая Отечєствєнная». Так цієї весни з’явилася повість А.Кокотюхи «Найти и уничтожить». І тут наш сміливець потрапив у пастку — і то цілком.

Річ не в тім, що український письменник, описуючи події 1943–го, зігнорував — як не було — власне українську війну: УПА проти Червоної армії та Вермахту (саме того року вона сягнула піку). Навіщо дратувати російського покупця книжок? Набагато гірше інше: А.Кокотюха цього разу надто переоцінив свої сили — спробував змагатися не з окремим автором, а з потужною міфологічною системою, яку сучасні європейські історики називають «агресивно геґемонною історіографічною вульґатою» та «наступом з використанням пам’яті» (Європа та її болісні минувшини. — К.: Ніка–Центр, 2009), а український дослідник Ярослав Грицак — «малосовісними спекуляціями» (Ярослав Грицак, Життя, смерть та інші неприємності. — К.: Грані–Т, 2008). Ідеться про підставовий міф путінського режиму — «Вєлікую Отечєствєнную». Досить лише прийняття цього ідеологічного конструкту — і ти потрапляєш у королівство кривих дзеркал. З літератури потрапляєш у політику.

Французький мислитель Ален Безансон попереджав: «Є одне загальне правило. Коли йде боротьба з ідеологічним режимом, перша річ, яку слід зробити, і лінія, якої слід абсолютно дотримуватися до самого кінця, — беззастережно відмовитися від опису реальности, який пропонує той режим… В ідеології «частина правди»… є самим осередком фальсифікації і найоблуднішою річчю. Це правило слушне щодо всякої ідеології, а надто комуністичної. Як тільки прийняли опис реальности, поділеної на соціалізм і капіталізм, не залишалося вже нічого іншого, як симетрично благати обидва «табори» дотримуватися загальних принципів моралі… Треба тікати від «частини правди», бо її істину — таки безперечного характеру — вже вставили в рамки системи безумної логіки» (Ален Безансон, Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту». — К.: Пульсари, 2007). Андрій Кокотюха знехтував цим застереженням і спробував, як пише у післямові, «максимально приблизить вымышленные события к реальной исторической правде».

Історична правда в його повісті вийшла на російський копил. Нікуди дітися — тут тобі виникає і «зрада», і «співпраця з окупантами» — аж до ситуативної «правомерности действий Особых отделов НКВД». Ні, наш автор не став апологетом сусідської пропаганди. Вряди–годи він навіть намагається не по–тамтому трактувати окремі прояви: червоні партизани — а повість саме про них — «не появлялись сами по себе, их формирования не являлись народной инициативой… Советские партизаны не были участниками Сопротивления и народными повстанцами». В окремих місцях навіть бринить глухий натяк на відвертий каральний терор («в записке от партизан говорилось: не станешь помогать — расстреляем как пособника»). Як і в «Червоному», тут чимало паралелей між радянськими та нацистськими репресіями, причому німці зазвичай виглядають старанними учнями росіян (у таборі військовополонених офіцер Абверу розтлумачує учорашнім бійцям Червоної армії закони утримання: «Эти правила вам знакомы, потому что их придумали именно большевики, ваши прежние хозяева»).

Але далі точкових констатацій автор не йде, він нічим не відрізняється від свого ж героя, не обтяженого потребою дошукуватися істини. Маленький епізод: сидячи у підвалі зайнятої червоноармійцями панської садиби, перетвореної на карцер, головний персонаж на мить замислюється: а за якої ж влади на вікна поставили ґрати? «При какой, советской или немецкой, — тот еще вопрос. Однако Роман решил не сушить себе голову подобными глупостями». Персонаж–інфантил не помічає дрібниць, у яких ховається диявол, а проте не може позбутися періодичних моральних сумнівів: «Это правильно или неправильно?» І тут йому підкидають підступну ідею: «На войне вообще, если ты до сих пор не понял, каждый за себя».

Це «відкриття» припало до смаку не лише героєві повісті Роману Дроботу, а і її автору Андрію Кокотюсі. Вже у передньому слові він валить в одну купу чорне й біле, утворюючи невиразно–сіру й відразну субстанцію: «Кто–то после жестокости советской власти и пережитых при ней унижений не считает, что изменяет Родине, ища в немцах спасителей от коммунистов. Кто–то понимает: между режимами разницы нет — и начинает сражаться только за себя. Кто–то пополняет ряды тех, кого сами фашисты считали человеческим отре­бьем». Розбиратися в нюансах смислів автор і не збирався; навіть не помітив, що цей нібито його власний висновок — семіотична калька з російської «зброї знеславлення суперників і самолеґітимації» («Європа та її болісні минувшини»).

І що ж в осаді? Так, «Найти и уничтожить» — мастеровитий калейдоскоп подій. Та поза тим — сумне караоке за мотивами сучасної російської міфології. Книжку тиражовано у 10 000 копій; соціологи твердять, що кожну читають принаймні троє — виходить цифра, що її можна вважати читацькою масою. А відтак маємо «непристойне видовище: ідея оволодіває масами» (Анатолій та Євген Головахи. Гноми та велетні. — К.: Факт, 2007).